Несподіваний перегук: В’ячеслав Липинський та Іван Франко
Попри помітну ідеологічну й політичну відчуженість між обома велетнями української духовності їм, проте, була властива і певна близькість та спільні риси політичної орієнтації.
В’ячеслав Липинський увійшов в українське суспільне життя на початку ХХ століття як послідовний прихильник державної незалежності України, утвердження української самостійницької політичної думки. На цей час в українському русі відбулися суттєві зміни, викликані його політизацією, творенням політичних партій і появою в їхньому середовищі концепцій самостійної української держави. З цим процесом пов’язаний і відхід Івана Франка від сповідуваної ним певний час марксистської ідеології й федералістських принципів щодо перспективи міждержавних взаємин України з Росією.
Очевидно, в цьому контексті слід розглядати зацікавлення молодого політика В. Липинського громадсько-політичною діяльністю І. Франка і заснованої ним та низкою галицьких діячів Української радикальної партії. УРП була фактично першою українською партією європейського зразка — з програмою, численними місцевими осередками та реєстрованим членством. У листі до О. Назарука 19 березня 1924 р., вже збагачений неабияким життєвим і політичним досвідом, розчарований суспільною практикою українського політикуму, лідер українських консерваторів зауважує, що ця партія — «мені найбільше симпатична зі всіх». У 1905 році Липинський був присутній на з’їзді галицьких радикалів і зауважує, що «в президії був Франко».
Що ж притягувало В. Липинського — переконаного консерватора, представника шляхетської верстви, римо-католика до радикальної галицької партії? Відповідь на це питання дає сам Липинський. Він зазначає, що його «захопила присутність на цім з’їзді селян і їх поводження» і наголошує, що саме селяни — «це мої рідні — після моєї верстви (шляхетської. — Ю.Т.) — найрідніші на Україні мені люди». В.Липинський завжди відчував органічний зв’язок з селянським середовищем, яке було життєдайним фактором для нього, його родини, як і для багатьох шляхетських сімей в Україні. «Мій Батько, Діди і Прадіди їх працю організували, — зауважує він, — разом з ними жили і умирали, і мене вони викормили, були свідками моїх радощів і всього мого горя в найкращих моїх літах. Тому вони рідні мені так дуже, як дуже чужа мені більшість наддніпрянської інтелігенції — ці «екскременти», як каже Труш, російської міської культури».
Тісний і тривалий зв’язок Липинського з селянством, багатий досвід господарської співпраці з ним, яка водночас доповнювалася низкою спільних рис щоденного життя, побуту, давали підстави для формування переконання, що й «великоземельні», і «малоземельні» хлібороби «можуть, коли схочуть, стати аристократією, створивши власним риском і власними жертвами для своєї нації таку відповідну політичну організацію, яка їм дасть змогу правити нацією».
Власне, цей досвід, який постійно збагачувався громадською і науковою діяльністю, став для В. Липинського підґрунтям, на якому виросла його концепція хліборобського класу, покликаного реалізувати ідею української трудової монархії.
Прихильно висловлюючись щодо УРП, Липинський водночас диференційовано оцінює її чільних представників. Для нього є абсолютно неприйнятними діячі на кшталт К.Трильовського, агресивно налаштованого проти української аристократії та греко-католицької церкви, попри своє походження із священицької родини. Водночас він позитивно оцінює творчі та конструктивні елементи цієї партії, які, на його думку, могли зробити її «хліборобською організацією в Галичині, організацією нової хліборобської аристократії, що виростає з посеред нашого селянства галицького». Так, для нього В.Стефаник — «це одинокий український письменник (з красного письменства), якого поруч Шевченка я люблю і читаю». Липинський зауважує, що у нього «були дуже сердечні відносини» з М. Павликом, що він знає і дуже цінує І. Макуха тощо.
Вияви певної політичної близькості В.Липинського і галицьких радикалів були пов’язані з означеним вище утвердженням самостійницьких позицій в українському політикумі наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. У 1895 р. один із діячів УРП Ю. Бачинський опублікував брошуру Ukraina irredenta, яка стала маніфестом українського державного самостійництва. На цей час І. Франко проходив шлях рішучого відходу від федеративних концепцій, відмежування від польської та російської соціал-демократії і гострої критики марксівського економічного матеріалізму. У тому ж 1895 р. у журналі «Житє і слово» була надрукована його рецензія на згадану брошуру Ю.Бачинського з аналогічною назвою — «Ukraina irredenta».
Оминаючи тут критику автором рецензії «русько-українських соціал-демократів» та «консеквентних марксистів», зазначимо, що Іван Франко в цілому високо оцінив брошуру Ю. Бачинського «як факт нашого політичного життя, як прояв національного почуття і національної свідомості». Він зазначає, що відчута «потреба політичної самостійності України», «ввійде на порядок дня політичного життя Європи і не зійде з нього, поки не здійсниться». Ще більш виразним виявом схвалення І.Франком концепції державної незалежності України була його стаття «Поза межами можливого», опублікована у «Літературно-Науковому Віснику» 1900 р. Її автор висловлює тверде переконання, що «тисячні стежки», які ведуть до здійснення ідеалу національної самостійності, «лежать просто таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомости цього ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи може звернемо на зовсім інші стежки».
До цих ідей української політичної самостійності, висловлених у працях галицьких політиків, долучилася самостійницька концепція М. Міхновського, викладена ним у брошурі «Самостійна Україна». Вона обґрунтовувала незаперечні права української нації на власну державність, односторонньо зламану Москвою після 1654 року. Таким чином, по обидва боки Збруча ідея самостійної України почала реально викристалізовуватись у виразну політичну програму.
У березні 1911 року у Львові відбулася низка таємних нарад українських емігрантів з Великої України та галицьких діячів, які поставили на порядок денний питання боротьби за політичну самостійність України. Значний інтерес становить зміст виступів В. Липинського на цих нарадах, донесений до нас А. Жуком. «Переходячи можливі форми української іреденти, — зазначає А. Жук, — й відкидаючи змагання до перебудови Росії на союз національних держав, Липинський брав під розвагу дві концепції: 1) цілковита самостійність України і 2) прилучення України до Австро-Угорщини, обстоюючи першу. Другу брав у рахунок лише як етап до державної самостійності України і то оскільки, остільки Австро-Угорщина зможе дати товчок до нашої самостійності своєю політикою в Галичині». Липинський цілком реалістично оцінював позицію Австрії в українському питанні й застерігав від будь-яких ілюзій щодо цього. «Отже, коли Австрія сьогодні для наш більш прихильна, ніж Росія, — писав В. Липинський А. Жукові, — то ми можемо се лише реєструвати, але витягати з того ніяких консеквенцій доти, доки не прийде якийсь факт великої ваги, наприклад війна, сповнена якогось великого значення постулати, приміром поділ Галичини і т.ін.». Як прагматичний політик він зазначав, що можливість приєднання України до Австрії є для галицьких політиків «реальним атутом (козирем. — Ю.Т.) в їхній місцевій політиці, за котрим ідуть реальні наслідки. Нашою ж реальною політикою мусить бути зміцнення нашої національної сили пропагандою ідеї Вільної України, її повного національного визволення». Результатом цих таємних нарад і значною мірою зусиль В. Липинського було заснування Українського Інформаційного Комітету і проект створення «Союзу визволення України» з метою практичного здійснення самостійницької ідеї, коли для цього визріють відповідні умови. У цьому проекті, який мав назву «Меморіал до Українського комітету про наше становище супроти напруженої ситуації в Європі», чітко вказувалося, що «українська нація має право на вільне і незалежне політичне життя на своїй власній території».
Таким чином, і В’ячеслав Липинський, і Іван Франко виявились активними учасниками утвердження в суспільній свідомості ідеї української самостійності. Поряд із усвідомленням необхідності самостійної Української держави І. Франка та В. Липинського зближувало розуміння того, що Україна має розвинути класово диференційовану структуру як передумову оптимального національного й державного існування. У листі до М. Павлика наприкінці 1900 р. Франко зауважує, що повнокровний національний розвиток у свою чергу усуває соціальну деструкцію, породжену національним гнобленням. За його словами, «у нас може бути покривдженим не тільки робітник, не тільки хлоп, не тільки ремісник, але також піп, урядник, учитель, купець і навіть жандарм... Національний розвиток може лежати в тім, що ми з-посеред своєї нації витворювали всі ті стани і верстви, що відповідають певним функціям народного життя і не потребували дізнавати кривди ще й від того, що ті функції серед нашого народного тіла будуть сповняти люди чужих народностей нам на шкоду». На думку Липинського, це завдання мало вирішуватися шляхом соціально-політичної і національної реанімації вищих прошарків суспільства і залучення їх до українського державотворення. У цій же площині лежалі і боротьба В. Липинського зі «смертельною однобічністю нації» — недорозвиненістю правого консервативного крила в українському русі.
Запорукою успіху українського національного руху, на його думку, був поворот до українства тих вищих соціальних прошарків українського походження, які досі стояли на ґрунті російської або польської національно-державної свідомості. Без власної провідної верстви, яка значною мірою має складатися з традиційних, найбільш досвідчених політично і здатних до державотворчої праці прошарків, українство залишиться з лише т зв. «народними масами» й буде приречене на поразку.
Отже й І. Франко, і В. Липинський відкинули народницький світогляд, притаманний більшості діячів українського руху ХІХ ст., які відштовхували від себе аристократичні елементи суспільства, замість того, щоб залучити їх на свій бік.
Поглядам на народ як на однорідний соціум, котрий ототожнювався з селянством, Липинський протиставив бачення українського суспільства диференційованим із розвиненою класовою структурою, необхідною для модерної нації і державного існування. У такому суспільстві має постати нова еліта шляхом інтеграції традиційних аристократичних верств і нової еліти, народженої народними масами.
І. Франка наближувало до В. Липинського скептичне ставлення до беззастережного «народолюбства» М. Драгоманова, яке доповнювало його перехід на самостійницькі позиції і відхід від тоталітарної марксистської ідеології. Для Драгоманова, наголошує Франко, «суспільність, се властиво тільки продуктивна, робуча, в нашім краю хлопська маса; на ній стоїть розвій суспільності, її інтереси — се головні інтереси всякої суспільної праці». Щоправда, зазначає І. Франко, М. Драгоманов знає, «що навіть у нашій суспільності між робучими є поділ на чорноробів та білоробів, але чи ті останні мають який окремий рід праці, чи мають якісь окремі права й обов’язки в суспільстві, в те він не входить». У Драгоманова «білороби», тобто вищі верстви суспільства, «ідентифікуються з експлуататорами і п’явками народу, і головне жадання, яке ставиться до них в ім’я етики, се присвятити всі свої сили праці та старанню про добро й емансипацію і просвіту народної, себто хлопської маси».
Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»
