Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Новітня українська філософія: деякі віхи її шляху

Інституту філософії Національної Академії Наук України – 70 років.
24 листопада, 2016 - 19:01
Фото: filosof.com.ua

Ювілей, який спонукає до роздумів, у тому числі й непарадних. Утім, авторові цих рядків, який уже понад чверть століття працює у цьому інституті, у ньому захищався, разом із ним сидів без зарплати і без можливості публікувати монографії у часи Кучми, а зараз разом із ним, після нетривалого покращання ситуації у 2005-2010 роках, мерзне у майже неопалюваному приміщенні, якось не годиться оцінювати сучасний стан інститутських розробок і розвідок. Нехай це зроблять інші. Я ж окреслю те підґрунтя, на якому постав Інститут філософії, ту ситуацію, з якої почалося відродження української філософії в Україні.

Часом становлення новітньої професійної української філософії – як на теренах УСРР, так і за її межами стали 1920 – 1930-ті роки. Зі зрозумілих причин уся академічна й університетська філософська думка, яка розвивалася в межах радянської України, мала марксистський характер. Але у ті роки марксизм в СРСР ще не був загнаний у прокрустове ложе офіційного «марксизму-ленінізму» сталінського розливу; трапилося це наприкінці 1930-х, коли вийшов друком «Короткий курс історії ВКП(б)», складовою якого став написаний особисто Сталіним параграф «Про діалектичний та історичний матеріалізм». Утім, тоді у радянській Україні вже не залишилося філософів, здатних самостійно осмислювати проблеми і сенси людського буття в Універсумі; одні були знищені, інші зачаїлися чи втекли з республіки, де терор проти людського інтелекту був особливо потужним. 1936 року був закритий «перший» Інститут філософії, оскільки в ньому не залишилося більше наукових працівників…

А тим часом серед філософів-професіоналів, які працювали в радянській Україні, був доктор філософії, з 1929 року – академік ВУАН Володимир Юринець. Він навчався у Віденському університеті, далі продовжив студії у Берліні та Парижі, вільно володів десятьма мовами, намагався поєднати марксизм з ученнями Фройда та Гуссерля, написав книгу про поетику Павла Тичини, виступав на сторінках «Літературного ярмарку» тощо. Ось зразок стилю філософської есеїстики В.Юринця з книги про Тичину: «Суспільна психологія – це аморфна цілокупність класових, групових настроїв, неясних і хитких, що не знають ні свого походження, ані меж. Це – бурхливий, мінливий океан, що свавільно грає міріадами відтінків, б’є в гладкий кремінь і золотавий пісок узбережжя , зміняючи щоденно свої межі і свої контури». Ясна річ, такий стиль було визнано «ідеалістичним». Ба більше: «ідеалізмом» було названо й саму згадку Юринцем людських почувань і переживань…

Можна назвати ще кількох марксистів-філософів того часу. Були знищені наприкінці 1930-х академіки В. Юринець і С. Семковський, професори П. Демчук і Т. Степовий. Вчасно переїхав до Москви психолог і філософ, доктор філософії Марбурзького університету С. Рубінштейн; відбувши п’ять років ҐУЛАҐу, зумів під час війни виїхати на Захід й описати розгром української філософської науки колишній студент Юринця Гр. Костюк, пережив багаторічні поневіряння в ҐУЛАҐу, але втратив здоров’я та філософську наснагу професор філософії К. Ярошевський. Таким чином, українська марксистська філософія в радянській Україні припинила існування: її замістила пропаганда догм сталінського діамату та істмату.

Значно вільнішим був розвиток української професійної філософії за межами радянської України, в тому числі й на теренах Галичини. Тут слід назвати передусім таких мислителів, як-от доктора права Дмитра Донцова, докторів філософії Дмитра Чижевського, Миколу Шлемкевича та Івана Мірчука. Донцов відзначався широкою філософською ерудицією, і при цьому власне філософські розмисли підпорядковував творенню ідеології чинного, тобто дієвого, практично активного націоналізму, який він протиставляв словесно-розважливому дискурсу лібералів і соціалістів. Одним із головних опонентів Д.Донцова у 1930-ті роки став його молодший сучасник М. Шлемкевич, який висунув концепцію «творчого націоналізму» як противагу і соціалізму з лібералізмом, й ірраціоналістичному чинному націоналізму. Предмето студій Дмитра Чижевського був надзвичайно широким – від історії української думки до філософії слов’ян, а відтак до духовної історії Східної Європи, вони сягали філософії, логіки, історії, літератури, астрономії, музики, богослов’я, славістики, естетики, мовознавства і навіть містики; недаремно приятель Чижевського, німецький філософ Гадамер, підкреслюючи його «нелюдську ерудицію», називав його одним із останніх енциклопедистів. Іван Мірчук у 1915 році захистив докторську дисертацію «Кантівська теорія простору та неевклідова геометрія» у Відні, а в 1921 році – ґабілітаційну працю «Метагеометрія і гносеологія» в Українському вільному університеті, 1949 року став першим іноземцем, обраним членом Баварської Академії Наук.

Отож після Другої світової війни українська філософія розвивалася тільки за межами України – передусім у Німеччині та Сполучених Штатах. Що ж стосується УРСР, то академічна філософія в ній була буквально розстріляна. Натомість готувалися кадри пропагандистів сталінського діамату й істмату: у 1944 році було відкрито філософський факультет у Київському університеті імені Т. Шевченка, а в 1946 році створено «другий» Інститут філософії. Але не тільки українська, а й просто філософія в ньому була практично відсутня. До небагатьох винятків належать праці професора, згодом директора Інституту й академіка Михайла Омеляновського, присвячені філософським проблемам природознавства. Але з кінця 1940-х «утеча» у цю проблематику стала неможливою, оскільки одна за одною проходили ідеологічні кампанії проти «ідеалізму» та «буржуазного впливу» у природничих науках. Що ж стосується історії української філософії, то там ситуація була ще гіршою: викривлялися і фальсифікувалися погляди всіх без винятку достойників культури, а все українське подавалося як частка того, що нині зветься «русским миром», включно з творчістю Тараса Шевченка.

Логічним завершенням цього періоду стала книга з історії філософії України. Дослідник цього періоду Володимир Білодід пише: «В результаті майже шестилітньої праці було написано текст обсягом у 44 друкованих аркуші, який в 1961 р. макетували у вигляді книги і розіслали до наукових центрів республіки для обговорення… При цьому – і це вражаюча і промовиста «деталь» – історію української філософської думки викладали російською мовою!» Але вже настав дещо інший час, частина сталінських догм відійшла в минуле, і книга ця світу не побачила.

На початку хрущовської «відлиги», коли в культурній сфері сталася певна лібералізація, з’ясувалося, що немає українських філософів-професіоналів: вже згаданого М. Омельяновського догматики-сталіністи вижили з Києва, а тих молодих випускників філософського факультету, які сміли засвідчити прагнення думати самостійно, розіслали по сільських школах, де вони викладали історію, мову, астрономію і навіть фізкультуру. Тож промотором розвитку української філософії – парадокс історії! – став присланий Москвою логік і гносеолог професор Павло Копнін, який від 1962 по 1968 роки був директором Інституту філософії АН УРСР (де, крім іншого, започаткував вивчення філософської спадщини професорів Києво-Могилянської академії).

Зі зрозумілих причин, розвиток академічної філософії відбувався в річищі марксизму; але то був спершу «автентичний марксизм», що напряму звертався до ідей Маркса, повз сталінські догми, а потім – неомарксизм, який продовжував ці ідеї в різних напрямах. У ті часи неомарксизм був однією з провідних течій світової філософської думки, тож прилучення до нього стало формою оприявнення власної (і національної) європейської ідентичності. А от ортодоксальний «марксизм-ленінізм», тобто сталінізм і неосталінізм з діаматом та істматом у своїй основі, – це було посутнє євразійство, якими б вивісками воно не прикривалося. Спершу у межах «автентичного марксизму», потім – неомарксизму і постмарксизму, який виник на початку 1970-х, відбувалися відродження та розвиток української філософської мови. Тексти, написані начебто-українською мовою у сталінські часи з метою популяризації «Короткого курсу…» та пізніше з питань діамату й істмату, містили дуже обмежений лексичний запас. Натомість звернення до складних діалектичних конструкцій молодого Маркса, його революційної праксеології й антропології, а затим – до оригінальних текстів Гегеля, Канта, Фоєрбаха, Сартра, Фройда, Камю тощо, ідеї яких слід було викласти українською (хай навіть у вигляді «критики сучасної буржуазної філософії»), незрівнянно розширили обсяг української філософської лексики. Підсумком усього цього стає видання Інститутом філософії українського «Філософського словника».

Далі було багато чого: репресії, арешти одних і позбавлення права на працю інших філософів, витіснення української мови з філософських видань, робота за принципом «дуля в кишені», езопова мова філософських текстів, а разом із тим – і відверте прислужництво панівній ідеології, її пропаганда. Але то вже інші сюжети. Завершити ж цю статтю я хочу констатацією того, що до 1990-х українська філософія прийшла не «гола й боса», що новітні прориви у ті чи інші сфери сучасного філософського розмислу були б неможливі і непотрібні без підґрунтя, яке всупереч усьому створили старші покоління філософів.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments