Народ, який вірить, що якась суміжна країна або імперія здобуде йому державу, ніколи не зможе стати на власні ноги і буде завжди паралітиком. А його політичні групи будуть задніми колесами для чужих агентур.
Олег Ольжич - український поет, археолог і політичний діяч

Оршанська битва: історія і сьогодення

Як п’ятсот років тому наші далекі предки відстоювали європейський цивілізаційний вибір на Дніпрі, так сьогодні наші сучасники відстоюють цей вибір на Донбасі. Перемогли тоді. Переможемо й зараз!
20 серпня, 2014 - 16:14
ВИРІШАЛЬНА БИТВА ПІД ОРШЕЮ ВІДБУЛАСЯ НА ПОЧАТКУ ВЕРЕСНЯ 1514 р.

Те, що зараз у нас відбувається на теренах Донбасу, з геополітичної точки зору, насправді, набагато більше, ніж «антитерористична операція» (АТО). Інша річ, що українська влада, в силу низки причин, мусить вдаватися до такої риторики. Не є це й «внутрішнім конфліктом», «громадянською війною», як це представляють російські та проросійські мас-медіа. Не є це навіть неоголошеною війною між Росією й Україною, про що зараз все частіше й частіше говорять в Україні. Це щось набагато більше.

Звісно, в нинішніх подіях на Донбасі маємо елементи «антитерористичної операції», є й там (чого гріха таїти!) елементи громадянської війни, а ще більше є військового протистояння між Росією й Україною — адже Росія не лише засилає на територію України сучасну зброю, добре підготовлених найманців, у т.ч. й кадрових військових, а також безпосередньо веде обстріл українських військових зі своєї території. Насправді, на Донбасі маємо черговий спалах давнього цивілізаційного конфлікту, який умовно можна означити як конфлікт між «Європою» та «Росією».

У минулому столітті польський автор українського походження Франтішек Духінський говорив про цивілізаційний розлам, який проходить теренами Східної Європи. Це розлам, за його визначенням, між європейською цивілізацією та цивілізацією туранською, власне, російською. Умовним кордоном цього розламу він вважав Дніпро. Правда, цей цивілізаційний кордон може відхилятися на схід чи на захід. Твори Духінського були достатньо популярними в країнах Західної Європи, зокрема, у Франції. Навіть, під впливом цього дослідника, було перероблено підручники з історії для французьких шкіл, де Україну почали відрізняти від Росії. Звісно, погляди Духінського не подобалися російським та проросійським теоретикам. Вони ладні навіть говорити про «божевілля» цього автора. Чого гріха таїти, в поглядах Духінського було чимало наївного, «ненаукового», де геніальні догадки змішувалися з різного роду історичними «натяжками». Однак ці погляди, за великим рахунком, не втратили своєї цінності. Наприклад, зараз набула поширення теорія Самуеля Гантінгтона про «війни цивілізацій», яка в деяких моментах виявляється співзвучною поглядам Духінського.

Взагалі якщо розібратися, історія Центральною і Східної Європи за останні століття — це історія змагань між Європою та «московською Азією». Звісно, форми цих змагань змінювалися. Це не обов’язково були збройні конфлікти. Були і торгові війни, й інформаційні, і культурна експансія...

Певно, не варто ідеалізувати Європу як цивілізаційну модель. Вона має свої плюси і свої мінуси. Але європейське суспільство — це суспільство, де панує не стільки право сили, скільки закон; де існують визначені правила гри, і де людина, граючи за цими правилами, відчуває себе вільною і захищеною. Модель же «московської Азії» — це право сили, а не сила права. Там людина фактично безсила перед «сильними світу цього». Розумію, що, характеризуючи ці моделі, вдаюся до спрощення. Але, як на мене, саме це є засадничою відмінністю між цими двома цивілізаційними світами.

Країни «московської Азії», власне, царська Росія, Радянський Союз, могли демонструвати більшу ефективність порівняно з країнами Європи — особливо у військовій сфері. Досягати навіть перемог над Європою. Однак у країнах «московської Азії» людина — лише гвинтик державного механізму. І повинна поділяти «колективну думку». Інакше — вона єретик, «розкольник», дисидент... І не місце їй у суспільстві.

«Війни цивілізацій», зокрема, для Східної Європи — це не лише день сьогоднішній. Історія повторюється. І зараз ми маємо дещо схожу ситуацію з тим, що мали 500 років тому, коли під білоруським містечком Орша на Дніпрі відбулася велика цивілізаційна битва.

Про цю історичну битву майже не знають в Україні. На жаль...

У той час, тобто на початку XVI ст., значна частина нашої землі, в т.ч. Київ, входили до складу Великого князівства Литовського. Слідуючи за російською історіографією, в українських підручниках часто можна зустріти думку, ніби ця держава була для нас «чужою» і загарбала наші землі. Хоча, насправді, її варто розглядати як наступницю Київської Русі. І територія її переважно була руською, і мова державна теж руською іменувалася. Зрештою, руські, власне, українські, можновладці мали в ній сильні позиції. Навіть відбувалася своєрідна «русифікація» литовських княжих родів, представники яких засвоювали і руську мову, й руську культуру. Та й саме Вільно, теперішній Вільнюс, було руським містом, де жили предтечі сучасних білорусів.

У той час набирає сили Московія, яку, до речі, не вважали «правдивою» Руссю. У плані політичному вона продовжувала більше традиції Золотої Орди, а не Давньоруської держави. Московіти з другої половини ХV ст. починають здійснювати активну експансію на Захід. 1478 р. під їхніми ударами впала Новгородська республіка, яка й економічно, й культурно була пов’язана з європейськими землями. У 1512 р. московський цар Василь ІІІ починає війну з Великим князівством Литовським. Військо московітів бере в облогу Смоленськ. У той час це місто й уся Смоленщина була частиною Білорусі, чи, як тоді говорили, — Литви. Лише пізніше Смоленськ, як Псков та Новгород, були помосковщені. Василь ІІІ вирішує завдати смертельного удару Великому князівству Литовському. У червні 1514 р. йому вдається зібрати величезне військо. 31 липня впав Смоленськ. Правда, чи не головним чинником падіння міста стала не військова майстерність московських вояків, а зрада міської верхівки, яка вирішила перейти на бік окупантів. Смоленський воєвода Юрій Сологуб здався на милість Василя ІІІ. Варто також нагадати, що серед руської аристократії Великого князівства Литовського знаходилися люди, які ладні були перейти на службу до московітів. Чи не нагадує вам це ситуацію в Криму, на Донбасі, деяких інших регіонах України, де представники місцевих еліт, заражені вірусом русофільства, надали підтримку проросійським сепаратистським рухам?

КОНСТЯНТИН ОСТРОЗЬКИЙ

Після падіння Смоленська дорога до столиці Великого князівства Литовського стала відкритою. У князівстві збирають армію, яка б дала відсіч ворогові. У ній були загони з Білорусі, України, Литви, Польщі (у той час вона знаходилася в унії з Великим князівством Литовським). Очолював це військо український князь Костянтин Іванович Острозький, який обіймав посаду гетьмана литовського. Князівству не вдалося зібрати співмірне московітам військо. Інша річ, що воно було краще озброєне, використовуючи досягнення тогочасної європейської військової техніки. А військо московське мало застарілу зброю, притаманну татарам. Щоправда, московіти намагалися використовувати іноземних спеціалістів із Західної Європи, щоб модернізувати озброєння своєї армії. Чи не робила те саме сучасна Росія, закуповуючи військове озброєння на Заході? Одна історія з «Містралями» чого варта!

Попри певну модернізацію, московське військо майже не відрізнялося від війська татарського. Принаймні, про це свідчать тогочасні описи.

Вирішальна битва під Оршею відбулася на початку вересня 1514 р. Її кульмінація та завершення припадають на 8 вересня. Армія московітів, як говорять тогочасні джерела, помітно переважала об’єднане військо Великого князівства Литовського та Королівства Польського. Називаються різні цифри. Загалом же в джерелах переважає думка, ніби військо московітів було утричі більшим. Його чисельність була близько 80 тисяч. Щодо об’єднаного війська Великого князівства Литовського та Корони Польської, то воно становило близько 25 тисяч. Зокрема, такі цифри називає тогочасний хроніст Мацей Стрийковський, який був професійним вояком. При цьому він уточнює, що «литовського» війська було 16 тисяч, а польського — 9.

Звісно, ці цифри, які фігурують в тогочасних хроніках, могли бути завищеними. Однак можна не сумніватися: це була грандіозна битва. Недаремно про неї заговорили в усій Європі. Так само не варто сумніватися і в чисельній перевазі московського війська.

Героєм цієї битви був князь Костянтин Острозький, завдячуючи військовому таланту якого була й забезпечена перемога. Незадовго перед цим він опинився в московському полоні. Там мав можливість вивчити психологію московітів, зокрема, їхніх воєначальників.

Князь вдався до незвичних кроків. Зокрема, зі своїм військом переправився через Дніпро. Це була ризикована затія. Адже поряд знаходилось численне московське військо. Воно могло розбити частину війська, яка переправилась через ріку. А потім переслідувати другу частину війська. Проте князь Острозький вважав (і, виявляється, цілком справедливо), що московіти не будуть атакувати його воїнів, поки ці всі не переправляться. Їм потрібна була остаточна перемога, розгром усього війська, після чого Велике князівство Литовське стало б беззахисним. І могло капітулювати, ставши частиною Московії.

Перейшовши Дніпро, Острозький зі своїм військом, здавалось, опинився у невигідній позиції. Відступати не було куди — позаду водний рубіж. Попереду — численне московське військо. Тут або перемога, або смерть.

Московські воєводи, Булгаков та Челядин, сподівалися на перемогу. Адже в них було більше сил. Здавалось, їм легко вдасться зім’яти військо Острозького. Між воєводами не було злагоди. Кожен із них хотів, аби слава дісталася йому. І тільки йому!

Під час битви князь Острозький вдався до хитрого маневру. Використовуючи самовпевненість московських воєвод, він почав імітувати відступ частини свого війська. За відступаючими кинулись московіти. В результаті чого опинилися в засідці. Відступаючі заманили їх до ліска, де були замасковані гармати, з яких московітів фактично впритул почали розстрілювати. Ряди московського війська були порушені. Почався навальний наступ на московітів, який завершився їхнім повним розгромом.

Події Оршанської битви знайшли відображення в численних документах, історичних хроніках, творах художнього плану, а також у фольклорі.

З боку росіян, закономірно, спостерігалося намагання замовчувати інформацію про цю битву, або хоча б применшити її значення. Адже це була нищівна поразка «російської зброї», яка тимчасово призупинила експансію московітів на Захід. Велике князівство Литовське, куди входили землі Литви, Білорусії й частково України, зберегло свою самостійність, не ввійшло, як Псков та Новгород, до складу Московії. Завдячуючи цьому, ці землі зберігалися як частина Європи.

Зараз популярністю серед російських дослідників користується монографія Олексія Лобіна «Битва під Оршею», що побачила світ у Санкт-Петербурзі в 2011 р. Автор, використовуючи переважно російські джерела, намагається розвіяти «міф» Оршанської битви. Самій битві у монографії приділено буквально кілька сторінок. В основному ведеться мова про можливу кількість військ як з одного, так і другого боку під час битви. Виявляється, на думку автора, ніякої переваги з боку московітів не було. Сили, мовляв, були рівні й становили з кожного боку приблизно по 12 тисяч воїнів. Багато уваги автор приділяє подіям, які відбувалися перед битвою, зокрема, взяттю московітами Смоленська. Також говориться тут і про події після битви. Битва, на думку Лобіна, не мала якогось великого значення, а розгром московітів не був уже й таким жахливим. І все це подається під таким собі науковим соусом об’єктивності.

Однак у післямові автор відкидає цю позірну науковість і вдається до відвертої пропаганди. Дозволю собі процитувати мовою оригіналу уривок з цієї післямови: «В 2014 году исполняется 500 лет сражению. Можно предположить, что на небольшом Оршанском поле вновь будут проводиться концерты и народные гуляния, и некоторые политические деятели снова будут эмоционально извещать о «грандиозной победе над 80-ю тысячами московитов». Подобные празднования таких дат никак не могут способствовать интеграции народов. В настоящее время не найти более близких по культуре народов, чем русские, украинцы и белорусы. В истории отношений этих народов немало было сложных эпизодов, однако изложение совместной истории только в виде противостояния является попыткой представить Россию исконным врагом белорусов и украинцев. В тезисе о «вековом противоборстве» больше политики, нежели истории».

Не знаю, чи вірить і далі пан Лобін в те, що Росія не є ворогом України? Особливо в світлі останніх подій — анексії Криму, кривавої бійні, яку влаштувала «братня Росія» для українців на Донбасі.

Словом, події п’ятсотлітньої давності лишаються актуальними й сьогодні. Як п’ятсот літ тому наші далекі предки фактично відстоювали європейський цивілізаційний вибір на Дніпрі під Оршею, так сьогодні наші сучасники відстоюють цей вибір на Донбасі. І так само, як тоді, ми маємо справу з противником, який переважає нас кількісно. Але ми тоді перемогли. Переможемо й зараз!

Петро КРАЛЮК
Газета: 
Рубрика: