Єдине виправдання існування військової промисловості – це безпека народу.
Альфред Нобель, шведський хімік, винахідник динаміту, засновник Нобелівської премії

Про силу й безсилля української еліти

Гетьман Іван Мазепа в оцінці В’ячеслава Липинського
11 жовтня, 2018 - 16:47

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та «Я»

Уже в ранній період творчості у В. Липинського сформувалося усвідомлення величі другого після Хмельниччини знакового періоду в історії України, який український історик Олександр Оглоблин назвав «добою Мазепинського ренесансу».

У своїх перших наукових працях В. Липинський характеризує Івана Мазепу як державного діяча, який намагався протидіяти намірам Москви перетворити козацько-старшинську еліту в знаряддя унепокорення України та її інтеграції у російську державну систему. «Але Мазепа, — зауважує В. Липинський,             — не захотів бути покірним знаряддям у руках московських намісників і, зібравши рештки сил, «зрадив» покладені на нього сподівання урядової політики». Липинський зазначає, що широкі народні верстви, невдоволені фаворизованою російським урядом старшиною, лише частково підтримали Мазепу і Запоріжжя. Загал чекав. У результаті прийшла Полтава, а з нею і поразка українських сил. Наслідки були жахливі. Жителі гетьманської резиденції, Батурина, були вирізані; Січ Запорозька розгромлена; 20 тисяч козаків загинули під час примусових робіт на Ладозькому каналі й будівництві фортеці св. Хреста поблизу Дербента.

Після такого кровопускання вже можна було, говорячи словами Петра І, «Малу Росію до рук прибрати». Зацькована старшина мовчки зносить усі обмеження автономії, а позбавлені найенергійніших елементів народні маси, пригнічені дедалі більшими соціально-економічними утисками, підтриманими сильною державною машиною, вже були неспроможними навіть на стихійний протест. «В остаточну руїну поволі розсипається життя народу...» — констатує В. Липинський.

У своїх працях, вміщених у відомому збірнику Z dziejуw Ukrainy, Липинський ставить І. Мазепу в один ряд з іншими гетьманами, які виборювали незалежність української козацької держави. Однак, на думку вченого, жоден із них, у тому числі й І. Мазепа, не зміг зрівнятися з генієм Богдана Хмельницького — творцем новітньої України. «Не доросли до нього ні Виговський, ні Мазепа, не кажучи про цілий легіон менших...» — зазначає В. Липинський.

В’ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ ВВАЖАВ МАЗЕПУ ВИЗНАЧНИМ ДЕРЖАВОТВОРЦЕМ, ДРУГИМ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ПІСЛЯ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, І ҐРУНТОВНО ВИВЧАВ ЙОГО СПАДЩИНУ / ФОТО З САЙТА UAHISTORY.COM

 

І все ж постать Івана Мазепи є особливо притягальною для творця української монархічної концепції. Вчений робить особливий наголос на приналежності козацького гетьмана до шляхетської верстви. Остання, як зауважує Липинський, мала у своєму середовищі не лише тих, хто зденаціоналізувався і перейшов у табір тогочасних переможців — росіян і поляків, а й таких, хто тримав у своїй свідомості традицію боротьби за волю України, пам’ять про своїх батьків, засланих за Україну на Сибір — Нечаїв, Височанів, Кропивницьких, замордованих за Україну Річчю Посполитою — Виговських, Лесницьких, Богунів.

Невдовзі у своїй відомій праці «Україна на переломі» В. Липинський виконав величезної суспільної ваги завдання — переконливо розкрив конструктивну державотворчу роль української шляхти у національно-визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Він показав, що українська шляхта являла собою «культурний, хліборобський, державний елемент», який, пристаючи до повсталих, «збільшує силу Війська Запорожського». Саме цей прошарок сприяв посиленню у новопосталій козацькій державі антипольських державотворчих, культурних процесів, а також подоланню анархічних, «революційних» тенденцій.

Серед представників української шляхти, які після перших бурхливих місяців соціального протиборства полишають свою лояльність до Речі Посполитої і повертаються в Україну, з тим щоб назавжди залишитися при Війську Запорозькому, В. Липинський називає підчашого чернігівського Степана Мазепу-Колєдинського. Він із дружиною Марією з Мокієвських і сином Іваном, майбутнім гетьманом, знову живуть «у своїх Мазепинцях».

Степан Мазепа обійняв військовий уряд білоцерківського козацького отамана, володіючи своїм дідичним маєтком Мазепинцями, вже по новому, козацькому праву. Принагідно зауважимо, що пізніше у своїх знаменитих «Листах до братів-хліборобів» В. Липинський висловив надзвичайно слушне міркування: принцип приватної власності на землю не став всеохоплюючим у новій козацькій державі. На Лівобережжі давні магнатські латифундії «не були закріплені в повне приватне володіння, яке б дало заволодівшій ними новій козацькій аристократії матеріальну силу для боротьби за свою державну незалежність, а були обернуті в напівприватні, залежні од кожночасної політичної влади «маєтності рангові». Це було однією з головних причин «упадку Мазепи і взагалі всього нашого політичного безсилля супроти Москви по смерти Хмельницького». Степану Мазепі судилося стати визначним діячем національно-визвольної боротьби, брати участь у переяславських переговорах з Москвою, а згодом бути одним з творців Гадяцької унії 1658 р. Саме такі, як Степан Мазепа, представники покозаченої шляхти, служили головними посередниками між Військом Запорозьким і численною шляхетською верствою, яка ще залишалася на боці Речі Посполитої.

Іншою сполучною ланкою між новою козацькою державою і українською шляхтою було православне духовенство і, зокрема, черниці й ігумені жіночих монастирів, дуже часто представниці аристократичних православних родин. Такою була, наприклад, княгиня Курцевич — ігуменя «монастиря панянського Печерського», яка померла незадовго перед повстанням, або Атанасія зі старовинного шляхетського роду Солтанів, в часи Б.Хмельниького — «ігуменя монастиря стариць київських печерських храму Вознесенія Господнього». Такою ж була, за словами В. Липинського, і Марія Магдалина — вдова по Степанові Мазепі, мати Івана — пізнішого гетьмана, «ігуменя монастирів панянських печерського, київського і глухівського».

Перетворення «розбещеної, зледачілої й паразитарної шляхти» в Україні у службову верству, повністю залежну від влади гетьмана Війська Запорозького, — такою була ідея творця Української козацької держави. Говорячи про політичне обличчя української шляхти після Хмельниччини, В. Липинський зазначає, що вона дала «цілий загін жертвенних борців, покоління непоборних — скала, об котру замахи на цілковите знищення України кінець кінців мусіли розбитися й розвіятися!». Перелік найбільш яскравих представників цієї верстви у В. Липинського очолює «Іван Мазепа й його хоробрі, ідеї визволення України цілком віддані товариші, славні запорозькі кошові Константин Гординський (Гордієнко) і Петро Сорочинський». Далі В. Липинський називає Данила Братковського, шляхтича-поета, страченого «у Луцьку за боротьбу з Річчю Посполитою». За оцінкою козацького літописця Самійла Величка, Д. Братковський був «давнім конфідентом» гетьмана Мазепи, який підтримував цього патріота, ревного поборника православ’я у боротьбі з Польщею.

Данилові Братковському, а водночас й аналізу суспільних процесів на Правобережжі наприкінці ХVІІ — у ХVІІІ ст. з огляду боротьби Мазепи за соборність України присвятив В. Липинський спеціальну розвідку. У цій праці В. Липинський ще перебуває певною мірою в полоні уявлень народницької історіографії про Мазепу, вбачаючи в ньому виразника інтересів нового українського «панства». Водночас уже в цій праці В. Липинський зумів побачити в політичній поведінці І. Мазепи в цей період виразні тенденції загальнонаціонального лідера, який робив спроби консолідувати навколо себе представників різних верств суспільства, у тому числі в Галичині й Волині.

До нього апелюють активні учасники суспільного процесу на Правобережжі — речник нобілітованої козацької правобережної старшини Василь Іскрицький, львівський уніятський єпископ Йосиф Шумлянський — обидва «завзяті прихильники Гадяцької умови», православний владика Жабокрицький — з наміром стати луцьким єпископом. Поряд із цими представниками українського панства «до протекції Мазепи — гетьмана козацької України — звертається в перший час своєї діяльності й заступник голоти, поспільства козак Палій». Отже, не дивно, зауважує В. Липинський, що до Мазепи в 1700 році їде Братковський, «надіючись, що гетьман поможе йому в боротьбі за визволенє українського народу на Правобережі».

Саме в цей час, після закінчення війни з турками, Мазепа здійснює активну національно-культурну діяльність, будує нові церкви і скрізь виступає як щирий захисник православного «благочестія». Ця сторона діяльності гетьмана, очевидно, була до вподоби Братковському, але соціальна дійсність «під регіментом Мазепи», — зауважує В. Липинський, — мусила «розвіяти всі надії, які він покладав на гетьмана». Зрештою Братковський вирішив звернутися до Палія — речника радикальних соціальних вимог, ім’я якого голосно лунало тоді по всій Україні.

Ситуація, яка склалася в цей час на Правобережжі, створювала умови, коли два стани суспільства — шляхта і козацтво — могли об’єднати свої зусилля для боротьби проти спільного ворога, як в часи Хмельниччини. Сеймові постанови 1699 р. обмежували свободу православ’я, тобто українського суспільства в цілому, а окрема постанова скасовувала відроджене козацтво. Таким чином, усі ці рішення «лягали однаковим тягарем і на свідому українську шляхту, і на українське козацтво».

Попри спольщення значної частини правобережної української шляхти у свідомості її кращих представників жили давні національні, релігійні та культурні традиції. Таким чином, створювалися умови для організації широкого фронту національної боротьби проти Польщі, в якому мали взяти участь всі основні соціальні верстви Правобережної України. Незважаючи на певний скепсис Д.   Братковського щодо підтримки антипольського виступу І. Мазепою, про який говорить В. Липинський у зазначеній розвідці, конструктивну роль у ньому українського гетьмана, очевидно, годі заперечувати.

Сучасний дослідник Мазепиної доби С. Павленко стверджує, що Д. Братковський після поїздки до Батурина разом із козацькими полковниками — Самусем, Палієм, Абазином, Іскрою — підписали таємний план гетьмана у вигляді відозви до правобережного люду із закликом до повстання і поширював його на Правобережжі. Цієї ролі І. Мазепи, зрештою, не заперечує і В. Липинський, зазначивши, що в ході повстання один з його лідерів Самусь оголосив себе «під регіментом» Мазепи». В країні почався рух, зауважує В. Липинський, що нагадував собою колишню Хмельниччину. Він пише про приєднання до повстання чималої кількості православної української шляхти, на яку «дуже можливо, великий вплив мала відозва Братковського. Сі всі Онацькі, Мацєєвські, Керекеші, Клитинські, Ніжинські, Верещаки не тільки беруть діяльну участь в повстанні, але й часто виступають як його провідники та агітатори».

На противагу народницькій історіографії, яка не зуміла розгледіти конструктивну позицію української шляхти у визвольній боротьбі, В. Липинський постійно глорифікує низку її визначних представників — переконаних борців за українську державність. Найбільш вагомим його аргументом було ставлення Москви та Польщі до т. зв. покозаченої шляхти. Він покликається, зокрема, на стереотипну вимогу польських політиків — «шляхту видати, чернь розпустити», яку вони висували кожного разу, коли Річ Посполита мала намір замиритись із козаччиною.

Ще більшу ненависть викликала покозачена українська шляхта у Москви на різних етапах української історії. «Для неї ці традиційні й найбільш завзяті оборонці «Руси і православ’я» в Річпосполитій, — зазначає В. Липинський, — це підозрілі і ненависні «Ляхи». «Ляхи», бо з них же вийде Виговський, Мазепа, Орлик, з них вийде й послідній Кошовий Запорожський, а як значиться в російському Своді Законів, «шляхтич подільський» — Кальнишевський...» — тобто діячі, які послідовно боролись за українську національну незалежність.

Звинувачення в «польськості», зраді православ’ю було закинуто Петром І гетьману Мазепі — тому, хто завжди був вірним сином і опікуном Православної церкви та найбільшим з усіх українських гетьманів її жертводавцем. Акція Мазепи трактувалася російською політичною і духовною елітою як спроба реалізувати таємний план католика-ляха, який намагався повернути Україну під панування польської шляхти. І ця негідна традиція російського імперіалізму разом із засобами терору, брудної пропаганди залишається живою і сьогодні у боротьбі з пам’яттю про гетьмана Мазепи, дискредитацією його державотворчої діяльності.

Юрій ТЕРЕЩЕНКО, доктор історичних наук, професор
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments