Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

Пророчиця чорної долі

Драма Лесі Українки «Кассандра» та її проекції на сучасність
17 лютого, 2007 - 00:00

Зазирнути просто у вічі таємничiй долі, не вжахнутися, не втратити розум й волю, не проклясти неправедний, скажений світ — це одвіку (з часів античності й дотепер) було та залишається привілеєм великих пророків. Або геніїв. Доля і тих, і iнших багато в чому схожа: нерозуміння (в кращому разі), звинувачення, ненависть, камінь в руках «ближнього», що готовий насмерть побити... В українській історіософії, літературі, культурі загалом ця проблематика осмислювалася здавна; так, Шевченко як кару «глухому» та «невдячному» люду, котрий не захотів слухати й чути свого Пророка, від імені Бога (!) посилає народу лютого Царя; а Франко чітко та безкомпромісно попереджає пророків та проводирів нації: ті з них, хто під час двобою з ворогом, зі смертю та неволею закликатимуть до «супокою», є «зрадники і труси» — бо «супокій святеє діло», але тільки «в супокійнії часи»!

Проте особливе місце тут відведене, очевидно, спадщині Лесі Українки. Не лише найвищою мірою досконало знаючи світову історію й культуру, але й відчуваючи в самій собі «Божу іскру» пророчого дару, Лариса Петрівна Косач спромоглася побачити українські реалії початку ХХ століття в координатах вічності. Це під силу тільки геніальному мислителю та митцю; ось чому ми вправі говорити про унікальність цієї людини. Трагізм ситуації, проте, полягає в тому, що найбільш художньо та інтелектуально довершена частина доробку Лесі — її драматичні поеми, особливо створені на матеріалі давньої історії — попри нібито «шанування» автора як Великого Поета і дотепер залишається не прочитаною, не зрозумілою широким загалом, отже, не розгаданою. Яскравий доказ цьому — драма «Кассандра» (1907), завершена поетесою рівно 100 років тому. Про неї у нас і піде далі розмова — втім, аж ніяк не ювілейна.

Людина виняткової ерудиції та рідкісної глибини осягнення Історії, Леся Українка з абсолютною точністю відтворила в «Кассандрі» відомі кожному освіченому та сумлінному школяреві реалії останнього року Троянської війни (втома обох ворогуючих таборів від тривалої облоги, загибель двох знаменитих героїв троянського та ахейського війська — Гектора та Ахілла, марні спроби троянців зняти облогу свого міста за допомогою реальних та міфічних чужоземних армій — лідійців, амазонок тощо і, нарешті, знаменитий сюжет з «троянським конем», про якого в нас ще йтиметься!). Отож, автор був максимально сумлінним; мабуть, жоден історик-фахівець не висунув би серйозних претензій. Але ж завдання Лесі Українки полягало, власне кажучи, в іншому.

Не випадково, закінчивши «Кассандру», Леся гірко нарікала в листах до рідних (приміром, до матері, Олени Пчілки — 21 березня 1908 року), що цей твір «люди очевидячки прийняли за побутову п’єсу з троянського життя», додавши при цьому: «Сміхота!». Насправді ж маємо абсолютні підстави стверджувати, що аж ніяк не Троя та її доля хвилювали Ларису Петрівну. Звичайно, йшлося про Україну, про її історію; поетеса запитувала себе й читачів (нас!): який же невблаганний Фатум, яка нещадна Мойра (давньогрецька богиня долі, перед волею якої безсилі навіть боги!) заважають нам, українцям, йти шляхом свободи? Чи можна їх подолати? Що трапляється, коли великий Пророк (у драмі — пророчиця Кассандра) все передбачає, все бачить — і виявляється трагічно безсилим? І ще: хіба може врятуватись народ, що не слухає справжніх пророків, а вірить фальшивим оракулам?

Коротко нагадаємо читачеві класичний давньогрецький сюжет, покладений в основу драми. Красуня Кассандра, дочка троянського царя Пріама, відмовила закоханому в неї богу Аполлону. Тоді мстивий бог покарав дівчину: він наділив її незбагненним даром правдиво передбачати майбутнє, але зробив так, що пророцтвам Кассандри ніхто ніколи не вірив...

Це — лише сюжетний «скелет» драми. У Лесі все значно складніше. Сама поетеса в листі до Ольги Кобилянської (від 27 березня 1903 року) так характеризує образ Провидиці: «Ся трагічна пророчиця, з своєю ніким не признаною правдою, з своїм даремним пророчим талантом, власне такий неспокійний і пристрасний тип: вона тямить лихо і пророкує його, і ніхто їй не вірить, бо хоч вона каже правду, але не так, як треба людям (! — І. С. ); вона знає, що так їй не повірять, але інакше казати не вміє; вона знає, що слів її ніхто не прийме, але не може мовчати, бо душа її і слово не дається під ярмо; вона сама боїться свого пророцтва і, що найтрагічніше, сама в ньому часто сумнівається, бо не знає, чи завжди слова її залежать від подій, чи навпаки, події залежать від її слів, і тому часто мовчить там, де треба говорити; вона знає, що її рідна Троя загине, і родина, і все, що їй миле, і мусить сказати те вголос, бо правда, і, знаючи ту правду, не робить нічого для боротьби, а коли й намагається робити, то діла її гинуть марне, бо — діла без віри мертві суть, а віри в рятунок у неї нема і не може бути; вона все провидить, вона все знає, але не холодним знаттям філософа, тільки інтуїцією людини, що все постерігає несвідомо і безпосередньо («нервами», як кажуть в наші часи), не розумом, а почуттям, — тому вона ніколи не каже: «я знаю», а тільки: «я бачу», бо вона справді бачить те, що буде, але пояснити аргументами, чому воно мусить так бути, а не інакше, вона не може. І пророчий дух не дар для неї, а кара. Її ніхто не каменує, але вона гірше мучиться, ніж мученики віри і науки. Така моя Кассандра».

Перед нами — вічна колізія: Пророк і Доля, Пророк та Історія (протистояння; сила та безсилля; розум та інтуїція; людина і народ...). По суті, Кассандра — та людина, погляд якої «немов пронизує» кожного співбесідника, але при цьому завжди бачить крізь нього «ще щось далі» — Кассандра завжди пророкувала Руїну Трої. Руїну своєї Вітчизни (а чи варто казати, що для кожного вдумливого українця означає слово Руїна? Вже звідси видно, що аналогії з вітчизняною історією в творі Лесі Українки аж ніяк не є чимось поверховим, суто зовнішнім!). Як ставляться до Кассандри інші дійові особи драми? Чарівна Гелена (це через її викрадення Парісом і почалася Троянська війна!) з дивним змішаним почуттям заздрості, ненависті й іронії каже пророчиці: «Се ж тільки ти змагаєшся з богами, За те вони тебе й карають». На що тут же отримує від Кассандри гідну відповідь: «Що ж, їх сила в карі, а моя в змаганні!».

«Я не знаю нічого, Окрім того, що бачу» — так Кассандра сама визначає природу свого феноменального дару. Що ж бачить провидиця? «Кров і смерть!». Саме з таким зойком зустріла «божевільна» царівна прекрасну Гелену та її викрадача, свого брата Паріса, коли ця пара (щаслива пара!) нарешті ступила на троянську землю. Лише Кассандра бачила наяву страшні кораблі ворогів, котрі справді з’явилися біля берегів Трої — але тільки через рік. Почалася смертельна для троянців війна.

Велика пророчиця з очима «як холодні і тверді мечі», хоч передбачає майбутнє безпомилково (бо бачить перед очима те, що буде, настільки ж ясно, як і те, що відбувається просто зараз, цю мить), проте — і це дуже важливо! — завжди, на думку оточуючих (так, наприклад, каже Андромаха, дружина Гектора, першого героя серед троянців), «не в пору й недоладно пророкує» (а Кассандра, між іншим, предрікає загибель Гектора ще задовго до того, як ця трагедія реально відбувається!). А молодша сестра царівни, Поліксена, дорікає Кассандрі: «Віщуєш горе завжди, а чому й від кого прийде горе, — не говориш!». А у відповідь чує: «Бо я того не знаю...». Героїня Лесі Українки «з жахом пророкує» — бо змінити страхітливе майбутнє вона не в змозi. При цьому Кассандра бачить тих, на кого богиня злої долі Мойра «наложила руку».

А як же інші? Та ж Андромаха зізнається Кассандрі, що від «лихої правди «вгасає дух». Запам’ятаємо ці слова! Їх чудово знав й завжди керувався цим знанням духовний та етичний антипод Кассандри, «офіційний», «визнаний», «приємний» для троянців пророк — рідний брат Кассандри Гелен.

Саме діалог Кассандри та Гелена є, без перебільшення, ідейним стрижнем п’єси. В нього варто вчитатись якомога уважніше. Що таке правда, чи потрібна вона народові — ось про що йдеться в цьому діалозі. Наче підхоплюючи аргументи Андромахи («Кассандро, доволі з нас уже твоєї правди, зловісної, згубливої, Так дай же нам хоч і неправдою пожить в надії. Ох, я вже втомлена від тої правди!»), Гелен повчає сестру: «Адже тая правда — Цнотлива дуже і поважна жінка, І сором їй ходити без одежі». Бо, зізнається цинік Гелен, який «передбачає» майбутнє способом гадання на пташиних кістках (чи то пак «на кавовій гущі»): «Та що там! Ми обоє віщуни І добре знаєм, що пташки, й утрібки, І кров, і дим від жертви — все то тільки Покраси й покривало голій правді про людське око». І далі Гелен вимовляє фразу, яка є, либонь, ключовою для розуміння його позиції (і водночас «знаковою», символічною для розуміння історичних процесів України!): «Ми, троянці, за довгий час облоги вже навчились Звиватися ужами. Що робити?». А на гостру, як меч, репліку Кассандри: «Не говори мені про гнучкість плаза, Для мене то не мудрість, а гидота!» Гелен зверхньо відповідає: «Певне, боги в тім винні, що дали тобі Пізнати правду, сили ж не дали, Щоб керувати правдою» (!) І далі: «Що правда? Що неправда? Ту брехню, що справдиться, все правдою зовуть». Кассандра прямо запитує брата: «А як же ти, Гелене, одрізняєш Брехню від правди?» — і чує дивовижну відповідь: «Та ніяк. Я просто даю їм спокій».

Чи не правда, все це жахливо нагадує міркування сучасних цинічних політиків-можновладців (у вузькому колі, звичайно, бо про людське око мовиться зовсім інше — про потребу стабільності, консолідації тощо...). До речі, час поговорити й про «стабільність» та «консолідацію». Як пам’ятають читачі, вороги-ахейці, що не могли взяти обложену Трою вже десять років, вдалися до підступного маневру. Йдеться, звичайно, про сумнозвісного «Троянського Коня» (символ безмежно місткий, невичерпний, зокрема, і з огляду на наші сучасні реалії!).

Гелен (саме Гелен!) радо вітає цього Коня як «дарунок згоди», котрий «ліпший над здобуток, що на війні ціною крові взято». Він вимагає поставити Коня в священний храм, жрицею якого була Кассандра, коли ж пророчиця категорично відмовляєтсья це зробити, пропонує натомість збудувати новий храм, «храм згоди». Народ у захваті, люди несамовито гукають: «Гелена хай боги благословляють! Він розум наш, він наше око ясне!» І ніхто з них не чує істини простих слів Кассандри: «Дурно не дає дарунків ворог!» Тим самим троянці самі, добровільно прирікають свою державу на загибель, себе ж — на винищення або рабство...

Тут у дію втручається ще один Троянський Кінь — ахейський розвідник — шпигун Сінон, який, вдаючи з себе «жертву» ахейців і маскуючись під «друга» троянців, переконує їх залишити Коня у себе, і, більше того, зробити цей «дарунок згоди» об’єктом культу. Кассандра, яка інтуїтивно відчуває, що перед нею — небезпечний ворог, «отруйна змія», вимагає вбити Сінона як шпигуна; у відповідь їй пропонують взяти цю страту в свої руки і самій відтяти Сінону голову — якщо вона так впевнена, що той шпигун. Пророчиця безсило відповідає: «Ні, браття, я не вмію мечем владати». Але ж пророк — коли це пророк — мусить колись узяти в руки меч і не опустити його... Кассандра відмовляється, Сінон торжествує, отже, Троя гине.

Вражає кінець геніальної драми. Троя в руїнах, вбито старого царя Пріама, його дітей (окрім Кассандри, яку бере в рабство чiльник ахейців цар Агамемнон)... А велика пророчиця саме в цей момент тотального Кінця, коли все гине в полум’ї та крові, раптом виголошує: «Кассандра все неправду говорила. Нема руїни. Є життя... життя!». Цим «надпророцтвом» царівни, по суті, завершується твір Лесі Українки; далі, щоправда, йде іще епілог, проте, за вартими довіри спогадами рідних Лариси Петрівни, вона планувала вилучити його.

Історичні трагедії України (аж ніяк не Трої) — ось про що йшлося у Лесі, коли вона працювала над цією драмою, працювала тривалий час, зосереджено, не в стані того раптового, одержимого натхнення, завдяки якому писалися, наприклад, «Лісова пісня», «Камінний господар». «Кассандра», почата в Італії, в Сан-Ремо у 1902 році, була завершена лише у травні 1907-го в Ялті. Аналогії з Україною у історичних драмах Лесі взагалі ніколи не лежать на поверхні (адже ці шедеври — не для споживачів «маскульту»). Втім, деякі висновки можна цілком легко зробити, прочитавши драму лише один раз. Приміром, що Троя загинула через те, що не могла відрізнити друзів від ворогів, що повірила Гелену та Сінону, а не повірила Кассандрі. Або — що й для України, як і для Трої, десятки разів рятунком було вірити, що немає руїни — є життя!

Однак, мабуть, ще важливішим є інше. Леся Українка знала (чи знаємо ми?), що немає внутрішньої свободи — запоруки свободи політичної — без огиди, саме огиди (майже фізіологічної) до будь-яких форм рабства, духовного зокрема. Ми формально схиляємо голову перед генієм Лесі; то, може, згадаймо її слова: «Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно». І ще, з іншого листа: «Сором і жаль за мою країну просто гризе мене»... Чи, може, ми, в дусі Гелена, будемо думати, що це — не про нас?

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 
Рубрика: