Тіні наших незабутих, незабутніх українських предків мають знайти спокій, навіки оселившись у пам'яті народу.
Іван Драч, український поет, перекладач, сценарист, політичний і громадський діяч

Приборкувач Долгорукого

Князь Ізяслав Мстиславич та його книжники
12 жовтня, 2017 - 14:41
ХРЕСТОМАТІЙНИЙ ФАКТ: МОСКВУ ЗАСНУВАВ КНЯЗЬ ЮРІЙ ДОЛГОРУКИЙ. АЛЕ МАЛО ХТО ЗНАЄ, ЩО «СЕЛЬЦО МАЛОЕ» МОСКВА ЗГАДУЄТЬСЯ В ЛІТОПИСІ 1147 РОКУ ЯК МІСЦЕ ЗУСТРІЧІ ДВОХ АГРЕСОРІВ, ДВОХ БУНТІВНИКІВ ПРОТИ ЗАКОННОЇ ВЛАДИ — ДОЛГОРУКОГО ТА КНЯЗЯ СВЯТОСЛАВА ОЛЬГОВИЧА

Таки є щось знакове в тому, що російські фахівці інформаційної війни та їхні тутешні підспівувачі протягом попередніх десятиліть намагалися експлуатувати тему виключно галицького походження українського державництва, популярності ідеї незалежності України виключно в Галичині.

Простіше — спекулювати темою іноземних навіювань та «происков австрийского генштаба» на прикладі одного регіону, який до того ж перебував довший час по різні боки державного кордону з іншими регіонами України. Легше пояснювати українській, а то й власній аудиторії, що проукраїнському, а у варіанті московського агітпропу — антиросійському світогляду — років 100— 150, і поширений він на відносно невеликій території, яку порядні, чемні, «младшие братья»  зможуть безболісно відкинути, повертаючись у благосні обійми «суверенно-демократичної» Росії.

Проте нам не варто забувати, що Москва мала на території сучасної України потужну протидію... ще з часів свого заснування. І сьогодні як ніколи актуальною виглядає ця історія майже дев’ятсотлітньої давності. Історія протистояння засновника Москви Юрія Долгорукого і волинського князя Ізяслава Мстиславича.

***

Щонайменше нерозумно розпочинати життєпис людини, котра належала до правлячої династії, з моменту її народження. Надто багато векторів розвитку її долі та передумов конфліктних ситуацій, через які їй належить пройти протягом життя, закладають попередні роки, десятиліття, а то й покоління. Повною мірою це стосується й волинського князя Ізяслава Мстиславича. Ті вузли, які йому довелося розв’язувати, а то й розрубувати протягом усього життя, затягнулися намертво ще при його дідові.

►  1094 року Володимир Всеволодович Мономах поступився належним йому великокняжим київським столом і як компенсацію отримав від київського князя Святополка друге місто Русі — Чернігів. Проте і звідти він відступив під тиском Олега Святославича, який привів під стіни Чернігова половців. У Чернігові була започаткована династія Ольговичів, що стала на шлях протистояння з іншими руськими землями, передусім — із Києвом.

►  1096 рік. Протистояння Чернігова з Києвом та Переяславом призводить до першого масштабного воєнного зіткнення.

►  1097 рік. З ініціативи Володимира Мономаха проходить Любецький з’їзд князів. Формуються так звані отчини. Чернігівська земля дістається Олегові Святославичу та двом його братам.

Проте порозуміння і братолюбства князям-учасникам з’їзду не вистачило навіть до кінця року. Давид Ігоревич, котрий княжив тоді на Волині, за мовчазної підтримки великого князя Київського ув’язнив та осліпив очільника династії Ростиславичів. Про це оповідає «Повість про осліплення князя Василька Теребовлянського», котра увійшла до «Повісті минулих літ» під тим же 1097 роком. Гостросюжетну гіпотезу її походження запропонував і аргументував Борис Рибаков.

Спростовуючи давніше припущення О. Шахматова про те, що Василь був «галицьким попом», духівником князя Василька Ростиславича, Рибаков відносить автора «Повісті...» до кола волинського боярства. Василь заприязнився із Володимиром Мономахом ще тоді, коли останній замолоду певний час княжив у Володимирі-Волинському. Згодом Мономах, уже як переяславський князь, претендує на київський стіл. А боярин Василь, залишившись на Волині, змушений служити князям зі стану противників Мономаха — Святополку Ізяславичу Київському, а, можливо, і Давиду Ігоревичу Волинському. Проте ставши очевидцем змови цих князів та їхнього злочину — осліплення Теребовельського князя Василька Ростиславича — про події 1097 року пише автор повісті, яка через двадцять років (коли Великим князем Київським був Володимир Мономах) була включена до складу «Повісті минулих літ». На думку Рибакова, «це робить вельми ймовірним припущення, що повість була замовлена (курсив автора. — С.С.) Володимиром Мономахом». Причина замовлення для дослідника очевидна: «У складному калейдоскопі княжих усобиць, змов, кривоприсяжництва, порушень таємних угод феодальним верхам важко було простежити хід справ чи зрозуміти їх істинні причини. З’являється необхідність реєстрації клятв та їх порушень; таємне іноді вигідно зробити явним, провину ворога чи супротивника важливо задокументувати.

Літопис стає засобом впливу на суспільну думку, юридичним виправданням у складних ситуаціях, звітом князя у своїх патріотичних справах.

Володимир Мономах... запровадив нововведення у літописну справу. Онук його, Ізяслав Мстиславич, залишив нам найбільш блискучі зразки такого особистого княжого літописання, але початок поклав саме Мономах».

Цікаво, що відзначена Рибаковим традиція використання книжних текстів як аргументів в юридичних дискусіях та особливої уваги осіб правлячої князівської династії до книги і книжності збереглася у волинському відгалуженні Мономахової династії до ХІІІ століття і сягнула своєї кульмінації при дворі князя Володимира Васильковича.

►  1113 рік. Після смерті київського князя Святополка у «матері городам руським» спалахує широкомасштабне повстання. Щоб «утишити» його, великокняжий стіл займає найпопулярніший князь Русі — герой походів на половців Володимир Всеволодович Мономах.

►  1115 рік. Смерть Олега Святославича.

►  1119 рік. Мономах приєднує до своїх володінь Волинське князівство і робить його доменом своєї династії.

►  1125 рік. Смерть Володимира Мономаха. Його син Мстислав отримує в спадок державу, співмірну за площею та населенням зі Священною Римською імперією — усі руські землі, за винятком галицьких міст, відданих нащадкам князя Ростислава Тьмутороканського, і Чернігівщини.

►  1128 рік. У Чернігові спалахує міжусобна війна. Всеволод Ольгович виганяє з княжого столу дядька — Ярослава Святославовича. Всеволод — зять Мстислава Володимировича і київський князь, розраховуючи на майбутню лояльність зятя, порушує раніше укладений з Ярославом договір — і підтримує Всеволода. Мстислав реанімує майже добитого батьком противника власної династії і повертає його на політичну арену найвищого рівня.

►  1132 рік. Смерть Мстислава Володимировича. Початок конфлікту його братів — Ярополка Володимировича (призначеного самим Мстиславом спадкоємця) і Юрія Долгорукого за великокняжий київський стіл.

►  1139 рік. Смерть Ярополка Володимировича. Скориставшись розбратом серед нащадків Мономаха, Всеволод Ольгович захоплює Київ.

►  1146 рік. По смерті Всеволода Ольговича Києвом оволодіває син Мстислава Володимировича, онук Мономаха — Ізяслав. Його дядько, наймолодший син Мономаха, суздальський князь Юрій Довгорукий утворює коаліцію з Ольговичами. Міжусобна війна охоплює всю Південну Русь і триває до 1151 року. Протистояння цих двох нащадків Мономаха — не проста суперечка за великокняжий стіл у Києві. Це свого роду точка біфуркації, як тепер модно говорити. Війна за шлях, яким мала піти Русь у наступні століття.

Юрій Долгорукий був шостим сином Великого князя Київського — Володимира Мономаха. Ізяслав Мстиславич — сином старшого сина того ж таки Володимира. Нас не має дивувати те, що нащадки одного роду вели не лише таку доволі різну політику, а й стали яскравими виразниками настільки різних ментальностей. Молодші сини великих князів отримували свої уділи ще в підлітковому віці, державницьке мислення в них формували не стільки батьки, скільки вихователі та дорадники з числа місцевого земельного боярства. У випадку з Юрієм Долгоруким ситуація ускладнювалася ще й тим, що в Ростовському князівстві, де він почав правити мало не з дванадцяти років, окрім місцевих сепаратистських настроїв сильними були й половецькі впливи. А з перенесенням столиці з Ростова до Суздаля ситуація значно погіршилася. До того ж і дружиною Юрія Долгорукого стала половчанка.

Татіщев писав про Юрія: «Сей великий князь був зросту немалого, товстий, лицем білий, очі не вельми великі, ніс довгий и скривлений, борода мала, великий любитель жінок, солодкої їжі й пиття; більше про веселощі, аніж про державоправління і військо думав, але все це було під орудою бояр і порадників... Сам мало що робив, все більше діти (ймовірно, слово вжите у значенні «молодші дружинники». — Прим. авт.) і князі союзні...» Тобто почавши в молодому віці княжити в Суздалі, Юрій досить скоро став ще більшим суздальцем, аніж його бояри, повністю ізолювавшись від загальноруських цінностей і використовуючи ситуацію виключно для власних дрібних інтересів. Російський вчений Присьолков дає таку характеристику князям-суперникам: «Юрій в протилежність Ізяславу не може бути названий борцем за продовження Мономахової традиції. Ізяслав зберігає і в скрутному становищі своєму більш широкий політичний світогляд. Домагаючись Києва, він намагається стати на чолі всіх князів руських, «держати» всю братію свою і весь рід свій у правді, щоб вони їздили по ньому з усіма своїми полками, а боротьба з Юрієм для нього неминуча, бо незалежна і ворожа суздальська сила загрожує впливу його в Новгороді і служить опорою ворожим елементам Чернігівщини... Сукупність звісток про діяльність Юрія Володимировича веде до висновку, що у нього не пов’язувалося з володінням київським столом будь-яких широких позитивних завдань».

Врешті-решт, Юрій дійшов до того, що в кровопролитному конфлікті між нащадками Мономаха та чернігівськими князями Ольговичами Долгорукий спершу підтримав ворогів свого роду, а потім і очолив цю химерну коаліцію. Власне з нею і пов’язана перша писемна згадка про Москву: «Пішов Юрій пустошити Новгородську волость, і прийшовши, взяв город Новий Торг і Мсту всю взяв. А до Святослава (Чернігівського) приславши, Юрій повелів йому Смоленську волость пустошити. І, пішовши, Святослав захопив голядь у верхів’ї Поротви, і таким чином набрала здобичі дружина Святославова. І, приславши, Юрій сказав: «Прийди до мене, брате, в Москву».

І Святослав поїхав до нього з дитям своїм Олегом і з невеликою дружиною. Він узяв із собою Володимира Святославича, а Олег поїхав попереду до Юрія й дав йому пардуса»(«Літопис Руський», 1147).

Себто Москва вперше постає на сторінках офіційної історії як місце саміту на вищому рівні двох князів-агресорів: Юрія Долгорукого та Святослава Ольговича. Щоправда, в історичних джерелах паралельно зустрічається й інша назва цього населеного пункту: Кучково.

Офіційна історіографія цього не пояснює жодним чином. А от не дуже офіційна...

Чистокровний росіянин, сподвижник Петра І Василій Татіщев пише: «Юрій, хоч і мав княгиню, любові гідну, і її любив, але при тому багатьох дружин підданих відвідував і з ними більше, ніж із княгинею, веселився... чим багато вельмож йому дорікали... Між усіма полюбовницями жона тисяцького суздальського Кучка найбільш їм володіла... Юрій, увідавши про те, що Кучко дружину посадив в ув’язнення, покинувши військо... сам з великої люттю нашвидку наїхав з малими людьми на річку Москву, де Кучко жив. І, прийшовши, навіть не розпитуючи ні про що, Кучка негайно вбив...»

А щоб затерти навіть пам’ять про убитого тисяцького, Юрій перейменував Кучково за назвою річки, де стояв Кучків замок. А дочку покійного видав заміж за свого сина Андрія.

Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та «Я»

Сергій СИНЮК, історик, журналіст
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments