«Романови всім остогидли»-2

Закінчення. Початок читайте «День», № 19-20  За два дні, відповідаючи дружині та С. Пешехонову на їхні занадто райдужні сподівання, Павло Скоропадський наполягав: «Я бачу, ти не сердься на мене, що ані ти, ані Сергій Васильович, обидва ви недостатньо проінформовані про те, що відбувається, і не зовсім вірно собі малюєте картину, до чого ми йдемо. Для мене поза сумнівом, що революція ще на самому початку. Тимчасовий уряд, який мені симпатичний, поза сумнівом, є лише ширмою, фікцією, за ним виступає Рада робітничих і селянських депутатів, які у даний час цілком систематично взялися за революціонування мас, з чим вони дуже добре впораються. Петроградський гарнізон абсолютно підготовлений, я думаю, ти в цьому зовсім не маєш сумнівів, робітники теж. В армії у нас щось тримається ще близькістю до противника, але розклад дуже швидко прогресує, наш корпус стоїть далеко від центрів і певною мірою кращий, але це лише питання часу, я роблю все, що можу, і думаю, у мене нічого ганебного не буде, проте в армії будуть сумні картини, і чим далі, тим більше. Центром усього є Петроград. Тимчасовий уряд буде зметено, і тоді настане анархія, загалом у нас революція йде шляхом французької великої революції. Життя громадян зовсім не вбезпечено, особливо ж громитимуть і вбиватимуть багатих і родини офіцерів, май це на увазі. Май на увазі, я не наляканий, але це очевидно, що так станеться, вникни у те, що я кажу, станеться це не так скоро, за місяць, за два, але станеться.

[...] Я більш ніж коли-небудь упевнений в тому, що нинішній уряд не залишиться, а після нього буде нечувана анархія. [...] З’ясуй усе якнайсерйозніше, головне у тому, наскільки уряд сильний і на що він спирається. Як на мене, у нього немає жодної точки опертя. Візьме верх партія більшовиків чи інша, що проповідує [принцип] чим гірше, тим краще.»

Нарешті 4-5 квітня, коли вже стала очевидною хитка ситуація двовладдя, Скоропадський написав дружині:

«Уряд хитається, і все більше і більше втрачає ґрунт під ногами. Варто прочитати резолюцію З’їзду Рад робітничих і солдатських депутатів. Очевидно, ми підемо шляхом всіляких соціальних експериментів, у кінцевому підсумку, життя, можливо, покращиться, але на 50 років ми і наші діти будемо приречені на важке життя».

Нагадаємо, що це було сказано ще до проголошення ленінських Квітневих тез, яке відбулося 17 квітня 1917 р., де відкрито декларувалася боротьба за радянську, а не парламентську республіку, повалення Тимчасового уряду. Як бачимо, аналіз був напрочуд влучний, хіба автор його помилився десь років на 20 перебування більшовиків у владі.

Застосування такої тонкої аналітики, дивної для людини, яка завжди трималася осторонь від політики, поширювалося не лише на загальноросійські події. Вперше у листуванні родини Скоропадських з’являються «національні» мотиви, пов’язані не з минулим, а майбутнім. Незважаючи на те, що згодом (на початку 1919 року) в спогадах гетьман стверджував, що нічого не знав про український рух навіть у квітні 1917 р., у листі до дружини 12 березня він поділився потаємними думками:

«Данилку потрібно вчитися українській мові, я теж купив собі книжку і збираюся, мабуть, стати українцем, але маю сказати по совісті, не дуже переконаним, за будь-яких обставин, якщо німець або якийсь хуліган не припинить дочасно мого дорогоцінного життя, я зовсім не збираюся заритися і оплакувати минуле, а взяти в той або іншій спосіб жваву участь у суспільному житті, звичайно, важко сказати зараз, де і в який саме формі».

У цьому контексті термін «українець» використано не в сенсі національного самоусвідомлення (Скоропадський із самого дитинства вважав себе «малоросіянином шляхетного походження»), а виключно в політичному сенсі, на означення прихильника або учасника українського національного руху. Очевидно, що вже на початку березня 1917 р., навіть до створення Української Центральної Ради як об’єднання політичних сил українства (це відбулося 17 березня), коли національний рух уперше виплеснувся назовні демонстраціями у Києві та Петрограді, майбутній гетьман звернув на це увагу й обмірковував свої можливості залучення до нього. Проте вочевидь на той час йому ще не вистачало потрібної політичної мотивації, навіть простої обізнаності щодо його діячів, цілей, масштабів. Залучення до українського руху розглядалося Скоропадським лише як одна з імовірних можливостей участі в житті тої демократичної держави, що, на його переконання, йшла на зміну самодержавній Росії.

Отже, Лютнева революція 1917 р. стала поворотним пунктом, який визначив долю нащадка гетьманського роду. Стало очевидним, що досвід чотирирічної війни, командування значними військовими частинами і з’єднаннями підказував йому дивитися вперед, а не назад, шукати нові шляхи для власного розвитку в умовах різкої зміни політичної ситуації. Прощання з монархією відбулося напрочуд швидко. Павло Скоропадський вважав, що зречення останнього імператора звільнило його від зобов’язань перед троном. Водночас розвіялися монархічні ілюзії. Отже, генерал-лейтенант на першому етапі революції довіряв новому уряду, поки дуже скоро не переконався в його безсиллі. За Тимчасовим урядом він побачив охлократичне всевладдя рад. Це примушувало постійно слідкувати за ситуацією, швидко реагувати на поточні події. Генерал робив це сам, про що звітував у листі до дружини від 12 березня:

«Я тут весь час проповідую офіцерам бути в цьому сенсі на висоті становища, інакше, якщо стояти на місці, життя їх накриє і командування піде з їхніх рук, і ми опинимося в руках анархії, та ще і солдатської. [...]

Я в корпусі поки існую добре, військо мені поки підпорядковується, але їжджу, агітую, говорю, говорю безкінечно, і сподіваюся цим утримати військо в поняттях обов’язку перед Батьківщиною. На нас, офіцерів, упала надзвичайно важка, відповідальна доля, і невдячна, яка доводить декого до відчаю, що ж робити, сподіваюся, нас коли-небудь оцінять у майбутньому. Спереду німці, ззаду розгнузданий натовп, але поки в мене були лише спалахи, але я умовляннями, переконаннями, залякуваннями, і завжди перебуваючи в курсі подій, тримаю поки військо у порядку».

До таких саме дій він закликав Олександру Петрівну в тому ж листі:

«... тримайся, не втрачай духу, переживемо і, дасть Бог, будемо ще щасливі, але не занепадай духом, не тупцюй на місці з дрібними подіями, що була купка негідників, котрі виявилися не на висоті у хвилину небезпеки свого милостивця, завжди так було у такі катастрофічні хвилини. Якщо ти бажаєш врятувати свою родину від повного краху, живи, будь у курсі всього, встигай за життям, звикай до нових здорових поглядів, борися на два фронти — і зі старими поняттями, вже віджилими, і з новими, надто крайніми, часом просто безглуздими».

14 березня він наставляв дружину далі:

«... я тебе благаю не сидіти, замкнувшись у своїй комірці дорогій, а слідкувати за життям і дізнаватися про все не в колах, як кажуть, світу, а в людей, котрі знають новий уряд, ще краще в колах Ради робітничих депутатів і солдатських депутатів, там є офіцери гвардії».

Події Лютневої революції в Росії, небезпека, що загрожувала родині в Петрограді, а також власне хитке становище в умовах розвалу імперської армії надзвичайно загострили почуття й інтуїцію Павла Скоропадського. Мабуть, уперше в житті він відчув здатність реально оцінювати ситуацію, ґрунтовно прогнозувати шляхи її розвитку. Аналіз виявився напрочуд точним: поступова втрата влади і повалення демократичного Тимчасового уряду; захоплення влади більшовиками за допомогою рад робітничих і солдатських депутатів; розвал фронту; погроми поміщицьких садиб і захоплення маєтків; свавілля і криваві розправи над заможними громадянами, офіцерами тощо. Все це стало реальністю вже впродовж 1917 року. З такими явищами Скоропадський намагався боротися в міру своїх сил і на своєму місці, проте не мав можливості їм завадити. Згодом саме така безпорадність, нестерпна для сильної енергійної людини, підштовхнула його до українського визвольного руху, покликала покласти на себе відповідальність за долю своєї Батьківщини і стати на чолі Української держави (29 квітня — 14 грудня 1918 р.). На жаль, Бог не дав йому сили впоратися з революційною анархією в Україні. Але можна стверджувати, що Павло Скоропадський принаймні спробував очолити боротьбу проти більшовизму, а не втік від відповідальності, як це зробила значна частина офіцерського корпусу Росії. Початок цієї боротьби, як бачимо, припав на січень 1917 р.