У дюнах людської злоби

Нарешті крига скресла, і польські письменники та художники, що народилися на Волині і писали про цей героїчний та казковий край, нині представлені у Волинському краєзнавчому музеї. Причому як самодостатні особистості, що зробили вагомий внесок у культуру як Польщі, так і України. Якщо ім’я Юзефа Крашевського знане ще за радянських часів, то Габріеля Запольська (1859 — 1921) подавалась як «викривачка» буржуазної моралі. Цей стереотип не розвіяний і досі. Адже для українського читача доступні лише два її твори — п’єса «Мораль пані Дульської» та повість «Смерть Феліціана Дульського», котрі не визначальні для польської письменниці. Натомість романи «Кохання на сезон», «Катруся Каріатида», «Те, про що не говорять» згустки енергетики Габріелі Запольської, конче необхідні сучасній освіченій людині, і дивно, що вони не видаються українською. Можливо, через те, що й досі погляди на творчість письменниці здебільшого уражені вірусом соцреалізму, з позиції якого вдалося витлумачити тільки два твори про панів Дульських. Одначе Габріеля Запольська — не викривачка Дульських. Вона щось набагато більше. Письменниця також не схожа на співця Волині. Хоча роман «Мелашка» має розмах Шолоховського «Тихого Дону», творчість Габріелі Запольської — не епіка, а лірика, інтим, еротика, фемінізм на тлі драми і трагедії. Саме така Габріеля Запольська, — по-європейськи емансипована жінка, а до того — письменниця і актриса, життя і діяльність якої тісно пов’язані з Волинню і Львовом, — не припадала до вподоби польським консервативним колам, а пізніше радянським літературним критикам. Тож не дивно, що на стендах Волинського краєзнавчого музею матеріали про прекрасну польську письменницю родом із Волині надто куці, і вона надалі подається як «викривачка», а не як велика людина, надзвичайна особистість, життєвий шлях якої — багатющий матеріал для ще не написаного роману...

ПІДГАЙЦІ ЧИ КІВЕРЦІ?

Батько Габріелі Запольської був маршалком волинської шляхти, власником двох фільварків — у селі Підгайці (нині — Луцького району) та в Ківерцях (нині село Прилуцьке Ківерцівського району). В якому з цих сіл народилася Габріеля Запольська — достеменно невідомо. Документи підтверджують, що в Підгайцях, сама ж письменниця казатиме, що в Ківерцях. На могилі Габріелі Запольської на Личаківському кладовищі у Львові теж написано, що народилася вона в Ківерцях. Є розходження і в датах народження: документи фіксують 1857 рік, а сама ж письменниця зазначатиме 1859 рік; цю ж дату викарбували на її могилі з волі останнього чоловіка Станіслава Яновського. Зрештою, письменниця краще знала, коли і де вона народилася, і, гадаю, були підстави відзначити 30 березня поточного року 145 років від дня народження видатної волинянки, труди і дні якої й досі залишаються за сімома замками...

Як відомо, на початку творчої кар’єри Габріелі знаний на той час письменник Юзеф Крашевський дивувався: «Невже на нашій землі може народитися така жінка, що її до сну заколисувала сумна волинська дума, а мати полька до молитви рученьки складала...».

Непростий характер Габріелі Запольської, як це часто буває, формувався у незвичайних умовах. Чого варта особистість лише її батька Вінцента Корвін-Пйотровського, великої протилежності матері — прима-балерини Варшавського оперного театру. Вінцент Корвін-Пйотровський славився на Волині не тільки як маршалок і глибоко віруюча людина. У Ківерцях, збудувавши розкішний палац, він дбав не лише про гуляння і прийом високих гостей (його оселю відвідував навіть Олександр II). Окреме приміщення було виділено під каплицю, де Вінцент Корвін-Пйотровський годинами молився. Задумавши здійснити паломництво до Єрусалима і не маючи можливості для цього, через спротив дружини Юзефи, Вінцент щоранку проходив довкола Ківерців заплановану відстань. Так через кілька років він здолав відстань до Святої землі.

Дружина Вінцента Корвін-Пйотровського сумувала в провінційних Ківерцях, а тому часто виїжджала до Львова і Варшави. Все це вимагало великих затрат, і незабаром фільварок у Підгайцях віддали під заставу. Очі лихварям, які виручали маршалка Вінцента Корвін-Пйотровського, муляв розкішний палац в Ківерцях. Одначе власник зупинився вчасно, хоча його дружина-варшав’янка не стала ні господинею, ні зразковою матір’ю.

В сім’ї зростало трійко дітей. Ківерці залишалися за сином Казимиром, який навчався юриспруденції, а для двох дівчат готувався посаг. Старша донька Марія- Габріеля-Стефанія змалку перечила батькам і дружила з дітьми місцевих жителів, що наймитували на ківерцівському фільварку. Ця звична картина, що траплялася в панських родинах, справила великий вплив саме на майбутню актрису і письменницю, котра здобуде світову славу під псевдонімом Запольська. Саме в Ківерцях Габріеля познайомиться з Мелашкою, однойменним прототипом героїні роману «Мелашка». Донька кучера Юрка їй стане справжньою подругою. Напевне, тому, що вона виділятиметься серед дітей наймитівського барака, які завжди через нужду ходили замурзані та вошиві, а Мелашка, ніби не зважаючи на злидні, буде чепурненькою, з душею високих прагнень і почуттів. Покоївка Ганна, кухарка Анельця, лакей Гнат, як і Мелашка, стануть прототипами творів Габріелі Запольської. Мелашка в дитинстві для Габріелі видавалася великою лялькою, яку вона хотіла згодом бачити своєю покоївкою. Одначе батьки побачили загрозу для виховання доньки і відправили її на навчання до Львова. Крім Мелашки, для письменниці навічно закарбувався в пам’яті казковий фільварок у Ківерцях, навколишні ліси і луки, старезний парк, став, фруктовий сад, а вдалині — тихоплинний Стир, оточений дрімотливими очеретами, в яких водилося багато птаства. Верхову їзду та гуляння з місцевою дітворою у Ківерцях змінило суворе навчання, одначе чіпка пам’ять Габріелі закарбує волинян і прилуцькі краєвиди навічно, а згодом відтворить, ніби змалює з натури, в романі «Мелашка».

«Темне тло лісу, що оточував село, затуляє горизонт. За той ліс опускалася вогниста куля, розстеляючи свій багряний королівський плащ... Побіля болотистого шляху, на горбку, на простенькому хресті розправив плечі дерев’яний Христос. З села долинала пісня, добре знана в довкружжі:

У сусіда хата біла...

Якийсь музикант-самоук грав під лісом, і в повітрі дрижала мелодія, яка. відлетівши вдалину, скаржилася і ридала. Дівчина поволі схилила голову і втупила очі в землю. Сонце зайшло. Темний ліс видався зловищем догасаючих променів, що віддалялись, тремтливо і сором’язливо, на захід.

А у мене, сиротинки,

Ані щастя, ані жінки...

Іваниха — дебела селянка. посивіла і з темними глибокими очима; це — мати Мелашки...»

(Переклад з польської мій. — С.Г. )

Роман «Мелашка» був написаний на біографічній основі. В цьому його цінність. В цьому, напевно, і причина, що твори Габріелі Запольської не перекладалися до сьогодні.

Після радісного дитинства в Ківерцях Габріелю чекатиме попереду довга дорога в дюнах людської ненависті, злоби, заздрості, родинного відторгнення, складного особистого життя. Батько наполягав, аби після невдалого навчання в львівському жіночому педагогічно-науковому інституті (там дівчина пережила потрясіння і душевну кризу через аморальність та жорстокість вихователів) донька мешкала в Ківерцях. Одначе майбутня письменниця хотіла жити повнокровним життям, серед людей, Не втримає її вдома і батькове багатство. Чимало дослідників творчості письменниці говорять про цей важливий момент у житті Габріелі Запольської, зазначаючи: якби залишилася вона у Ківерцях, то на Парнас звідти пробратися було б набагато легше, одначе вона пішла дорогою жінки, котра сама собі заробляє на життя, а такі в ту пору не цінувалися в суспільстві.

ДОЛІ НАПЕРЕКІР

У Львові для своєї дружини Юзефи ківерцівський землевласник Вінцент Корвін-Пйотровський тримав спеціальне помешкання. Вона, буваючи серед галичан, називала себе графинею, а тому потребувала значних коштів для купівлі одягу і на роз’їзди. До Львова шукати щастя і приїхала Габріеля. Батьки були стривожені за долю дівчини, яка після навчання у цьому місті дуже змінилася: розмовляла з сарказмом, демонструвала аристократичну поведінку, хоча зовсім нічого не вміла робити, крім того, що вільно розмовляла французькою та добре грала на фортепіано. Всупереч батькам, котрі вимагали повернутися до домівки, Габріеля зі Львова подалася до Варшави, де мешкала у родички. Там вона і зустрілася з першим коханням — Костянтином Снєжко-Блоцьким, котрий, хоча й був офіцером-гвардійцем, виявився нездатним на високі почуття. Насамперед його цікавив посаг. Шлюб освятили 28 вересня 1876 року. Одначе цей союз фактично існував кілька місяців, хоча до юридичного розриву минуло майже 5 років. На все подальше життя і творчість Габріелі Запольської цей невдалий шлюб накладе трагічний відбиток.

Коли молодята побралися, Костянтин Снєжко- Блоцький приїхав до тестя у Ківерці. Головним поштовхом стало обговорення розміру Габріелиного посагу. Випадково підслухана розмова ошелешить Габріелю. Виявиться, що коханий Костянтин не брався утримувати її як дружину і сподівався отримати за неї 100 тисяч рублів готівкою посагу. Маючи лише 17 тисяч і запевнення тестя, що ще 8 тисяч рублів додасться після його смерті, Костянтин почував себе ошуканим. Виникла величезна сварка. Молодому офіцерові не могли довести, що весь маєток у Ківерцях коштує тільки 150 тисяч рублів.

Все це трапилося перед шлюбною ніччю. Огида і невимовне сум’яття не вийшли із серця Габріелі. Це відчуття переслідувало її протягом усього життя. Тоді, в заміжжі, Габріеля розпочала писати «Щоденник молодої жінки». Писала для себе, а з часом виявила, що це літературний твір.

«Під час короткого заміжжя за п. Снєжком я втратила все: віру в людей, свої дівочі ілюзії та посаг», — розповість вона про себе. Саме під час першого заміжжя у неї з’явиться висновок, що чоловіки — уособлення зла і нещасть для жіночого світу.

Свої переживання молода акторка вилила у драмі «Перший бал», котра була поставлена у Львові в 1883 році. Вистояти під час нелегких годин їй допоміг чернівецький актор, директор аматорського театру Петро Возняківський. Цей дивний, як тоді вважали, митець пожертвував багато чим, аби Габріеля не була гіршою від інших. І свого домігся. Недаремно в улюблену справу він вкладав не лише запал і талант, а й своє майно. Габріеля, котра робила перші літературні спроби, відчула себе впевненою актрисою.

Дізнавшись про розлучення доньки і її бажання посвятити себе театру та літературі, батьки відмовили їй у фінансовій підтримці, не дозволяли розривати зв’язки з чоловіком. Одначе Габріеля не могла жити по-іншому, у неї була власна життєва дорога, хоча і всіяна тернами. Аби заробити на прожиття, займалася дрібним бізнесом — шила вбрання для ляльок власникам львівських крамниць. Виступи на сцені доповнювалися виснажливою літературною роботою. Любов до ляльок, народжена в дитинстві у Ківерцях, у важкі хвилини допомагала вистояти. Один із ранніх творів Габріелі Запольської називався «Забуся», так, як її улюблена лялька в Ківерцях.

80-ті роки були надто важливі для акторки та письменниці. Вона виступає на сценах Варшави, Львова і Санкт-Петербурга, а потім націлюється підкорити Париж. З’являється роман «Мелашка», преса і літературні критики мовчать. «Катруся Каріатида» побачила світ одночасно на сторінках «Dziennika Polskiego» і «Przegladu Tygodniowego», одначе і цей твір невдовзі припинили друкувати як такий, що суперечив суспільній моралі, тобто — аморальний. В серце письменниці закрадалися сумніви, а прикрощі були близько. А як тільки з’явилася на полицях книгарень її книга «Акварелі», вибухнув скандал. Габріелю Запольську звинуватили в чи не найстрашнішому — плагіаті.

БЕЗ ГРУНТУ

Адам Висліцький, редактор «Тижневого огляду» — один із тих, хто не залишив письменницю у важкі часи і друкував її, вірив у молодий талант. Це був єдиний редактор, котрий не калічив творів Габріелі Запольської. Вона ж свою позицію в літературі роз’яснювала щиро і відкрито. Реалізм, «те, що на споді», а не романтичний маразм та шати ідеалізму, за словами письменниці, конче необхідні для повнокровного літературного процесу, і цього лякатися може лише людина з брудною совістю. Одначе ламати стереотипи було важко. Разом з популярністю зростала кількість таємних ворогів. Кінець 80-х був надто важким для Габріелі Запольської. Нервове виснаження призвело до того, що в ніч на 6 листопада 1888 року на театральних гастролях в Петркові вона хотіла позбавити себе життя шляхом отруєння. Її врятували, одначе пристрасті навколо талановитої молодої жінки не вщухали. Колеги перевезли її для праці до Варшави.

Як ніколи раніше, Габріеля Запольська була переконана, що у творчості конче необхідно говорити правду, — хоча взамісць тобі виливають помиї, — наперекір критиці, що обвинувачує нібито в любованні брудом та аморальністю, докоряє за уникнення вищого. Одначе письменниця мала велику зброю — ницість людську вона доводила так очевидно, що це не потребувало дискусії. Типових галичан вона показала в романі «Янка», а в творі «На порозі пекла» розкрила тогочасні таємниці — справжню суть монастирського життя.

У 1889 році Габріеля Запольська виїжджає до Франції, має великі творчі амбіції. Багато працює, а ночами пише. Протягом п’яти років вона створила п’ять романів. Однак не вдалося зробити головного — підкорити паризьку сцену. Причина крилася в тому, що Габріеля Запольська не могла позбутися польського акценту. З надією невдовзі виїхати до США Габріеля Запольська прибуває до Кракова, а пізніше — до Львова. В рідній стороні знову оживає творчість. І ось 24 лютого 1900 року з Габріелею Запольською трапилася велика несподіванка, вона на сцені втратила свідомість і протягом двох діб спала летаргічним сном.

Виснажлива праця дається взнаки. До свого майбутнього чоловіка Станіслава Яновського вона пише: «Маю багато боргів, грошей взагалі не маю, писати ніколи. Один Львів мені залишився, більше нічого. Немає грунту під ногами, немає даху над головою...».

ІСТОРІЯ ДВОХ СЕРДЕЦЬ

Зі Станіславом Яновським вони побралися в листопаді 1901 року. Це був нелегкий час для Габріелі Запольської. Нервові хвороби виснажили її досить сильний організм, катастрофічно почав падати зір, загрожувала повна сліпота, письменниця та акторка часто засинала, заливши очі кокаїном. Перспективний художник Станіслав Яновський не знав, які випробування його очікують попереду. Він був на одинадцять років молодший дружини, по-справжньому кохав її, хоча не бачив у ній більше, як привабливої і вельми цікавої жінки. Історія двох сердець, життєва дорога двох митців сповнена високих злетів душі та розчарувань, обопільних страждань, ненависті і любові.

Станіслав Яновський не мислив себе без малярства, а Габріеля Запольська вважала себе ціннішою для суспільства, аніж він, і постійно вимагала уваги з боку чоловіка. Подружнє життя виявилося мукою. Поступливий і м’який за характером Станіслав Яновський терпів, але недовго, бо зрозумів, що не може віддавати весь час опіці над дружиною. А Габріеля дійсно потребувала особливої уваги, бо часто хворіла запаленням легенів, різними видами ангін, ревматизмом, тривалий час проводила в темряві через проблеми з зором. Кожен з них вважав себе ціннішим в мистецтві. У подружній парі зародилося нездорове суперництво щодо вищості. Одначе Станіславові Яновському варто віддати належне, бо він протягом 20 років залишився вірним чоловіком цієї непростої жінки. Саме йому належить заслуга, що він зберіг пам’ять про письменницю: надав дослідникам безцінні її листи до нього, написані тоді, коли на деякий час він зі Львова виїжджав за кордон через нестерпні стосунки в сім’ї.

Деякий час Габріеля Запольська лікувалася у Львові. У 1910 році їй добре допоміг молодий окуліст, що володів гіпнозом, Радван-Прагловський. Дякуючи за покращення здоров’я, письменниця популяризує ім’я молодого лікаря у Львові. Станіслав Яновський, помітивши флірт, покинув віллу Скіж, одначе до кінця життя письменниці саме він залишився їй найближчим і найвідданішим другом.

Останнє десятиліття для Габріелі Запольської було найважчим. Розбита нелегким життям, без здоров’я, письменниця почувалася надто самотньою. Крім чоловіка, з яким ще існував шлюб, у неї нікого не було. Сестрі Станіслава Яновського вона повідомляла: «Моя сестра погрузла в егоїзмі, брат теж, батько помер, мати розумово хвора... Я не віруюча, але вчора просила Бога: «Поверни чоловіка». Надворі сонце, люди тішаться, а мені видається, що для мене викопали могилу...».

ЖИТТЯ ЗАВЕРШУВАЛОСЬ...

Протягом останніх творчих років письменниця писала «Мораль пані Дульської» та «Смерть Феліціана Дульського». Саме завдяки цим творам Габріеля Запольська відома тепер. Одначе ці твори не мали того художнього рівня, як написані в розквіті сил. Знесилена письменниця не могла писати так, як колись.

Під час Першої світової війни Станіслав Яновський досить успішно воював в австрійському уланському полку на Волині. Як офіцер з багатьма відзнаками, він домігся, аби його дружині виплачували пенсію.

В останні роки письменниця потрапила під вплив нечистого на руку лікаря Євгена Капітайна, котрий зазіхнув на майно і навіть підробив заповіт.

Габріеля Запольська померла 17 грудня 1921 року. Її брат Казимир, власник Ківерців, лежав важко хворий, тому до Львова прибув двоюрідний брат Людвіг Пйотровський. Тіло померлої не ховали протягом п’яти днів, оскільки спочатку була підозра, що вона заснула летаргічним сном, а пізніше — що нібито Габріелю отруїв лікар.

Могила письменниці збереглася до наших днів. Нещодавно учні школи з її рідного села відвідали Личаківське кладовище, привезли грудочку рідної землі на могилу Габріелі Запольської. Зберігся також колишній палац Корвін-Пйотровських. Хоча й поруйнований часом і новітніми варварами, він нагадує волинянам про їхню велику землячку. І вони щороку все шанобливіше ставляться до її імені, опоетизованого, легендарного і... довгий час замовчуваного.

Так, Габріеля Запольська — не з когорти «викривачів» моралі Дульських. «Вона понад усе прагла гармонії у людських взаєминах. І тому залишилась Габріеля з Ківерців у вічності і серед нас, де й досі ятряться рани на людських душах; рани не зарубцьовуються, бо ще не усунуто причину їх з’явлення», — так Станіслав Яновський роз’яснював дослідникам суть життя і творчості своєї дружини.