Українські самостійники: спроба об’єднання
Самостійницькі погляди окремих українських діячів не були акцептовані широким загалом українського національного руху. Зокрема, на його узбіччі опинився М. Міхновський зі своєю нечисленною Українською народною партією (УНП, 1902), яка не відмовилася від задекларованого у «Самостійній Україні» (Львів, 1900 р.) гасла «єдиної, нероздільної самостійної демократичної України». Більш толерантно самостійництво сприймалося у Галичині, де у 1895 р. його теоретично обґрунтував Ю. Бачинський у своїй праці «Україна irredenta».
Варто звернути увагу, що майже весь національний політикум у Великій Україні будував свої політичні програми автономії та федерації, висуваючи на передній план концепції культурницької діяльності.
До нечисленного кола українських самостійників належав і В. Липинський. Він відкрито і постійно демонстрував свої самостійницькі уподобання: «Хто не за самостійність, той нищить ідею нації. Я був самостійником, єсть і буду ним до смерті». Вчений неодноразово зауважував, що його політична позиція викликала нерозуміння українського громадянства, сприймалася як політичне «божевілля». У листі до В. Гнатюка В. Липинський згадує, що його називали «варятом», «коли перед війною нашій інтелігенції я говорив про українську державність». Згадуючи цей період свого життя, В. Липинський у листі до Д. Донцова 25 червня 1920 р. нагадував йому, як у 1908 р. в Закопаному вони дискутували на політичні теми. Д. Донцов — у майбутньому апологет українського націоналізму, в той час член УСДРП, яка стояла на позиціях автономізму, — називав «дуже наївною ідею державної самостійності», яку пропагував В. Липинський.
В’ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ (ФОТО) ГОВОРИВ ПРО СЕБЕ: «Я БУВ УКРАЇНСЬКИМ САМОСТІЙНИКОМ, ЄСТЬ І БУДУ НИМ ДО СМЕРТІ»
Одним із важливих етапів у становленні української самостійницької думки стала таємна нарада українських діячів, яка відбулася 4—6 березня 1911 р. у Львові. Вона була ініційована українськими соціал-демократами (УСДРП) А. Жуком, Л. Юркевичем та В. Степанківським і спрямована на посилення українського суспільно-політичного руху загалом. До участі в нараді був запрошений В. Липинський, який отримав можливість публічно задекларувати свою політичну позицію і, зокрема, своє ставлення до демократії. Лідер українських консерваторів заперечував політичне майбутнє для соціалістичної демократії в Україні, вважаючи її шкідливою в контексті боротьби за українську державність. В. Липинський виступав рішуче проти участі українців у демократичному русі в Росії, оскільки останній, на його думку, працював тільки на великодержавну Росію. «Сили при сім ми тратимо, а нічого не зискуємо, — відзначав він. — Російська революція годується головним чином нашими соками, нам же приносить тільки дальшу русифікацію». Основний наголос він робив на «зміцненні національної сили, пропаганду революційної ідеї... її (України. — Т. О.) повного національного визволення».
Поштовх нараді, за словами А. Жука, дало відчуття загострення ситуації на Балканах, де перетиналися інтереси двох могутніх європейських імперій — Російської та Австро-Угорської. На теренах цих держав проживало українське населення, і в разі збройного конфлікту воно могло бути втягнено у братовбивчу війну. А. Жук входив до ЦК УСДРП і закордонної групи партії, В. Степанківський і Л. Юркевич були кандидатами в члени ЦК УСДРП. Л. Юркевич, послідовний прихильник марксизму, надавав значну фінансову підтримку партії й мав певний досвід видавничої діяльності. У 1910—1911 рр. він видавав у Львові часопис «Наш голос», в якому тоді співробітничав і Д. Донцов. Газета була загальним друкованим органом наддніпрянської та галицької української соціал-демократії. В. Степанківський, який жив у Англії, згодом — у Швейцарії, вів активну пропагандистську діяльність, інформуючи європейські країни про Україну. У 1911 р. він заснував у Лозанні Українське бюро, згодом видавав тижневик L’Ukraine.
До участі у нараді був запрошений В. Кушнір — у той час редактор впливового галицького часопису «Діло» у Львові. Він мав неабиякий досвід видання Ruthenische Revue, Ukrainische Rundsсhau (1906—1910), був засновником і головою Українського пресового бюро у Відні (1907) і редактором його друкованого органу — Ruthenische Korrespondenz. Діяч підтримував тісні контакти з німецькими політичними колами й намагався використати їх зацікавлення українськими справами.
В. Липинський, який став одним з учасників таємної наради, у той час навчався і жив у Кракові. Знайомий із ним з гімназичних часів, Л. Юркевич характеризував В. Липинського як «викінченого самостійника й націоналіста», що було, за словами А. Жука, прийнято «з великою охотою». Слід згадати, що і В. Липинський мав певний видавничий досвід, зокрема з огляду на видання у Києві суспільно-політичного часопису Przeglad Krajowy (1909—1910). На його сторінках популяризувалась ідея національного територіалізму.
В середовищі учасників визначилися два погляди: самостійницький — без орієнтації на чужі сили, який представляв В. Липинський, і «сепаратистичний» («молодоукраїнський») з виразною орієнтацією на Австрію, який підтримували В. Кушнір і В. Степанківський. В. Липинський визнавав можливість орієнтації на Німеччину чи Австро-Угорщину лише виключно як тактичний тимчасовий крок. Л. Юркевич висловлювався за так зване класове вирішення проблеми.
В. Липинський не приховував, що для нього «австрофільство буде лише тактикою (із застереженням), котрого ціллю буде повне і цілковите визволення України по той і по сей бік Збруча». Розвиваючи цю думку, він підкреслював, що, «коли Австрія сьогодня для нас більше прихильна, ніж Росія, то ми можемо се лише реєструвати, але не витягати з того ніяких консеквенцій доти, доки не прийде якийсь факт великої ваги, наприклад, війна,.. поділ Галичини і т. ін.». На цій нараді В. Липинський заявив про себе як політик-практик, здатний передбачати розвиток історичних подій на далеку перспективу. Відчуваючи близький вибух міжнародного конфлікту, він говорив про необхідність скористатися ним для української самостійницької акції. Водночас прекрасно усвідомлював організаційну слабкість українських політичних сил напередодні війни та неспроможність проводу використати сприятливі умови вибуху світового конфлікту для створення незалежної Української держави. «Життя чимраз більше переконує мене, що се для нас єдиний вихід, — писав В. Липинський у листі до А. Жука, — Але, на жаль, переконуюсь також, що коли б війна вибухла незабаром, то приготовитись до сього ми не маємо змоги і ми б були зовсім залежні тоді від зовнішніх обставин, тобто від настрою мас і рішучости поодиноких людей. Тому повторюю, війна тепер — се для нас нещастя».
У дискусії з національного питання, яка виникла на нараді з приводу ймовірної самостійності чи федерації України у складі Росії, В. Липинський доводив необхідність створення власної незалежної держави, за що деякі з учасників наради, зокрема Л. Юркевич, порівнювали його погляди з сіонізмом. Не оминули учасники наради й питання можливості утвердження монархічного устрою в Україні. При цьому обговорювалися різні комбінації. Пропонувався, наприклад, претендентом на український престол син Вільгельма ІІ Іоахім — один із синів ерцгерцога Франца-Фердинанда; дебатувалася також можливість умовного розгляду кандидатури когось із Романових.
Учасники наради вирішили налагодити контакти із самостійницькими організаціями в Наддніпрянщині (Українською народною партією М. Міхновського та організацією «Оборона України»). При цьому В. Липинський вважав необхідним розпочати організаційну діяльність щодо видання друкованого органу — «Вільна Україна». Обстоюючи саме цю назву майбутнього часопису, він писав, що його «ціллю є Україна, не «російська» і не «австрійська», а Україна вільна, тобто Україна, котра користується всіма засобами для вільного і всестороннього розвитку».
Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»
