Великий князь литовський Вітовт – речник зміцнення Литовсько-Руської держави
Саме в цей період посилилася загроза як Польщі, так і Литві з боку Німецького ордену. В союзі з Ягайлом Литвою було розроблено спільний план проти орденської кампанії. У військах обох володарів надзвичайно численними були українці. До складу 15 полків литовського князя входило 7 з етнічно українських земель, а з 16 польських — 6 спорядили Галичина і Поділля. У битві під Грюнвальдом (1410 р.) хрестоносці зазнали нищівної поразки. Самого великого магістра Ордену Ульріха фон Юнгінгена було вбито у бою. Укладений у 1411 р. в Торуні мир повертав Вітовтові жмудські землі, до Польщі відійшла Добржинська земля; Орден мав сплатити контрибуцію. Після Грюнвальдської битви становище Вітовта як незалежного володаря Великого князівства Литовського знову зміцнилось. У тому ж 1411 р. Вітовту було повернуто Західне Поділля, що належало якийсь час Свидригайлові, а 1402 р., після втечі його до Пруссії, відійшло до Польщі. Політичну незалежність Литви закріпила Городельська унія 1413 р. Вона чітко визнала литовську державність на чолі з великим князем. Свою самостійність Литва мала зберегти і після смерті Вітовта, проте під суверенітетом польського короля. Запроваджувався інститут спільних польсько-литовських сеймів. Городельський акт підтвердив привілейоване становище католиків у Великому князівстві Литовському і започаткував посилення позицій католицизму в ньому. Хоча місцеве врядування в Україні чинили православні феодали, найвищі посади у Литовській державі — воєвод і каштелянів у Вільно і Троках — мали обіймати лише литовці-католики; лише вони мали входити і до складу великокнязівської ради. Проте на практиці цей пункт не дотримувався. Процес розвитку литовсько-руської державності часів Вітовта характеризувався тенденціями централізації, спробами усунення від влади місцевих князів — як Рюриковичів, так і православних Гедиміновичів. Зрозуміло, що обмеження влади великих феодалів в Україні викликало їхнє невдоволення й зумовлювало вперту боротьбу української знаті за відновлення свого політичного впливу.
Городельська унія дала новий імпульс піднесенню зовнішньополітичної могутності Великого князівства Литовського. Ще напередодні, у 1409 р., Вітовт втручається у династичну боротьбу в Золотій Орді і сприяє утвердженню в ній Тохтамиша. Він розпочинає активну колонізацію узбережжя Чорного моря: будує фортецю Акерман, кам’яну митницю на острові Тавань (на нижньому Дніпрі) та низку інших замків і укріплень. В результаті — все узбережжя між Дністром і Дніпром потрапляє під контроль Литви. В цей період розгорнулася жвава торгова діяльність генуезьких купецьких факторій у Криму. Кримський півострів опиняється у сфері впливу Литовсько-Руської держави. В певну залежність від неї потрапляють і окремі татарські орди на півдні України. Український етнічний елемент став складовою частиною населення Криму і з того часу утримується там і до наших днів.
Вітовт прагнув ліквідувати вплив Московського князівства на церкву підвладних йому білоруських та українських земель, активізувати їхні зв’язки з Римом з метою забезпечення у своїй державі незалежності релігійного життя. Він домігся того, що митрополит Кипріан (креатура Ольгерда) на якийсь час прибув до Києва і тривалий період перебував у литовських православних єпархіях. За це йому були підпорядковані нові єпархії у Володимирі-Волинському і Холмі. Кипріан багато зробив для зближення Русі з Римом: проводив переговори з цього питання з Ягайлом, знайомився з настроями українського кліру і феодальної верхівки щодо можливого об’єднання церков.
Вітовтові вдалося добитися, щоправда, ненадовго, незалежності від Москви православної церкви в межах своєї держави. У 1414 р. собор українських і білоруських ієрархів поставив на чолі окремої Київської митрополії Григорія Цамблака. Вихід із підпорядкування Москві був зумовлений прагненням українців до церковно-політичної і церковно-адміністративної самостійності з огляду на зростання могутності Литовсько-Руської держави.
Іншим аспектом церковної політики Вітовта була підготовка церковної унії. Великий князь литовський убачав у ній важливий засіб протидії як латинізації Польщею, так і поглинанню української церкви Москвою. Підтримуючи ідею об’єднання церков римського і східного обрядів, Вітовт виступав не за поглинання останньої, а за унію на ґрунті збереження обрядів, традицій і всієї самобутності української церкви.
Отже, унія могла стати фактором зміцнення політичної стабільності Великого князівства Литовського, засобом більш інтенсивної європеїзації усіх його складових частин. Такий підхід давав змогу Україні відстояти свою національну ідентичність і поглибити взаємозв’язки із західним світом.
На початку 1418 р. Цамблак бере участь у Констанцькому соборі, де виголошує привітальну промову папі й висловлює сподівання на укладення унії східної і західної церков. Характерно, що київський митрополит прибув на чолі величної литовсько-руської делегації, до складу якої входили також світські князі й магнати (з них галицьке представництво становило кілька сотень осіб). Ця депутація справила велике враження в Констанці й була урочисто зустрінута німецьким імператором Сигізмундом. Проте нового папу Мартина V не міг задовольнити запропонований Цамблаком спосіб проведення унії — через скликання спільного собору обох церков за участю визначних богословів і знавців канонічного права. Наявність у католицькій церкві в той період різних течій, неприйнятних римському престолу, робили справу унії практично нездійсненною. Саме на Констанцькому соборі виявилися розбіжності поглядів на примат папи у католицькому світі. Переговори, що розпочалися між візантійським імператором і римським папою, на якийсь час приспали пильність литовського великого князя. Тому після смерті Цамблака Вітовт погодився на визнання промосковського Фотія єдиним митрополитом київським. Справа окремої української митрополії й питання унії були відкладені.
Наприкінці свого віку, досягнувши вершини могутності, князь Вітовт прагнув забезпечити Великому князівству Литовському незалежне політичне існування в європейському світі. Способом досягнення цієї мети він вважав прийняття королівського титулу. В цьому його підтримали німецький імператор Сигізмунд і король угорський, зацікавлені у ліквідації польсько-литовської унії. У своїх монархічних устремліннях Вітовт спирався на українську монархічну традицію.
Наприкінці XIV ст. поряд із намірами проголошення незалежності Великого князівства Литовського Вітовт виношує задум просити у Римського Папи королівську корону. Про це з тривогою говорили рицарі Ордену. Однак поразка на Ворсклі змусила Вітовта відкласти свої плани щодо коронації.
Від 1423 року починається зближення Вітовта з німецьким імператором Сигізмундом і підготовка до задуманого литовським великим князем здобуття королівського сану. Передбачаючи опозицію з боку поляків, Вітовт шукав підтримки цього кроку від українського панства, яке було зацікавлене у здійсненні політичного плану великого князя. Очевидно, з цією метою він удався до об’їзду в 1429 р. українсько-білоруських земель Великого князівства Литовського і забезпечив широке представництво українських князів і шляхти на з’їздах європейських монархів у Луцьку і Вільно, де передбачалася коронація Вітовта.
У січні 1429 р. відбувся пишний з’їзд європейської феодальної знаті у Луцьку, куди прибули зокрема імператор Сигізмунд, датський король, папський легат, Ягайло, Вітовт і великий князь московський. Зібрання мало обговорити прусську і гуситську проблеми, а також волоський конфлікт, що виник між Польщею й Угорщиною. Наприкінці з’їзду імператор запропонував Вітовту королівську корону. Ягайло, для якого це було несподіванкою, дав згоду на коронацію. Проте згодом під тиском польського панства у листі до Сигізмунда він виступив проти коронування, мотивуючи це умовами польсько-литовської унії і залежністю Литви від Польщі. Неприхильна позиція Ягайла викликала різке погіршення стосунків між обома сторонами. Вітовт ще більше зблизився із Сигізмундом і навіть погрожував Ягайлу ділом довести незалежність Литви. Конфлікт прикував до себе увагу всієї Європи. Папський легат доносив у серпні, що Литва і Польща «ні про що не думають окрім оборони своїх прав, і роздратування досягло такого ступеня, що справа готова вирішитися зброєю й великим розливом крові».
Плани Вітовта щодо коронації зустріли співчуття й підтримку з боку литовських панів і шляхти, а також українських феодалів. Польський представник на Нюренберзькому сеймі німецьких князів 1430 р. зазначав: «Раніше не лише Вітовт, подібно іншим князям литовським і руським, зобов’язувався вірністю і покорою Ягайлові, але й прелати, князі, пани, бояри, шляхта й рицарство Литовської землі обіцяли полякам воєнну допомогу проти ворогів; понад це ті ж литовські чини дали письмову обіцянку, що після смерті Вітовта нікого не визнають великим князем Литви, крім Ягайла, і будуть у покорі йому і королівству Польському; тепер же, всупереч попереднім записам, Вітовт, а також прелати, князі, пани, бояри і шляхта Литовської землі домагаються в імператора Сигізмунда, щоб із його допомогою створити королівство Литовське і коронувати Вітовта».
Незважаючи на протидію польської сторони коронацію було призначено на 8 вересня 1430 р. у Вільно. У коронаційному акті, виготовленому заздалегідь в імператорській канцелярії, Литва проголошувалася королівством на вічні часи з тим, що литовські королі «будуть самостійні, не підвладними або васалами ні нашими (імператора), ні Священної імперії, ні чиїмись іншими, служачи щитом християнства на цьому пограниччі — допомагаючи проти язичницьких нападів».
Проте у визначений для коронації день корона не прибула до литовської столиці, оскільки була перехоплена в дорозі польськими панами. Коронацію було відкладено, а 27 жовтня 1430 р. Вітовт несподівано помер. Події навколо коронування Вітовта свідчили про надзвичайне зростання престижу Литовської держави в очах Європи. Зовнішньополітичну лінію Вітовта можна розглядати як продовження курсу Галицько-Волинської держави на активну участь у політичному процесі Центральної Європи, яка завжди вважала Велике князівство Литовське Литовсько-Руською державою і ніколи не ігнорувала важливого значення і великої питомої ваги у ній українсько-білоруського компонента.
