Володимир ВОЙНОВИЧ: «Людина, котра звикла до свободи, до клітки не повернеться»
Пройшов місяць. Сопливо- пульверизаторно-мрячливою московською осінню я прямував до лігвища класика сатиричної літератури, рухаючись крізь кружляюче жовте листя і міліцейські наряди, кількість яких наближалася до кількості листя.
Войнович жив у старому бежевому будинку, поставленому літерою «П». Я плентаюся вздовж нього, вдивляючись у номери квартир на табличках дверей під'їздів. Чиясь дбайлива рука стерла майже всі цифри посередині (між першою і третьою), і я міг лише приблизно здогадуватися, які саме квартири ховаються у цьому проміжку. Наздогад натискаю кнопки, з домофона лунає жаданий голос: «Проходьте на четвертий поверх, ліфт не працює».
Двері при моїй появі з гуркотом розчинилися (навісний міст замка упав!) Переді мною з'явився власною персоною знаменитий письменник: багата грива зачесаного назад алюмінієво-сивого волосся, рожевувата шкіра на обличчі, насторожено-цікаві очі.
Проводжаючи мене до вітальні, він сказав: «Мені знайоме ваше обличчя. Де я міг вас бачити? У Києві я рідко буваю». — «У мене пересічне, напівінтелігентне обличчя, — засоромився я. — Можна переплутати». — «Ні, я точно пам'ятаю вас». — «Протягом якогось часу я з'являвся по телевізору. Щоб закінчити цю суперечку, — пустив я в хід усю свою скромність, — можу сказати, що мені ваше обличчя точно знайоме».
Природно, не здивувавшись цьому визнанню, Войнович запросив сідати.
Шафи до стелі, як і годиться у письменницьких вітальнях, набиті зібраннями творів інших класиків. На стінах картини, писані олією. Відразу привертав увагу портрет Льва Толстого. Дуже вже лютий! У його великій сивій бороді таїлися сердиті, зміїсті губи. Він суворо зчепив перед собою побілілі пальці. Погляд проникливо-ненависницький.
«Це все мої роботи. Уже п'ять років як я малюю», — сказав Войнович. «Щось Толстой у вас дуже суворий? Він що, втілює вашу совість? — припустив я. — Лев Миколайович безперервно стежить за Володимиром Миколайовичем?» — «Можливо, — посміхнувся сатирик. — З портретом пов'язана цікава історія. Одна жінка вела аскетичний спосіб життя. Дотримувалася толстовства і т.ін. А коли вона подивилася на цей портрет, — щось у ній зрушилося. Вона сказала: «Я не думала, що він може бути таким». Згодом вона перестала постувати, вийшла заміж, тепер у неї купа дітлахів». — «Загалом, картина не без практичної користі, — підсумував я. — Хоч таким Толстой з'явився виключно у вашій уяві». — «Безперечно, — погодився письменник. — Ну, задавайте ваші запитання...»
«Я ЗУСТРІЧАВ БАГАТО НІМЦІВ, КОТРІ ІЗ ЗАДОВОЛЕННЯМ ЗГАДУВАЛИ, ЯК БУЛИ У ПОЛОНІ»
— То все-таки, ви більше часу проводите у Москві чи у Мюнхені?
— Я колись хотів назовсім повернутися. Як тільки така можливість з'явилася у 89-му році, відразу прилетів сюди. Написав Горбачову, що громадянство без житла для мене нічого не значить. Мені повернули квартиру замість відібраної, і відтоді багато часу проводжу тут. Але сім'я живе у Мюнхені.
— Ви маєте можливість порівнювати з Європою. «Азіатчини» тут достатньо?
— Є, звичайно. Хоч тепер ці відмінності не такі разючі. Між радянською владою і західною різниця була величезна. Азіатчина виявляється у нещирості, у невірності, у підступності. Ось, наприклад, маєш справу на Заході з видавцем чи літагентом. Віддаєш рукопис, якщо йому він сподобався, він говорить, що буде друкувати (якщо ні — ні). Це означає, що він саме так і зробить. Я за дев'ять років відвик від тутешнього світу. Раніше я ходив до видавців — вони мене ігнорували, тепер же — вони повалили юрмою. Дзвонять і кажуть приблизно таке: «Я ваш великий прихильник. Спочатку давайте видамо «Чонкіна», а потім тритомник». Відповідаю: «У мене такі-то умови». Вони кажуть, що їх усе влаштовує. Видавець відвідує мене вдома кілька разів. Коли наступного дня він повинен прийти з угодою — він зникає назавжди. Навіщо він ходив так довго і так часто — не зрозуміло? Так було, щонайменше, чотири рази поспіль. Те ж саме з кіно. «Я, — говорить, — один продюсер, мрію поставити фільм за вашим романом «Москва 2042». Скільки ви за нього хочете?» Я говорю: «Сто тисяч доларів», — думаючи, що за десять погодиться. А він відповідає: «Так? Я думав, ви набагато більше попросите. Я б вам дав навіть 140 тисяч». «У чому ж справа, — говорю, — давайте». Він витяг пачку доларів, приголомшив нею, і... поклав назад до кишені. Він чомусь хотів, щоб знімав один польський режисер, і спеціально показав мені два його фільми. «Вам подобається його стиль?» — спитав він мене. «Нічого», — відповідаю. «Завтра, — говорить, — я до вас приходжу з контрактом». Більше ми не зустрічалися. Зовсім випадково я зіткнувся на фестивалі «Кінотавр» з його асистенткою. Вона сподівалася, що я її не впізнаю, але я її впізнав. Говорю: «Що ж ви так дивно працюєте?» «Не знаю, — відповіла вона, зніяковівши, — це він так зробив. Мені самій було дуже ніяково, коли він припинив з вами всякі стосунки. А чому — уявлення не маю. Та справа у тому, що його через якийсь час убили». Може, він так само щось комусь наобіцяв, і це плачевно закінчилося... Наші громадяни мають ще багато чого від радянського досвіду.
— Почитаєш «Історію міста Глупова» Салтикова-Щедріна — відразу ясно, що все почалося набагато раніше 17-го року. Справа у народній психології.
— Я з вами згоден. Чомусь комуністична ідеологія, яка народилася на Заході, прижилася лише тут. Від Заходу ми відрізняємося навіть на рівні побутових звичок. У них раціональний підхід до всього. Тут я, наприклад, ловлю машину, сідаю і намагаюся пристебнутися. А шофер: «Та не треба, заради Бога. Накиньте, щоб міліціонер не чіплявся». Я навіть написав статтю про цей епізод. На Заході, мовляв, люди їздять у хороших машинах, з хорошими гальмами, по хороших дорогах і пристібаються. Тут їздять на лисих шинах, пролітаючи мимо каналізаційних колодязів по малоосвітлених вулицях. Несуться наосліп, провалюються у колодязі, але при цьому не користуються ременями, хоч відомо, що вони рятують життя. Насправді не такі вже у нас і хоробрі громадяни, оскільки бояться начальників, того, цього. А провалюватися не бояться. У Німеччині в аналогічній ситуації водій вас навіть примусить пристебнутися. Його можуть оштрафувати за «непристебнутість» пасажира. Бо, якщо, не доведи Боже, станеться аварія, то водій буде платити медичну страховку...
Над цією статтею тут довго тішилися у плані: «Ніби-то ж недурна людина, а яку нісенітницю плете!» А насправді це не нісенітниця, це внутрішні звички, на яких будується поведінка.
— За десять років, як ви тут, політична агресія зросла?
— Безумовно. Політичне життя стає бруднішим. Я не знаю, чим це пояснити. Можливо, спочатку були більш здорові політичні сили, була романтика, ейфорія. У перебудовні часи в політику йшли романтики. Люди змінилися.
Пам'ятаю, в радянські часи приходиш у магазин. Там стоїть довга черга за тухлою ковбасою. Крики: «Більше ніж півкіло в руки не давати». Почнеш протестувати, з'являлися якісь старушенції: «Зажерлися. Під час війни лободу їли — і нічого, а цим ковбасу тоннами зважуй»... У 90-му році, коли я приїхав, у магазинах все зникло. Потім поступово все з'явилося. Але все одно відразу з'явилися ті, які казали, що раніше було добре, а тепер жахливо. Дозволили ридати. Якби раніше ти взяв моду прилюдно скаржитися на життя, міг продовжити ці скарги в іншому місці. Нині пенсіонери отримують 400—500 рублів. Це надзвичайно мало. Але вони й раніше важко жили. Мій батько, інвалід війни, отримував 60 рублів. Мені здається, що якісь напівреформи в Росії відбулися, що трошки легше.
— Чому ж 1996 року президентом трохи не став комуніст Зюганов?
— У Зюганова й сьогодні високий рейтинг. Але, думаю, далеко він не піде. Хто його підтримує? Політично найактивніша частина населення — люди похилого віку. Вони сумують за Союзом. Але це не тільки тут. У Німеччині, наприклад, старенька говорила, було, мовляв, раніше чудово. Хоча в них є закон, за яким, якщо будеш хвалити Гітлера, можуть посадити. У них начебто свобода, але до цих речей вони ставляться суворо.
— Але в них же є і фашисти?
— Підпільні — так. Однак, якщо ви публічно будете стверджувати, що за Гітлера було добре, що євреїв не спалювали і т. ін. — загрожує конкретний термін. Навіть націоналіст француз Лепен щось подібне промовив на німецькій території і був виписаний ордер на його арешт... І от старенька, зворушливо закотивши очі, згадувала: «Я й сама служила в СС, і хлопчики в нас були хороші й красиві: стрункі, біляві, охайно підстрижені, в яскравій формі. Серед них було розвинуте почуття товариськості, не те, що тепер: молодь патлата, розбещена». Але й у нас багато людей сумують за піонерськими багаттями...
— Немолоді люди, насамперед, сумують за молодістю.
— Звичайно. Скільки німців я зустрічав, які із задоволенням згадують той час, коли вони були тут у полоні. Хоч не думаю, що їм було дуже солодко. Але вони були юні, і режим потім став не дуже суворим. У Запоріжжі, де я закінчив ремісниче училище і працював на заводі, вони не бідували. Неподалік від училища було будівництво, де працювали полонені японці. На обід їм приносили казанки із рисом і ми, голодні, із заздрістю стежили за їхньою трапезою через огорожу.
«ЧОНКІН «ВИЙШОВ» ІЗ РОСІЙСЬКИХ НАРОДНИХ КАЗОК»
— Продовжуючи військову тему: наскільки ви вважаєте, що Чонкін «вийшов» із Швейка?
— Я б не сказав, що Чонкін «вийшов» зі Швейка. Чимось йому близькі й Дон Кіхот, і Тіль Уленшпігель, і той самий Василь Тьоркін. Однак скоріше Чонкін виходить прямо з російських народних казок. Він, по суті, і є той самий Іванушка- дурник, який, зрештою, виявляється найрозумнішим. Але є люди, які постійно порівнюють Чонкіна зі Швейком, хоч це помилка. Буквально плутають назви: «Пригоди бравого вояка Чонкіна». По-перше, у нього немає ніяких пригод. (Це Швейк усе подорожував.) А по- друге, він не був бравим. Швейк рветься на фронт, розмахуючи милицями.
— Тільки коли йому було нікуди подітися, він виявляв щось подібне до патріотизму.
— Саме так, а Чонкін нехитрий: іде туди, куди пошлють. Швейк намагається ухилитися, а Чонкін ні... Взагалі спочатку в мене була трохи інша версія роману. Його поставили охороняти літак. Прийшли німці. Вони атакують, він відстрілюється. Потім вони махнуть на нього рукою і продовжать наступ. Вони відступають, знову їм не до нього і так далі. І за цим стоять реальні життєві історії.
Під Брестом були підземні склади. На одному з них був вартовий, який простояв протягом усього німецького вторгнення. Склад був продовольчим, харчів навалом. Всю війну він охороняв, а коли німці вже пішли, хтось туди поліз... Солдат (який до того часу вже, ймовірно, збожеволів) закричав: «Стій, стріляти буду!» Якимось чином його звідти витягли. Сергій Сергійович Смирнов у захопленні написав про нього статтю. Хоч це скоріше медична тема.
Подібне сталося і в 70-ті роки з одним японським лейтенантом. Він воював на Філіппінах. Уже війна закінчилася, а він продовжував бігати джунглями й нападати на американців. Нарешті його оточили й повідомили через мегафон: «Здавайся, війну закінчено». У відповідь почули: «Я не здамся, поки мені не віддасть наказ імператор Хірохіто». Звернулися до імператора, який видав відповідний наказ, — і тільки тоді той склав зброю.
— В Україні газети писали про інший випадок: про антигероя-дезертира, який просидів 57 років на горищі.
— Я чув про це. Думаю, таких випадків було немало.
«МОСКВА-2042» — ЦЕ РОМАН НЕ ПРОРОЦТВО, А ПОПЕРЕДЖЕННЯ»
— Хотілося б поставити запитання про «Москву-2042». Ви простежили (за фантастичних припущень) розвиток Радянського Союзу з 1982-го до 2042 року, довівши імперію до абсурду. Коли ви писали цю річ, ви могли передбачати, що розвиток піде не прямолінійно, а навпаки, у вигляді божевільних капіталістичних зигзагів?
— Звичайно, міг. Більше того, коли я поїхав у 80-х роках, я говорив, що через п'ять років у Радянському Союзі відбудуться радикальні зміни. Навіть на радіо «Голос Америки». Один мій приятель написав мені сердитого листа, мовляв, як ти можеш говорити такі речі, коли народ виє, в магазинах нічого нема, старики правлять... 1981 року я посварився з однією співробітницею Бі-Бі-Сі з того ж приводу. Вона запропонувала побитися об заклад. Я кажу: «Ставлю 10 фунтів». Вона: «Можу закласти свій будинок у Англії». Ми навіть підписали контракт. Там було по пунктах: газети стануть вільними, вибори, колгоспи розпустять... І тільки в цьому я помилився — колгоспи залишилися. Минуло декілька років. Ми зіткнулися. Я її запитую: «Коли будинок будеш віддавати?» А вона: «Ні, вибач, колгоспи — на місці». «Але це вже дрібниці, — кажу. — Гаразд, давай вважати, що ми обоє виграли, тому я тобі віддаю 10 фунтів, а ти мені — свій будинок...» Зрозуміло, від свого виграшу вона відмовилася... З одним німецьким професором ми публічно сперечалися на 100 тисяч марок. І знову, єдиний прокол — із колгоспами... А роман був написаний з іншою метою, я не намагався пророкувати в ньому. Я хотів показати, що якщо радянська влада буде далі розвиватися в певному напрямку — через 60 років ми прийдемо до такого фіналу. Це роман — не пророцтво, а попередження. Але, хоч як дивно, часто повертаються до цього твору. У мене Москву там оточено трьома кільцями ворожості. І зараз ми живемо в трьох кільцях ворожості, які влаштував Лужков. Всіх перевіряють декілька разів, тимчасові реєстрації повигадували... Якщо міліцію хтось не влаштовував в Москворепі (Москва в романі перетворилася на Московську Комуністичну Республіку. — К.Р. ), того відправляли з Першого Кільця ворожості в Друге, а з Другого — в Третє. Те ж саме твориться зараз з особами кавказької національності. Таким чином наш час перегукується з системою, описаною в книзі.
Росія начебто спочатку рвонулася вперед, а потім знову повернулася до цієї своєї «салтиково-щедрінської» суті: з чиновниками, губернаторами. З гоголівськими городничими! Хоч через демократію з обивателем вимушені носитися, впрохувати його, обіцяти. До виборів, звичайно. Потім на нього плюнуть, проте йому хоч пропонують із чогось вибирати.
— Вибір виходить таким: одні плюнуть чи інші? Наш Чичиков-Лазаренко вивіз 76 млн. грн. Це при тому, що система жорстка. Значить, десятки чиновників, якщо не сотні, повинні були бути в курсі «вивозу». Масштаби сучасної крадіжки збільшилися. Раніше було більше контролю.
— Вони, звичайно, боялися, але не дуже. Я, коли приїхав до Німеччини, зустрівся з одним банкіром. Скільки йому не розповідав про радянську людину, не змінив його думку, оскільки люди важко відмовляються від своїх кліше. Він все одно уявляв радянську людину фанатичною, цілеспрямованою, аскетом, якому, окрім комунізму, нічого не треба. І раптом одного разу він до мене приходить і говорить, що приїхав тут один ваш чоловік у ранзі міністра (він не назвав прізвища). З його банком має справу. Так ось, він виявився зовсім не фанатиком, а дуже навіть нормальним: зажадав, щоб його поселили в кращому готелі й подавали щоранку чорний «Мерседес». Я питаю, а що цим обмежуються ознаки нормальної людини? Ні, говорить, не лише цим. Ми дали йому контракти, він ліниво їх переглянув і сказав: «Гаразд, тільки я підпишу їх за однієї умови — п'ять відсотків на мій рахунок у Швейцарії».
— У нас також мудро зв'язалися з корейцями, щоб зробити «народний автомобіль» за 15 тисяч доларів. До Європи нам далеко, а до Кореї — палицею докинути. Більше половини з цих машин досі не продано.
— Ймовірно. Також дуже підозріла історія. Тим більше, що сьогодні з'явилося більше можливостей перекидати капітал за кордон.
— Повернімося до літератури: над чим ви зараз працюєте?
— Над романом «Монументальна пропаганда». Це роман про комуністку-фанатичку Аглаю Ревкіну. Вона — один із персонажів у «Чонкіні». З приводу назви книжки можу сказати, що був декрет Леніна після революції про монументальну пропаганду. Про те, що в усіх містах треба скидати пам'ятники цареві, а на їх місці встановлювати пам'ятники революціонерам. І ось 49-го року Аглая на свої гроші відлила бронзовий пам'ятник Сталіну. А після ХХ з'їзду, 56-го — його зняли. Вона випадково побачила, як щось в грязюці тягнув трактор. Придивилася — це її пам'ятник Сталіну. Вона заплатила трактористові, забрала статую і втягнула її в квартиру та зберігала її там до наших днів. Роман охоплює великий період часу: дисиденти, афганська війна, перебудова. Фінальна сцена: гроза, дощ, зловісна атмосфера. Божевільна Аглая дивиться на виблискуючий у світлі блискавок пам'ятник. Їй здалося, що він на неї йде. Ревкіна була незадоволена як жінка все життя й закохана тільки в Йосипа Віссаріоновича. Пам'ятник падає на неї й полум'яна комуністка вперше відчуває оргазм...
— А яскраві сучасні політичні типажі на зразок Бринцалова або Жириновського не приваблюють вас для втілення?
— Ви знаєте, мені не вперше кажуть про Жириновського, але це неможливо, оскільки він дуже самодостатній. Мені як авторові в його образі немає чого додумувати. Він занадто «готовий до вживання». Коли неглибоко про нього писати — вийде лише бліда пародія.
— Торкнемося ще раз теми пророцтв. Раз ви 80-го так точно вгадали подальші п'ять років, чи не скажете ви зараз, що на нас чекає в наступну п'ятирічку?
— Тоді вгадати було нескладно. Я дивувався, що інші не помічають очевидного: ресурси закінчувалися. Зараз набагато важче прогнозувати, але мені здається, повне повернення неможливе (часткове — може бути). Тому що люди звикли вже жити у відкритому суспільстві, а для комуністичної ідеології важливою є ізольованість. Навіть технічно, яким чином зараз можна відрізати від міжнародного радіо, ТБ, Інтернету? Людина, яка звикла до свободи, в клітку не повернеться.*
Київ — Москва — Київ
-----------
*Це пророцтво Володимира
Миколайовича вже збулося. 14 листопада більшість населення України проголосувало
проти комуністів.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Войнович Володимир Миколайович народився 1932 року. Його оповідання «Мы тут живем» (1961), надруковане у журналі «Новый мир», висунуло автора до лав «талановитих молодих прозаїків» (Тендряков). Оповідання «Кем я мог бы стать» («Хочу быть честным») (1963) і повість «Два товарища» (1967) були інсценовані і мали великий успіх. З 1963 р. Войнович писав роман «Жизнь и необычайные приключения солдата Ивана Чонкина». Продовження цього роману «Претендент на престол» з'явилося у 1970 році. Після того, як «Приключения Чонкина» були опубліковані за кордоном, письменника почали переслідувати. У лютому 1974 року його виключили з членів СП СРСР. У 1980 році Войнович виїхав до ФРН.
У 1982 році він створив роман-фантасмагорію «Москва 2042», у якому було зображено «прекрасне далеко», де комуністична система, підкоряючись іронічному перу автора, була доведена до абсурду.
Завдяки «Чонкину» і «Москве» Войнович стає найвизначнішим російським сучасним письменником сатиричного напрямку.
У 1989-му повернувся на батьківщину. Зараз мешкає у Москві (з наїздами до Німеччини). Його твори активно публікуються і перевидаються.
