Втрачені можливості

Падіння уряду Керенського і захоплення влади більшовиками в центральній частині Росії таки змінило акценти у ставленні проросійськи налаштованих верств населення до Центральної Ради — «краще Рада, ніж більшовики!» Демонструючи протягом усього попереднього періоду свого існування принциповий лібералізм і поміркованість у національних програмах, а також схильність до соціалістичних ідей есерівського спрямування, Центральна Рада неодмінно ставала «меншим злом» перед альтернативою приходу фундаментального більшовизму з його проповіддю непримиренної класової боротьби і експропріації експропрійованого.

Гасло «Підтримати Раду» стало знаковим також і для частини представників вищого генералітету колишньої Імператорської російської армії — її останній легітимний головнокомандувач генерал Духонін на початку листопада 1917 року розпочав переговори про перенесення Головної Ставки з Могилева до Києва; коли ж це зробити не вдалося через захоплення її більшовиками, командувачі Румунського і Південно- Західного фронтів формально проголосили про своє підпорядкування Центральній Раді і об’єднання означених фронтів у єдиний Український фронт. Міф про Центральну Раду й український націоналізм як надійну силу, що буде в змозі зупинити більшовизм, ставав предметом роздумів військових, які шукали шляхів порятунку перед очевидною перспективою програної світової війни та втраченої Вітчизни.

На міжнародному рівні справа української державності пiсля Жовтневого перевороту в Петрограді не була другорядним питанням: обидва блоки розколотого війною світу були по-своєму зацікавлені у ставках на українську карту. Німеччина та Австро-Угорщина, що потребували найшвидшого замирення на східному фронті для більшої концентрації сил у вирішальному марш-кидку на захід, стиснуті в лещатах світової сировинної та продовольчої блокади, ще з серпня 1917 року намагалися налагодити відносини з Центральною Радою, пропонуючи Україні мир і державне визнання. Країни Антанти, в свою чергу, спостерігаючи розпад східного фронту й фактично втративши свого головного союзника на сході Європи, за будь-яку ціну потребували не припустити збільшення кількості австро-німецьких дивізій на заході, а тому можливий порятунок вбачався у підтримці української державності за умови утримання позицій Українського фронту і продовження Україною війни з Потрійним союзом.

Таким чином, політична ситуація жовтня 1917 року висунула перед українськими політичними колами складну дилему: бути чи не бути Україні самостійною, зможе чи не зможе національний провід скористатися сприятливою міжнародною ситуацією. Міф української ідеї, однозначно, мав шляхи для державної реалізації: після Петроградського перевороту в нього хотіли увірувати, бо він продукував важливу складову — надію на спасіння, на таке собі українське диво, що врятує від жахливої загрози суспільного безладдя та військової катастрофи. Втім, аби надія не перетворилася на розчарування, вона мала справджуватися, а тому час вимагав тверезого розрахунку, сміливих рішень, безкомпромісності у їхньому виконанні — аби з’явитися на політичній мапі світу, Україна наприкiнцi 1917 року мала зайняти сильну позицію щодо внутрішніх і зовнішніх викликів.

Та ж історична доля, подарувавши Україні в жовтні 1917 року шанс на державність, водночас поскупилася на харизматичних лідерів, здатних активно діяти й брати на себе всю повноту відповідальності за майбутні результати. Жовтневий переворот захопив Центральну Раду зненацька: центральне питання — якою ж буде українська позиція щодо більшовиків — не було чітко вирішене не тільки протягом найближчих днів після перевороту, але й місяцями пізніше, коли більшовики відверто проголосили українську владу антинародною та розпочали військову інтервенцію проти Української Народної республіки. Реакція української сторони виявилася доволі пасивною: жоден iз лідерів не насмілився виступити прибічником організації рішучого збройного опору зовнішній агресії, але натомість справу намагалися полагодити залицянням перед більшовицьким урядом Росії — аж до послідовної демобілізації власних збройних сил невдовзі перед появою більшовицьких з’єднань біля стін української столиці… «Віра у всеросійську революцію і занедбання національного усвідомлення селянських мас виявили свої пагубні наслідки тоді, коли в Україну почали проникати більшовицькі кличі, а агітатори засипали українські села своєю пропагандистською літературою», — писав український історик Ісидор Нагаєвський. 300 студентів і кілька сот козаків («допоміжного куреня»!) зустріли 29 січня 1918 р. під Крутами 6-тисячну «орду» полковника-есера Михайла Муравйова. Урядовці ж в Києві продовжували ділити портфелі.

Неконструктивною виявилася і позиція українського проводу щодо визначення своїх пріоритетів у орієнтації на світові військові блоки. З одного боку, більшовицьке перемир’я з німцями та початок переговорів щодо укладення сепаратного миру ставило Центральну Раду у складну ситуацію, оскільки ігнорування переговорів у Брест-Литовську дозволило б більшовицькому уряду Росії укласти мир від імені всієї колишньої Російської імперії та при потребі давало зручний привід як німцям, так і більшовикам для здійснення військової агресії на українську територію. Варто було рахуватися і з тим, що неукладення сепаратного миру могло призвести до негативного морального ефекту на українське населення та неодмінно стало б вибуховим ідеологічним матеріалом для популістських спекуляцій більшовицької пропаганди.

Водночас, при всій спокусливості проекту сепаратного миру із Потрійним союзом, його перспективи на майбутнє вже восени 1917 року мали досить шансів виявитися маловартісними, оскільки надії Центральних держав на перемогу у війні через виснаження власних ресурсів та прогнозований швидкий вступ у війну Сполучених Штатів були доволі примарними. Шлях української орієнтації на Антанту був набагато складнішим, але й обіцяв справжні, а не примарні дивіденди на майбутнє. Головною перевагою пошуку порозуміння із Антантою слід вважати навіть не стільки ставку на переможця і сподівання на його добру волю у післявоєнному устрої світу, скільки те, що лише Франція і Велика Британія були безпосередньо зацікавлені в створенні в Україні армії, здатної утримувати принаймні українську частину колишнього Східного фронту, в той час як безпосередній інтерес Центральних держав можна охарактеризувати із точністю до навпаки. Чи не була боєздатна українська армія головним гарантом збереження суверенітету в часі світової війни та по її закінченню?

Першочергова проблема Центральної Ради пiсля Жовтневого перевороту в Петрограді виявилася у тому, що для свого утвердження Українська Народна республіка вимагала власних збройних сил, але їх у повноцінному значенні цього слова на кінець 1917 р. в українського уряду не було, як не було й чіткого бачення, навіщо і якими ці збройні сили мали бути.

Ставлення українських політичних кіл до військового питання протягом усього 1917 року характеризувалося не меншими суперечливостями, ніж ставлення до проблеми українського суверенітету, і останнє значною мірою зумовило всі викривлення, яких припустилася Центральна Рада у своїй військовій політиці. Адекватному усвідомленню цього питання діячами Центральної Ради заважав їхній непереборний федералізм, що полягав у пріоритеті українського автономізму в межах демократичної Росії над повним усамостійненням Української Республіки. Якщо ідеалом бажаного устрою України бачилася саме автономія, то необхідність власних збройних сил була відносною — можливості воювати з метрополією в українському уряді навряд чи хто припускався.

Дійсно, починаючи з часу I Всеукраїнського військового з’їзду, що мав місце у Києві на початку травня 1917 року, до переліку домагань Центральної Ради до Тимчасового уряду додався пункт про утвердження територіального принципу формування збройних сил Російської республіки та про виділення етнічних українців в окремі «українізовані» військові одиниці. Водночас Центральна Рада фактично ніколи не ставила питання про повне підпорядкування собі «українізованих» частин, тоді як найрадикальнішим проектом було спільне управління ними між вищим військовим командуванням та відповідним військовим органом Центральної Ради. Варто також відзначити, що ситуація ненабагато змінилася навіть після Третього Універсалу (20 листопада 1917р.), що проголосив утворення Української Народної республіки, оскільки згідно зі спеціальною угодою із фронтовим командуванням Центральна Рада мала порядкувати виключно військами внутрішніх округів, в той час як фронтова зона, де, власне, і перебували всі «українізовані» частини, мала зберегти принцип субординації, підвладності уряду в Петрограді.

Характерним епізодом використання «українізованих» військ був наказ Олександра Керенського про марш 17-го «українізованого» корпусу на захоплений більшовиками Петроград. Незважаючи на протести Військового комітету Центральної Ради, корпус таки було перевезено з Румунського фронту на околиці революційної столиці, де він і розклався протягом наступних місяців. Неважко зрозуміти, що після захоплення Верховної Ставки більшовиками та утвердження там нового більшовицького головнокомандувача право Центральної Ради на управління фронтовими частинами було зайвий раз рішуче заперечене. Цікавий факт, що командувач 34-го «українізованого» корпусу генерал Павло Скоропадський, отримавши наприкінці листопада (!) розпорядження більшовицького главковерха Криленка (!) про переведення корпусу із найближчого фронтового тилу на передову, хоч і порушив наказ, відправивши одну із своїх дивізій у глибший тил з метою заблокувати просування збільшовизованих частин на Київ, проте все ж другу і боєздатнішу свою дивізію таки спрямував у зазначений Криленком пункт призначення…

Другим і не менш болючим питанням у військовій політиці Центральної Ради були її соціалістичні погляди з відповідним набором ортодоксальних постулатів проти армії і військової організації як такої. Армія для тогочасних соціалістів Російської імперії була інститутом недемократичним і, що головне — найдієвішим інструментом реакційних кіл суспільства для здійснення «контрреволюційних» дій. Українські соціалісти Центральної Ради, на жаль, не стали виключенням із загальних правил, а тому щодо військової організації «українізованих» формувань намагалися ретельно проводити тодішні «демократичні» нововведення, як-то: надання солдатам політичних прав, організацію військових рад iз метою обмеження влади командирів, схвалення виборного принципу щодо призначення і переміщення командного складу, та, зрештою, потрібно було уникати співпраці з кадровим офіцерським составом, підозрюючи його у нещирості щодо підтримки програм Центральної Ради та скритому монархізмі. Прямим результатом застосування таких принципів щодо організації військової справи було виключення будь-якої можливості створення боєздатних військових формувань — солдати неодмінно перетворювалися на розагітований збройний натовп, що не визнавав дисципліни, проте піддавався пропагандi агітаторів. Страждало від соціалізму відповідно й військове управління, що потерпало від браку необхідного досвіду та професійних знань — невипадково організація оборони від більшовицького вторгнення виявилася незапланованою навіть на найвищому командному рівні.

Міф Української Центральної Ради та її «українізованих» формувань почав швидко розвіюватися вже наприкінці 1917 року через поступовий, але невтримний розклад наявних військових формувань, брак дієвих кроків щодо припинення фактичної анархії у провінції та утримання хоч якоїсь території під своїм сталим контролем. Незважаючи на те, що військові місії Великої Британії та Франції у грудні 1917 року визнали український суверенітет та пропонували кредити на організацію Української армії, українські лідери не почувалися в змозі взяти участь у світовій війні та розпочали сепаратні переговори із німцями, торуючи шлях до військової допомоги берлінського уряду та визначаючи тим самим долю національної держави на найближчі роки.