Як творяться міфи? (2)

Найбільша історична праця Роксолана Оріховського Annales (1553/1556) — хроніка перших років панування польського короля Сигізмунда Августа. З семи (?) її порічних розділів збереглося п’ять перших (з 1548 по 1552 рр.). Праця залишилася незавершеною та вийшла друком лише зусиллями Я.-Щ. Гербурта у 1611 р. Згодом твір кілька разів перевидавався — Гданськ (1643); Лейпциг (1712); Краків (1767); Варшава (1805); Вроцлав (1826); Сянок (1856); Варшава — Вроцлав — Краків (1972); український переклад (фрагментарний) — Київ (2004).

У передмові до «Анналів» Оріховський ставить перед собою такі дослідницькі питання, що потребують розв’язання ще до початку викладу подій сучасності: «Що то був за народ Поляки?», «Що то є за роду люди?», «З яких країв пришли Поляки?», а також зобов’язується писати про королівство, де правив король-небіжчик Сигізмунд І Старий (1467 — 1548), взагалі, про все його населення. Отже, в центрі уваги історика опинилися питання походження народу, його місця у світі, а також «земля»-королівство, що має свою власну (не тотожну історії польського племені) історичну традицію. Цікаво тут зауважити близькість дослідницької позиції Оріховського з давньоруською літописною традицією, зокрема з «Повістю минулих літ» (славнозвісне «Откуда єсть пошла Руская земля...»).

АЛЕГОРИЧНЕ ЗОБРАЖЕННЯ ГАРМОНІЙНОГО ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ НАРОДІВ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ. ОБКЛАДИНКА ОДНОГО З ТВОРІВ СТАНІСЛАВА ОРІХОВСЬКОГО-РОКСОЛАНА / ФОТО З САЙТА WIKIMEDIA.ORG

Відповісти на поставлені автором у передмові питання був покликаний нарис «Початок Поляків», що передував першій з річних хронік Роксолана Оріховського. У ньому поруч із поляками письменник подає відомості про інші слов’янські народи — чехів і русів — та про їхні стосунки між собою та світом. Загалом історичні уявлення Роксолана ґрунтуються на ренесансних міфах і мають не багато спільного з дійсністю, але оповідання гуманіста цікаве з огляду на те, як античні перекази ставали за часів Відродження основами для «національної» міфотворчості. Так, Оріховський дотримувався т. зв. дунайської теорії, популярної досить тривалий час у всіх слов’янських історіографіях. Згідно з нею, слов’ян гуманіст виводив із Балкан, зокрема з території Далмації й Македонії. Це дало йому підставу вважати слов’ян нащадками фалангістів Олександра Македонського, які «світ цілий підбили були, через це самі себе Слов’янами, тобто славою слинучими і захисту повними, батьківською назвали мовою».

Дуже цікавим, з огляду на майбутнє значення в історії українського відродження, є визначення Оріховським національної приналежності за мовним принципом. На думку Роксолана, «не має ж бо поміж народу нічого так вкоріненого і властивого, як мовна сутність і спільність, яка хоча багатьма способами похитнутися може, викорінена однак із нас дощенту не може бути...».

Аби проілюструвати, наскільки охоче сучасна українська історіографія вдається до спадщини Оріховського, згадаю добре знаний текст Н. Яковенко. Остання покликається на твори Оріховського, оповідаючи про поширення в Україні західної політично-територіальної моделі національної самоідентифікації. Вона ґрунтувалася на територіальному патріотизмі і правах політичного громадянства, протиставляючи його погляди популярній серед українських православних ідеологів східній культурно-спадщинній (етнічній) моделі самоідентифікації, що надавала перевагу мовним, кревним і релігійним зв’язкам членів спільноти. Там таки йдеться і про те, що наведені думки Роксолана про спільну мову як найміцніший фактор консолідації у суспільстві промовляють на користь того, що жорстке протиставлення двох згаданих моделей національної самоідентифікації у свідомості Роксолана відсутнє. У цьому він є солідарним із поглядами на національну самоідентифікацію, поширеними, за висновком Яковенко, серед українського козацтва — майбутніх речників ідей українства.

Крім цього, на наш погляд, видається симптоматичним твердження Оріховського щодо першопредків слов’ян взагалі та поляків і русинів-українців зокрема. Ними він вважає стародавніх греків. Аргументами для цього висновку Роксолану знову ж слугує близькість, яку гуманіст убачає між усіма слов’янськими та грецькою мовами, а також спільність рис народного характеру та звичаїв. Він пише: «Тому (свідком) є уроджене обох колін добро, та ж сама дотепність, та сама розуму швидкість, рівна людяність і подібна часом із кепськими звичаями злучена повільність; ну ж знову, бенкетування і той звичай наповнення келихів, також під час пиття, здоров’я зичення, відомий у Греків, а з того від Слов’ян занесений до Польщі...».

Як бачимо, саме культурно-спадщинні ознаки дозволили Оріховському зробити згаданий висновок про «еллінське» походження слов’ян. Більш того, Роксолан всіляко закликає сучасників до збереження і відродження «грецької спадщини», аби вони «на взірець Греків квітнули в науках, цнотами нагороджувалися б; і до тієї спритності в речах, і мужності захисту, котрими наш народ відомий, придамо ми поміркованості, пишності і ради; щоб здавалося, що ми вміння і вимову з Атен, а пишність і статечність зі Спарти спровадили до Польщі».

Підкреслю при нагоді, що тяжіння до використання культурного досвіду стародавньої Греції та Візантії на довгі століття залишатиметься помітною рисою української культури, джерелом її саморозвитку і оригінальності. Тому «грекофільство» Роксолана споріднює його саме з традицією України, в той час як поляки і литовці, разом з усією Західною Європою, надавали перевагу пошукам саме «римського коріння» своїх культур (хоча, слід зауважити, що наголоси на якомусь гострому протиставленні «Греції» і «Риму» нашому гуманісту не близькі).

Оріховський чітко виокремлює «русинів»-українців з-поміж інших слов’ян. Він гадає, що «тим самим випадком (що Чехи та Поляки. — Д. В.) Русини, яких Роксоланами літописці звуть, вибравшися від Слов’ян, знаменитий в Європейській Сарматії тримали край». Отже, українці, так само як і поляки та чехи, мають власну етнічну територію, на котру ніхто інший не має більшого права. Про королівство Польське Оріховський пише, що воно «складається з Поляків, Литви, Русі і Прусів», відтак це скоріше федерація народів, аніж суто Польська держава. Опис Руси-України як цілком окремого краю із самобутньою культурною та історико-політичною традицією зустрічаємо й у відомому автобіографічному листі Оріховського до Джованні-Франческо Коммендоні. Верховенство поляків, на погляд гуманіста, базується швидше на культурній перевазі й популярності «золотих польських вольностей», ніж на праві сильного.

Цю думку Роксолан найповніше розвинув у творі «Квінкункс, тобто взірець устрою Польського королівства» (1564) — у параграфах, присвячених справі унії Польської Корони і Великого князівства Литовського. Еліта Польської Корони — польська державна «нація» — поліетнічна. Саме Оріховському належить формулювання принципу інкорпорації етнічних меншин, зокрема українців, у систему Речі Посполитої — gente Rutheni, natione Poloni, тобто зберігаючи власну історико-культурну спадщину, представник етнічної меншини може прилучатися до здобутків «високої» культури панівної етнічної групи.

Уже згадувалася й оригінальна інтерпретація Оріховським власне сарматизму як теорії про походження поляків від відомого з античності войовничого кочового племені сарматів. Роксолан без усяких сумнівів оголошує народ-завойовник слов’янами, які під керівництвом своїх вождів-обранців Леха і Руса підбили під свою владу більшу частину Сарматії, заселеної народом «татарським», і успадкували ім’я своєї нової батьківщини. Отже, він фактично модернізує античне сарматсько-скіфське протистояння до середньовічного слов’яно-тюркського (татарського) і, ймовірно, натякає й на свіже відчуття «польсько-руської» перемоги (загальної переваги) над Золотою Ордою та її епігонами.

«Русини»-українці, які, за твердженням гуманіста, отримали землі одного з найславніших сарматських племен — роксоланів, відомі і надалі під цією назвою. Історична рівноправність українців і поляків, яка панує у зображенні Оріховського, а також чітке розмежування дідичної спадщини цих народів, відкривала для ідеологів ранньомодерного українства шлях до культурного привласнення, «українізації» ідеології сарматизму або й вибудови на її кшталт власної — «роксоланської теорії».

Пієтет перед «автохтонністю» (яка, за звичаєвим правом, була одною з надважливих ознак повноправності) призводила до того, що відносно місцевої шляхти своєї «малої батьківщини» Роксолан завжди з гордістю підкреслює її «руське» коріння. Описуючи походження свого роду, він згадує, як «польські лицарі», осівши в Русі, стали «русинськими воїнами». Для позначення «героя» Оріховський обирає давньоруський термін «богатир». Що це він робить свідомо, свідчать міркування про «героїзм», висловлені Роксоланом у трактаті «Політія Польського королівства» (1565). Там перемиський мислитель пише, що героїв «Русь наша богатирями завжди їх звала, і до сих часів зове, від Бога, яко розумію». Отже, можна дійти висновку, що, якщо політична «князівська» спадщина вважається Оріховським меншовартісною порівняно до «королівської» сучасності, то богатирська традиція Русі аж ніяк не поступається польській лицарській. Бути «русином» в Русі він вважає більш почесним, аніж «поляком».

Загалом, можна говорити, що, живучи в умовах відсутності у русинів-українців власного консолідуючого центру, без якого немислимий національний розвиток, Оріховський своєю творчістю продемонстрував живучість «руської» традиції. Утім, майбутнє України він бачив у інтеграції українського струменя в загальнорічпосполитський культурний простір. Роксолан сподівався, що «пожертва» відрубністю українства буде оцінена «імперською» елітою і забезпечить українцям високий статус в Речі Посполитій як на персональному рівні, так і як досить привілейованої соціоетнічної групи.

***

У підсумку зауважу, що український сарматизм, як і сарматизм в цілому, має виразні ознаки структури тривалої часової протяглості (la longe duree), яку опрацьовував знаменитий французький історик ХХ ст. Фернан Бродель. Великою мірою обидва вони взоруються на більш універсальні європейські феномени Ренесансу і Бароко. Відтак, сарматські концепти є відчутно вразливі для антиструктуралістської критики (наскільки це цілісне явище; скільки у ньому природного, а скільки сконструйованого; якою мірою можливо генералізувати — поширювати на весь ранньомодерний період унікальні інтелектуальні прояви; де межа для історика втручання-конструювання минулої реальності і т. ін.). До цього можна додати й наразі ще досить слабке опрацювання матеріалів за цією темою (принаймні, це гостро відчутно щодо українського сарматизму), відтак «межі можливого» для такого сюжету ще окреслені досі невиразно і потребують подальших досліджень.

Закінчення. Початок читайте у «Дні» № 110-111