Треба за всяку ціну обминати ...широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духу
Олена Теліга, українська поетеса, публіцистка, літературний критик, діячка ОУН

Ялтинський «поетолікар»

Кримські хроніки Степана Руданського
27 жовтня, 2007 - 00:00
СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ (ПРАВОРУЧ) IЗ БРАТОМ ГРИГОРІЄМ ТА СЕСТРОЮ ОЛЬГОЮ. ФОТО 60-х РОКІВ ХIХ ст. / БУДИНОК В ЯЛТІ, ДЕ МЕШКАВ СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ

«А ЧИМ-ТО ПОЛУДЕНЬ МЕНЕ ПОРАДУЄ?»

Історія Ялти тісно пов’язана з ім’ям українського поета Степана Руданського — автора співомовок, балад, байок, ліричних пісень. Микола Костомаров називав його «замечательно талантливым человеком».

Шукаючи могилу Руданського, я потрапив на старомассандрівське кладовище, територія якого тепер належить санаторію імені І. Сеченова. Підніматися треба крутими звивистими вуличками, але це все одно краще, ніж їхати туди автомобілем. Адже долаючи схили пішки, можна дорогою зупинитися біля будиночка, в якому мешкав поет Семен Надсон, проминути вулицю, на якій колись з ініціативи міського лікаря Руданського збудували фонтан із резервуаром для води. Можна озирнутися — і побачити чудесний морський краєвид, панораму Ялти, яка в цю мить видасться схожою на... Монте-Карло!

Напис на стелі при вході на кладовище повідомляє, що багато поховань не збереглося: постраждали під час німецької окупації. Вціліло трохи більше десятка могил. Вік тих, кого тут ховали, короткий, адже від сухот тоді рятунку не було. Імена — відомі. Поети Григорій Мачтет і Євген Григорук, композитор Василь Калинников, лікарі Володимир Дмитрієв та Микола Арендт (який, як свідчить напис на плиті, був ще й основоположником науки про планеризм), кінодіяч Олександр Ханжонков...

Ще трохи вище — могила Степана Руданського. Помер він 1873 року, 39-літнім. На надгробному камені викарбували: «Малорусскій поет».

У Ялті Руданський мешкав дванадцять років (1861—1873). Приїхав він сюди по закінченню Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії. Прощаючись із Петербургом, 28-лiтнiй випускник академії зробив у щоденнику зворушливий запис, який свідчив про його тривожне очікування зустрічі з новим краєм, новими обставинами: «А чим-то полудень мене порадує? Чи синєє море загартує, чи, може, і знову іржею покриє, сточить, обезсилить? А Кримськії гори чи новим здоровлям, чи гробом наділять? Прощай же, мій друже, прощай, Петрополю. Прощай, моя радо- порадо, прощай і ти, моя зіронька ясна, моя милая С., вам моя дяка, вам моє серце, вам моя пам’ять довіку».

Петрополем Руданський називав Петербург. А хто була та «зіронька ясна», «милая С.», яка залишилася на берегах Неви, — невідомо. Можливо, це саме їй присвячував молодий поет свої тужливі любовні вірші, що їх він називав «піснями»?

У листі до брата Григорія Степан Руданський детально розповів про те, як він добирався до Ялти. Їхали через Балту до Одеси, а звідти пароплавом «Аргонавт» до Севастополя. Пливли з пригодами: був шторм, палубу заливало водою. У Симферополі треба було з’явитися до «врачебної управи», і вже далі «вражії поштарі» повезли нового лікаря в Ялту. Грошей, однак, вистачило тільки на півдороги. Виручив, пише Руданський, якийсь «подорожній татарин»: «заклав за мене два карбованці та й допхав якось до Ялти».

У Ялті С. Руданський працював міським та повітовим, а заодно — на громадських засадах — і карантинним лікарем у порту. Повітом Ялта стала ще у 1837 р., проте навіть 1864-го тут було лише 53 будинки. Населення — 1112 жителів. «Аборигени» займалися рибальством і дрібною торгівлею. Стрімкий розвиток Ялти почався з моменту, коли в сусідній Лівадії придбала собі маєток царська сім’я. Крейсер «Орел», який привіз родину Олександра II, кілька днів не міг спустити на воду катер, оскільки кам’яний мол, споруджений ще в 1830-ті роки, знищила сильна буря. «Тепер у нас царів- царів — видимо-невидимо, — не без іронії писав Степан Васильович у листі до брата. — Найстаршого ждемо і тішимося різними вогнями, стрільбою та музикою. Звісно, великая радість».

На перших порах дуже дошкуляла матеріальна скрута. Коли читаєш у листах С. Руданського, що в Ялті з її дорожнечею йому доводилося перебиватися сухою таранею, коли зустрічаєш у листі до брата Григорія прохання вислати полотна на сорочки, мимоволі переймаєшся співчуттям і повагою до цього лікаря-подвижника, який ще знаходив сили, щоб робити записи про історію Криму, його споруди, про війну, яка тут ішла в 1853—1856 рр., цікавитися археологічними знахідками. Полегшення настало аж 1863 року, коли Степан Руданський влаштувався ще й на посаду службового лікаря кримських маєтків князя С.М Воронцова. Обов’язків стало більше. У доповідній записці головному управлінню маєтків Руданський скаржився на те, що постійні виїзди на виклики хворих — в Алупку, Массандру, Ялту, Ай-Даниль — «з’їдають» майже всю його зарплату (250 карбованців із 300!). Але вони ще й вимучували його фізично, тим більше, що Руданський давно хворів на сухоти. І все ж настав момент, коли він зміг зітхнути з полегшенням: «Кінчилось уже (не знаю тільки, чи надовго) моє тридцятилітнє голодування».

Літературою займатися було просто ніколи.

«...МЕНЕ І ПО СМЕРТІ, МОЖЕ, ПОСЛУХАЮТЬ ШТИРНАДЦЯТЬ МІЛЬЙОНІВ МОЇХ ОДНОМОВЦІВ»

Власне, майже всі його оригінальні твори були написані протягом 1851—1861 років. Син сільського священика з Поділля, Степан Руданський самим своїм походженням був «прописаний» до духовного стану. У семирічному віці його віддали до Шаргородської бурси, а ще через вісім років він потрапив до Кам’янець-Подільської семінарії. Там і почав Степан Руданський «віршувати», серйозно зайнявся збиранням і вивченням народної творчості. Перспектива стати священиком, як батько, його не приваблювала. Тому замість Петербурзької духовної академії він вибрав у північній столиці іншу академію — медико-хірургічну. Але змушений був спочатку задовольнятися статусом вільного слухача, оскільки для того, щоб зійти з духовної стезі, треба було отримати спеціальний дозвіл синоду.

Про шестирічний петербурзький період життя Степана Руданського відомо небагато. Він таки домігся права стати студентом, проте — ціною зіпсованих стосунків iз батьком, який був категорично проти вибору сина. Отець Василь Руданський гнівався, дорікав надісланими в Петербург грішми. І навіть забороняв Степанові писати рідною мовою: «Если захочешь написать письмо, то пиши или почтительно, не по-малороссийскому, або лучше ничего не пиши!» Проте син виявився непоступливим і в цьому: «Заказують мені мою рідну мову — заказує батько; але в мене був прадід і прапрадід — вони мені не заказали; не слухає батько рідної мови — зато мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх одномовців»

«В славнім місті Петербурзі» доводилося бідувати. І все ж, попри скруту, писав він тоді багато. Дещо вдалося надрукувати в петербурзькому тижневику «Русский мир». Кілька віршів з’явилося на сторінках першого числа журналу «Основа» за 1861 рік. Серед них був і ліричний шедевр Руданського «Повій, вітре, на Вкраїну», що з часом стане популярною піснею. 1860 року він підготував до друку збірку «Нива», але висновок рецензента П.Житецького виявився невтішним для автора. Щасливішою могла б виявитися доля наступної збірки, на видання якої вже було отримано дозвіл цензурного комітету, однак цього разу, очевидно, просто не знайшлося видавця. Отже, до Ялти Степан Руданський їхав, не маючи літературного імені. Його творчий доробок буде оцінено значно пізніше.

Руданського можна назвати одним із останніх українських поетів-романтиків. Його образна мова живиться передусім народно- пісенними джерелами. Недарма ж чимало своїх віршів він називав «піснями». Це мінорна лірика, в якій домінує мотив нерозділеного любовного почуття. Втім, далеко не завжди «Я» є голосом автора. Нерідко це голос персонажа, у монолозі якого розкривається його життєва історія і, відповідно, характер (як, наприклад, у вірші «П’яниця»). Дещо несподіваними серед пісень С.Руданського є його «Псалом 136» та вірш «Гей, бики!». У першому звучить болісна тема поглинання свого чужим і духовного опору цьому поглинанню. Другий є поетичною алегорією із виразним соціальним наповненням.

І все ж значно оригінальнішим був інший Руданський — автор гумористичних творів, що їх він називав «приказками». Однією з улюблених книжечок моїх дитячих літ були небилиці Степана Руданського, названі ним так: «Вір не вір, а не кажи: «брешеш» (1857 р.). Неймовірні пригоди сільського «хлопця-молодця» тут описано з такою буйною фантазією, з таким весело-відчайдушним кепкуванням оповідача з власних злиднів, так легко й химерно розгортаються перед нами чудеса часових зміщень, небувалих метаморфоз, казкових придибенцій, які видаються за бувальщини, — що позаздрив би й сам Маркес із його «Ста роками самотності»!

Гуморески Руданського — це народні анекдоти, майстерно відтворені коломийковим віршем. Анекдоти не знають комплексів. У стихії анекдота дістатися може будь-кому — незалежно від соціальних, національних чи конфесійних прикмет. Тому і в гуморесках Степана Руданського веселе дійство нагадує вертеп або ж інтермедію, а головними персонажами виступають жид-корчмар, рабин, лях, циган, козак- запорожець, солдат-москаль, які попадають у халепи, осміюються; дотепність раз у раз бере гору над простакуватістю, хитрощі одного несподівано наражаються на кмітливість чи зухвальство іншого. Високо цінуються тут балагурство, мистецтво словесної гри, самоіронія й та життєрадісність, якій не може зашкодити ніщо, навіть злидні. Такий собі подільський карнавал середини ХIХ століття!

Ще одна група творів Степана Руданського — поеми, в яких використано історичні сюжети часів Гетьманщини («Мазепа, гетьман український», «Павло Полуботок», «Павло Апостол», «Іван Скоропада», «Вельямін», «Мініх»). Поет удався тут до стилізації: взірцем для нього слугували українські народні думи. Що ж до історичних оцінок, то не обійшлося, очевидно, без упливу «Історії русів», поезії Тараса Шевченка, а також української історіографії першої половини ХIХ століття. Скажімо, в поемі про Павла Полуботка оповідь іде про зустріч Полуботка з царем Петром I, під час якої наказний гетьман намагається оборонити козацькі вольності (епізод цей добре відомий завдяки «Історії русів», от тільки у фіналі твору Руданського з царем Петром відбувається якась дивна метаморфоза: він постає вже не як тиран, а як милосердна людина, здатна розчулитися благородством і патріотичною жертовністю Полуботка).

Загалом же, якщо врахувати, що всі поеми С.Руданського про Гетьманщину писалися 1860 року, не може не здивувати якраз глибоке розуміння й трактування української історії молодим поетом. Особливо це стосується постаті Мазепи. На початку однойменної поеми його показано в момент тяжких роздумів: почалася Північна війна, гетьману треба робити вибір. Мазепа шукає політичну вдачу для України, яка тепер, здавалося б, отримала шанс «підійнятися /з неволі на волю» і «по самі Карпати /могучеє та сильнеє /Царство збудувати». Виступ гетьмана проти Петра I автор поеми називає повстанням; він йому явно симпатизує, тож ні про яку Мазепину зраду в творі не йдеться (концептуально це дуже відрізняється від пізнішої праці М.Костомарова). У сюжет уплетено історію Мазепи й Мотрі Кочубеївни, проте їй відведено далеко не основну роль: на першому плані все ж перипетії військово-політичного характеру. Драматургія подій осені 1708 р. передана з урахуванням непростих взаємин всередині козацької старшини, сумнівів самого Мазепи, який розуміє, що перед Україною — «дві безодні», отож — пройти треба буквально по лезу ножа. Зрештою, Мазепа вирішує, що краще «до шведів пристати», і саме з таким закликом звертається до старшини. Далі автор поеми показує страшну помсту Петра, знищення Батурина, сцену анафемування Мазепи в Глухові; оглядає панораму битв за Ромни, Гадяч, Лубни, Веприк; потім його погляд повертається в бік Запорожжя, звідки на підтримку Мазепи виступає отаман Кость Гордієнко. Завершується ж поема прощанням Мазепи зі своїми сподвижниками і романтичним епілогом (колишня слава переходить у спомин чумака, який, проїжджаючи далекими землями, згадує старовину).

Історичні поеми-думи С.Руданського мали розворушити приспану пам’ять українців, повернути її до часів, коли вирішувалося: бути чи не бути Україні.

А був же в поетичному арсеналі Руданського й жанр байки. Це ще одна важлива сторінка у його творчому спадку. Цілком несподіваною є обробка біблійних сюжетів, — перед нами, по суті, українська народна версія Святого Письма («Байки світовії»).

«НАША УБОГОЛЮДНАЯ ЯЛТА»

Повернімося, однак, у Ялту. Степана Руданського тут шанували, бо й він докладав зусиль, щоб місто ставало зручнішим для життя. Частину придбаної ділянки віддав під створення міського фонтану. За ініціативи лікаря Руданського було закладено ринок. А 1869 року його обрали почесним мировим суддею Сімферопольсько-Ялтинської мирової округи... З’явилася й родина: Степан Васильович зійшовся із багатодітною вдовою Явдохою Широкою.

1870 року в Ялті побував історик Микола Костомаров, який мав намір попрацювати в архіві князя С. М. Воронцова. «Неділі дві тому назад був у нас наш дід Николай Іванович Костомаров з жінкою Василя Михайловича Білозерського, — писав С.Руданський своєму одеському приятелю, — но тільки Лазаревський та я щасливі були його бачить. Він простував на Одесу...

Ваша Одеса далеко лучче його прийняла, як наша убоголюдная Ялта.

Читав я йому частину «Іліади» — похвалив, спасибі, і казав діла не покидати».

Того ж таки літа 1870 р. в Ялті сталася трагедія: в готельному номері наклав на себе руки Амвросій Метлинський (український поет-романтик; у 1840—1850 роки — професор Харківського, а потім Київського університетів; свого часу Костомаров-студент слухав його лекції). Творча активність Метлинського згасала. Натомість з’являлися «напади іпохондрії». Вони, зрештою, і звели Метлинського в могилу. 17 червня 1870 р. він прострелив собі лівий бік і через два тижні помер у тяжких муках. Розтин тіла покійного робили Степан Руданський разом із ще одним лікарем.

Цей печальний епізод письменник Валерій Шевчук поклав в основу сюжету оповідання «Постріл». Серед його персонажів, зрозуміла річ, є й домашній лікар Воронцова Степан Руданський — «великий та добродушний, з отими дивними очима чудового і трохи незвичайного розрізу». Метлинський, який щойно «втік» із Женеви, зустрічається з Руданським у Алупці, в розкішних хоромах графського палацу. І кожен із співрозмовників потроху відкривається перед іншим. Амвросій Метлинський зображений у нападах мінливих настроїв: від зачарування красою моря, раптових припливів натхнення — до хворобливих рефлексій і тяжкої депресії, викликаної усвідомленням власної творчої вичерпаності. Руданський же уявляється старому поетові як «самородок», «проста натура», «козарлюга», чия ясна стихійна сила, власне, протиставляється чорній меланхолії Метлинського. Хоча навряд чи в реального Степана Васильовича Руданського, цього першого українського «поетолікаря» (скористаюся слівцем-автохарактеристикою Віталія Коротича!), було менше підстав для смутку й тужливих настроїв, ніж у Метлинського. Самотність, творча нереалізованість, гірке відчуття непотрібності літературних писань в обставинах утисків національної культури були добре знайомі і йому.

Розв’язку ялтинської трагедії, свідком якої став історик Микола Костомаров, Валерій Шевчук описав так: «Костомаров почув про самогубство Метлинського, тільки- но приїхав до Ялти. Він одразу подався до лікарні й попросив доповісти про себе головному лікареві. Незабаром у дверях з’явилася широкоплеча постать із козацькими вусами. Видно було, що лікар не одну ніч не спав, — коло очей йому поклалися сині кола.

— Я професор Костомаров, — звівся назустріч йому Микола Іванович.

Його утла рука потонула у великій і теплій лікаревій.

— Дуже радий, — сказав Руданський. — Ви, напевно, щодо Метлинського.

— Це мій давній колега й приятель, — сказав Костомаров. — Чи зміг би я з ним побачитися?

— Поки що ні, — Руданський зморено сів на стілець. — Я роблю все, щоб його врятувати, але моя сила невелика.

— Йому погано?

— Дуже погано, — Руданський звів втомлені очі, і вони дивилися якийсь час один на одного.

— Чи міг би я чимось допомогти? — тихо спитав Костомаров.

Але допомоги вже не потребувалося».

Окрім історика Миколи Костомарова, у колі людей, близьких Руданському, були також педагог і композитор Петро Ніщинський з Одеси, художник Віктор Ковальов (також одесит), троюрідний брат Тараса Шевченка Варфоломій... Варфоломій Шевченко якось передав Руданському для розповсюдження в Ялті «портрети могили покійного Тараса» — виручені гроші мали піти на те, щоб «поправить хрест на Тарасовій могилі». Малодослідженою сторінкою біографії Руданського залишаються його стосунки із знаменитим художником Іваном Айвазовським, який, як відомо, мешкав у Феодосії. Степан Васильович продовжував збирати й укладати фольклорні матеріали, зрідка сідав за власні твори, перекладав. У Ялті було написано «український дивоспів» «Чумак» — драму в романтичному дусі. Найбільше ж часу Руданський віддав перекладам поем «Іліада» Гомера та «Енеїда» Вергілія (консультував його добрий знавець давньогрецької мови Петро Ніщинський, який, жартував Руданський, «на гречеськім слові... самого грека з’їв»). І хоч переклади Руданського відомі нині хіба що фахівцям, проте свою роль у розвитку української мови, в осягненні й засвоєнні українською культурою надбань світової класики ці тлумачні версії все ж відіграли. Вичерпну оцінку роботи Руданського-перекладача дав Микола Зеров: «Цей переклад («Омирова Ільйонянка». — В.П. ) має для нас велике історико-літературне значення, становлячи важливий етап у розвитку перекладної нашої поезії. Як Гребінчин переспів «Полтави» являється цікавим пам’ятником пори, коли «котляревщина» накладала свою печатку мало не на кожного з діячів літературних, зводячи кожну перекладну роботу на лицювання, «з чужомовного лиця на український виворіт», — так гомерівська поема в переспіві Руданського є характерна пам’ятка іншої доби, коли літературні уподобання формувалися під впливом української народнопоетичної стихії, і талановитий перекладчик сприймав Гомера тільки українізованого, поданого віршем народної пісні, «з обукраїненою» номенклатурою» (Цит. за: Білецький А. «Ільйонянка» — перший повний український переклад Гомерової «Іліади» //Руданський С. Твори: У 3 т. — Т.3. — К., 1973. — С.418).

1872 року в Криму спалахнула епідемія холери; в Ялті було зафіксовано 144 хворих. 41 пацієнта врятувати не змогли. Захворів на холеру й лікар Степан Руданський. І саме в цей час він попав у немилість губернської влади, яка шукала, на кого покласти відповідальність за наслідки епідемії. Руданський сподівався на підтримку гласних міської думи. І Ялтинська дума таки намагалася захистити лікаря. Проте вирішальне слово було за новим таврійським губернатором генералом Рейнтером, а той не вважав «за зручне залишити п. Руданського на посаді ялтинського міського лікаря». Через півроку, 3 травня 1873-го, Степана Руданського не стало.

Творчістю С. Руданського на початку 1870-х цікавився Михайло Драгоманов. Але звістка про це дійшла до поета тоді, коли життя його вже добігало кінця. «Драгоманову прошу передать, что я болен и давно прекратил все мои литературные занятия», — написав він одному зі своїх кореспондентів. Більшість із написаного Руданський так і не побачив на сторінках журналів чи книг. Аж 1880 року сестра М.Драгоманова Олена Пчілка видала в Києві його «Співомовки». Що ж, це далеко не поодинокий випадок в історії літератури, коли слава приходить до митця через багато років після його смерті.

Володимир ПАНЧЕНКО, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments