Тепер кожен українець повинен, лягаючи, в голову класти мішок думок про Україну, повинен покриватися думками про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про Україну.
Микола Куліш, український драматург, режисер, педагог, представник Розстріляного Відродження

За волю всіх народів

Іноземці та український національно - визвольний рух часів Другої світової війни
16 червня, 2007 - 00:00
ЗАГІН УПА. РІДКІСНЕ ФОТО СЕРЕДИНИ 40-х РОКІВ ХХ СТ. ВАЖЛИВО ПАМ’ЯТАТИ, ЩО В ЛАВАХ ПОВСТАНЦІВ ЗВИТЯЖНО ВОЮВАЛИ ЛЮДИ ДЕСЯТКІВ НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ

Так вже історично склалося, що питання реабілітації звитяжців з Української Повстанської Армії лежить в площині політичний. Аргументи противників, визнання подвигу упівців на офіційному рівні зводяться до посилань на праці радянських «істориків» та деяких «об’єктивних науковців» сучасності, переважно — російських. Попри всі «за» і «проти», очевидним є те, що радянська історіографія в плані дослідження проблеми українського визвольного руху 40—50-х років, що його вона називала «бандерівщиною», виконувала конкретне політичне замовлення. Воно полягало у замовчуванні правди про діяльність Української Повстанської Армії та створенні ряду «легенд» та «міфів» про «хлопців з лісу». Одним з таких міфів, який насаджувала радянська історіографія про УПА, був міф про нібито «махровий націоналізм» останньої, який доходив аж до «тваринної ненависті» до всіх неукраїнців. Радянських, а потім і російських, істориків не цікавило, що це абсолютно не відповідало тим програмним положенням, які було розроблено відділами пропаганди, керівництвом ОУН і командуванням УПА та покладено в основу політики останньої по відношенню до представників інших націй.

Треба зазначити, що в ідейно- політичній боротьбі проти обох окупантів України УПА звертала особливу увагу на пропаганду спільної визвольної боротьби серед інших народів, поневолених Москвою чи Німеччиною.

В німецькій армії та в поліційних чи поліційно-допоміжних частинах, в окупаційній адміністрації (старостатах) було чимало ненімецького елементу. Широко використовуючи всі засоби прихованої пропаганди та агітації, УПА вказує його представникам на нелюдяну поведінку німців по відношенню практично до всіх ненімецьких народів та на злочинні наміри Німеччини як супроти України, так і супроти решти країн, закликає поліцаїв і військових — неукраїнців кидати службу в німецьких частинах і переходити до УПА для спільної боротьби проти спільного ворога.

Так, вже у 1941 році за редакцією Івана Мітринги почав виходити бюлетень «Наш фронт», в якому з’являються заклики, що органічно увійдуть до визвольної концепції ОУН: «Воля народам та людині, воля всім поневоленим народам, за знищення російської тюрми народів».

У пропагандистській роботі перед ідеологами ОУН ставилося завдання приєднати чужоземний елемент до національно-визвольної боротьби українського народу. З цією метою ОУН широко пропагувалася політична концепція боротьби за національні держави. Важливе значення у зв’язку з цим надавалося відповідному поводженню відділів УПА під час постою в чужонаціональних селах. Так, в інструкції для організаторів виховної роботи серед воїнів УПА, датованій червнем 1943 року, наголошувалося, що «не сміє бути шовіністичної поведінки». В інструктивному документі про роботу серед червоноармійців наголошувалося, що треба виявити в розмові їх національні почування. Так, зокрема, в розмові з росіянином «виявляти прихильне ставлення українців до російських трудящих, робітників і селян. Підкреслювати, що вони однаково зазнали лиха від німців разом з українцями, білорусами та іншими народами. Рішуче уникати слова «кацап», «москаль», «більшовицька Москва».

Зміст цієї інструкції свідчить про те, що під час війни, коли можна було негайно почати мститись народам-поневолювачам, одним з яких вважався і народ російський, керівництво ОУН (Революційне) і УПА різко відмовились від яскраво вираженої антиросійської, а також антиєврейської політики. Навпаки, націоналісти використовували найменший шанс залучити до лав УПА євреїв і росіян, які не були задоволені радянською владою і тим паче «новим порядком» німецьких окупантів. Відомий український історик Я. Шашкевич, зокрема, згадує: «Євреї хоробро боролися у лавах УПА. Ми не знаємо випадків їх негідної поведінки. Сьогодні в Ізраїлі проживає Стелла Кренцбах, яка працює в міністерстві і її підпис знає не один дипломат. Вона пообіцяла собі інформувати світ про українців та їхню геройську УПА.»

Лікарі-євреї в УПА, дійсно, мали значну повагу серед бійців і командного складу. Найбільш відомим військовим лікарем, що волею долі опинився в Українській Повстанській Армії, був хірург зі Львова Антін Кольман.

Невдовзі офіційна оунівська пропаганда відмовилася й від шовіністичних поглядів стосовно росіян (москалів). Найбільш красномовними в цьому аспекті є слова Осипа Позичанюка, що певний час перебував на посаді керівника Політичного відділу Головної Команди УПА: «Ми боремося рука об руку з російським народом проти більшовизму. Ми прагнемо цього... В цьому наша тактична задача і в цьому запорука нашого успіху. Нам немає ніякого діла до політичних обивателів, гурра-патріотів, що «будують Україну» непримиренними мріями, стоячи догори ногами. Так само, як немає нам діла до того, як після деструкції росіяни будуть будувати свою національну Росію і яка вона буде.»

Нарешті, ставлення бандерівців до російського народу і до долі Росії є чітко прописаним в інформаційно-агітаційному документі «Хто такі бандерівці і за що вони борються»: «Росіяни! Боріться за повалення большевицької диктатури, за знищення большевицької експлуататорської системи — за демократичну Росію, за справжню соціяльну рівність і справедливість!»

Загально відомо, що у ворожих арміях було достатньо елементу, потенційно прихильного до українців та їх визвольної боротьби. Виходячи з цього, націоналісти почали готувати сприятливий грунт для активного залучення представників решти націй до участі в спільному фронті. Найбільш прихильними, як виявилося, були представники тих народів, що у 1917—1921 р.р. пройшли схожий з Україною шлях від національного відродження і державного піднесення до, зрештою, поневолення з боку московських більшовиків. Перш за все, це — грузини, горці Кавказу, азербайджанці, вірмени, народи Середньої Азії (туркестанці). І тим паче — народи Балтії, ще зовсім недавно — незалежної, а нині — втягнутої в «боротьбу інтересів» між нацистами та більшовиками. Прихильно ставилося до українського національно-визвольного руху і чеське населення Волині. Так, наприклад, при облозі села Іваничі воно добровільно постачало харчі для українських повстанців. Багато чехів-поліцейських залишали свої становища в окупаційній адміністрації й переходили до УПА.

Найбільш простим та ефективним методом залучення репрезентантів інших націй було поширення листівок у військових частинах, до яких такі репрезентанти входили. Листівки друкувалися підпільно, переважно в друкарнях Одеси, де діяло оунівське підпілля. Для представників кавказьких народів, зокрема для грузинів і вірмен, листівки випускалися рідними мовами.

Зміст і суть закликів на листівках була в цілому схожа, загалом в них дотримувалася загальна лінія на підсилення патріотизму, почуттів національної гідності:

«Черкеси, кабардинці, осетини,чеченці, адиги, лезгіни, інгуші!

Сини гір! Досить бути сліпим знаряддям у руках німецького імперіялізму! Згадайте заповіти своїх гордих предків, що загинули за волю Кавказу! Український народ закликає Вас до спільної боротьби з віковічними гнобителями! Створюймо міцний фронт проти експлуататорів людства!

Зі зброєю в руках переходіть до національних відділів при Українській Повстанській Армії. Готуйте сили для загальної революції проти московсько-большевицької тиранії. Нас об’єднує спільна боротьба під кличами «Воля народам! Воля людині!»

Готуючи звернення до різних народів, ідеологи УПА враховували історичні особливості їхнього розвитку, намагалися нагадати про ті найболючіші моменти в житті тієї чи іншої нації, аби зачепити за живе представників її, пройняти усвідомленням необхідності боротьби проти поневолювачів. Для налагодження ефективних зв’язків з кубанськими, донськими, терськими козаками, наприклад, націоналісти тиснули на почуття шани до предків, тиснули на ностальгію за славним минулим часів козачого відродження 1917—1920 рр.

Практика показала, що іноземці з охотою переходили до УПА й ставали до лав спільно з українцями. І воювали вони не менш завзято, аніж українці. І окремих відділень УПА, складених з представників окремих народів, було чимало, та зустрічалися й такі, де пліч-о-пліч билися представники одразу декількох націй. Так, пише доктор історичних наук Володимир Сергійчук, в одному з відділів УПА на Волині воювали узбеки Ашарала Арібаров та Бетмерза Барабайов, Діжожель Голісьмо та Якобжан Усманов, білоруси Григорій Білецький та Іван Іванов, Олексій Лобисенко, Володимир Маріцак, росіяни Михайло Андреєв та Іван Войнов, Володимир Гуторов та Микола Голубов, Олександр Золотухін та Микола Угонов, Григорій Коштелін та Іван Мозалов, Гаврило Микулін та Сергій Петров, щоправда, не уточнено поки, чи були серед цих осіб лише росіяни, або були й представники Донського та Терського козацтва. Хотілося б спитати: то в якій армії ідеали інтернаціоналізму були на ділі втілені в життя — в УПА чи РККА — радянській армії? Для повноти картини хотілося б згадати індивідуально тих, хто найбільше відзначився у спільній боротьбі з поневолювачами.

Слід зазначити, що від представників «земель на Схід від України» чудово проявив себе колишній командувач 18-го стрілкового корпусу, що потрапив в оточення під Києвом у вересні 1941-го, генерал Д. Сисоєв, між іншим, росіянин, псевдо — «Петро Скарга» (за деякими даними — Петро Скирда), а від «західних» — працівник відділу пропаганди при УПА бельгієць Альберт Газенбрук («Західний»), який керував підпільною радіостанцією «Афродіта», яка видавала в ефір спеціальну інформацію, підготовану керівниками націоналістичного підпілля. Лише по закінченні бойових дій на теренах УРСР більшовикам вдалося знищити цю радіостанцію

До УПА переходять відділи з представників поневолених народів, створені гітлерівцями головним чином для охорони важливих об’єктів та комунікацій. З таких підрозділів в УПА творяться національні легіони, що мають своїх командирів, свої прапори, свої відзнаки командування. У числі перших були організовані відділи з представників народів Туркестану та Північного Кавказу, азербайджанців, білорусів, татарів, грузинів, козаків. 27 липня 1943 року до УПА зголосилося 30 вірменів з Галичини, котрі як червоноармійці потрапили до гітлерівського полону. Їх загітував до лав українських повстанців оунівець. Інформаційне повідомлення прес-служби УПА від жовтня 1943 р., свідчить, що «в ніч з 29-го на 30-е вересня 1943 до складу УПА перейшов із Здолбунова загін під назвою «Азербайджан» в складі 160 чоловік з повним обмундируванням». Маючи достатньо достовірної інформації про суть та про перебіг процесів із залучення неукраїнців до Української Повстанської Армії відомий більшовицький партизанський командир Олександр Сабуров повідомляв 14 лютого 1944 року начальнику Українського штабу партизанського руху (УШПР) Тимофію Строкачу: «Агентурным путем, показаниями пленных, арестованных и перешедших в наше соединение с оружием бойцов УПА установлено, что 40 % состава УПА не являются украинцами.

Из состава 40 % национальностей Востока: ингуши, осетины, черкессы, турки, есть и русские. ОУН особенно сильный состав УПА.

Военнопленными Красной Армии разных национальностей ведут среди них работу направлении объединения этих народов под руководством ОУН.

Пропагандисты ОУН заявляют, что территория Украины должна быть от Тиссы до Волги и Каспия...»

Цікаво, що окрім представників означених народів до УПА почасти приєднувалися й французи, серби, хорвати, угорці (мадяри), італійці, і навіть німці, що тікали з фронту, дезертирували, й намагалися за допомогою повстанців якнайшвидше переправитися до себе на батьківщину.

Документи говорять, що вже на осінь 1943 р. в складі Української Повстанської Армії було аж 15 національних куренів. Це дало поштовх події, що увійшла в історію як Перша Конференція поневолених народів Східної Європи та Азії. Вона відбулася 21—22 листопада 1943 року в селі Будераж Здолбунівського району на Рівненщині. У її роботі взяли участь 39 делегатів від 13 національностей: азербайджанці, башкіри, білоруси, вірмени, грузини, кабардинці, казахи, осетини, татари, узбеки, українці, черкеси та чуваші.

Ця конференція, як показали наступні події, мала значні наслідки. Зокрема, вона організаційно оформила спільний антибільшовицький фронт (військовий і політичний) поневолених націй Сходу Європи і Азії, заклала основу для створення Антибільшовицького Блоку Народів. Серед ухвал та окремих постанов даної конференції «червоною ниткою» проходила думка про спільний фронт, про єднання всіх зусиль поневолених націй: «Тільки національні революції поневолених народів припинять безглузду воєнну різню і принесуть світові тривкий мир. Для швидкої і певної перемоги національної революції потрібний один спільний фронт поневолених народів».

Реальність, яка постає зі сторінок архівних документів, є абсолютно протилежною загальній канві, що її ми зустрічаємо в радянській (нині — в російській) історіографії. Національна політика УПА була виваженою і ґрунтувалася на повазі до інших народів, що в принципі є властивим нам, українцям.

Бойові дії засвідчили: військові формування з неукраїнців виявилися не менш боєздатними, аніж власне українські, що пояснювалося по-перше, високою військовою підготовкою вояків — неукраїнців, які її проходили у складі Вермахту або Червоної Армії, а по-друге — психологічним фактором: грузини, узбеки, литовці, білоруси та інші боролися в складі УПА і за інтереси своїх націй, своєї батьківщини.

Наявність збройних формувань неукраїнців — а загалом за період Другої Світової війни це 20 тисяч осіб — перекреслює хибні уявлення про те, що українські націоналісти спиралися лише власне на український народ і не залучали представників інших народів. Фактично, націоналісти свідомо пішли на відкидання формування мононаціональних військових частин, а перейшли до полінаціональної армії, в якій, однак, неукраїнці мали б свої окремі частини, так звані легіони. Фактично, ми маємо унікальний в світовій історії приклад існування так званого «націоналістичного інтернаціоналу», суть якого виходила з того, що народи СРСР та Східної Європи приєднуються до спільної боротьби проти поневолювачів за свої власні незалежні держави, існування яких обумовлювалося б правом кожного народу жити у своїй власній національній державі, а не в «імперії», «союзі» чи «рейху».

Сергій БАГРЯНИЙ, журналіст
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments