Жила українським життям...

ЯК БАТЬКИ СТАВАЛИ УКРАЇНЦЯМИ

Леся Українка народилася 13 лютого 1871 р. у Новограді- Волинському (стародавньому Звягелі). Батьки — Петро та Ольга Косачі. Сім’я маленької Лариси (як засвідчував запис у метричній книзі Соборної Преображенської церкви), чи Лесі, як, люблячи, називатимуть її родичі й близькі люди, була тією дворянською родиною, яка жила на українській землі українським життям — відчувала себе частиною українського народу (не дивлячись на те, що обидва роди були досить зрусифікованими), переймалась його турботами, визнавала його — українську — мову, шанувала українські традиції й звичаї.

П. Куліш свого часу писав, що «малоросійські простолюдини на питання «звідки ви?» будуть відповідати «з такої-то губернії»; але на питання «Хто ви? Який народ?» не знайдуть іншої відповіді, як тільки: «Люде, так собі народ та й годі». «Ви русскіє? — Ні. — Хохли? — Якії ж ми хохли? (Хохол — слово лайливе, і вони його відкидають). — Малоросіяни? — Що то за маросияне?Нам його й вимовить трудно» (Малоросіянин — слово книжне і вони його не знають). Словом, земляки наші, даючи називати себе Руссю, Черкасами, чим завгодно, самі себе називають тільки людьми і не присвоюють собі ніякого власного імені…» Що ж до російських імперських кіл, то вони були переконані, що українців нема «ні на землі, ні під землею», а українська мова — лише «наріччя» російської.

Із врахуванням таких обставин інтерес викликає й інший характерний момент: ні рід Лесиного батька, ні рід матері не були українськими за походженням. За однією з версій, Косачі «ведуть свій рід від польської корони шляхтича Петра Косача, що служив городничим при полковниках Миклашевському та Скоропадському». За іншою, — родове коріння Косачів сягає Герцеговини на Балканах, де в ХIV ст. проживали люди саме з таким прізвищем — Косач.

Попри наявність розмаїтих відомостей, чітко простежити корені Петра Косача вдається лише від Максима Йосифовича Косача (прапрапрадіда Лариси Косач), який у 60-х роках ХVIII ст. був суддею Стародубського полку.

На початку 70-х років ХIХ ст. Лесин батько, місцем народження якого був Мглин, працював у Новограді-Волинському на посаді голови мирового з’їзду. Нюанс: розмовляв він тоді, як і в наступні роки (тобто все своє життя), тільки російською мовою. Однак російськомовність не стала на заваді симпатіям Петра Косача до українства. Він узявся підтримувати українофільський рух, що розгорнувся з кінця 50-х років на українських землях, і навіть ще більше — став його безпосереднім учасником. Цьому не в останню чергу сприяли дружні стосунки із цілим рядом тогочасних визначних українофілів — М. Драгомановим, В. Антоновичем, П. Житецьким, М. Лисенком, М. Старицьком та іншими. Згодом Петро Косач стає членом Київської громади — організації, створеної В. Антоновичем. Тож у рідних і знайомих не було жодних сумнівів, що українські справи для Косача є «важними і рідними».

Загалом домінуючим був погляд на українофільство як на явище національно-культурне. Проте поруч нього існував й інший, драгомановський погляд: виникнення українофільства Михайло Драгоманов пов’язував з політичними інтересами нації. Він твердо вірив, що українофільство — це не тільки специфічний період рефлектування над буттям народу (результатом якого стала апологія самобутності українців), але, насамперед, — період «практичного українофільства». Він, як і деякі інші представники свідомої української інтелігенції, був переконаний, що кожен українець, кожен житель підросійської України, «працюючи у своїй галузі», на тому терені, який визначений йому долею, повинен бути національно-свідомим. Що ж до Петра Косача, то цей «українець по-російськи» якраз і був одним із тих, хто своїм життям і діяльністю уособлював українофільство.

А от молода Косачівна — Лесина мати — в українських уподобаннях пішла, так би мовити, значно далі свого чоловіка. Ольга Косач (вроджена Драгоманова) походила з Полтавщини: народилася в м. Гадячі у червні 1849 р. Була вона дочкою Петра Драгоманова та його дружини Єлизавети (вродженої Цяцьки). Цікаво, що згодом, ставши відомою письменницею й узявши псевдонім Олена Пчілка, вона у спогадах, присвячених своєму славетному брату Михайлу Драгоманову, так оповідала про походження свого роду: «В нашій драгоманівській сім’ї збереглася пам’ять про те, що пращур нашого роду був заволока з Греччини, по національному походженню таки грек; служив він драгоманом при гетьманському уряді, за гетьмана Богдана Хмельницького, в Чигирині…»

Розповідаючи про свого прадіда — Стефана, Олена Пчілка звертала увагу, що він уже «не був драгоманом», але мав «це прізвище». Жив він на Полтавщині й вибрано його було, як говорилося в тогочасному документі, «яко чоловіка зацного і віри годного», війтом міста Переяслава». Прикметно, що прадід писав своє ім’я й прізвище як «Стефанос Драгоман» і до того ж — грецькими буквами, «лишивши, — як зауважувала Олена Пчілка, — таким чином, слід своєї родової культури грецької (дарма що інші урядовці підписалися поруч із ним, на тім самім документі, нашим звичайним актовим письмом руським)».

Син Стефана, Яким, підписувався як «Аким Драгоманов». Перевтілення Якима Драгомана в Акима Драгоманова Олена Пчілка пояснювала тим, що дід це робив «по звичаю московському», оскільки той звичай «став уже, по зміцненню московської влади на Україні, ніби й для наших людей урядових, чи взагалі письменних, майже обов’язковим. На таку путь зігнала московська сила українську старшину!»

Зауважимо, що батько Олени Пчілки, Петро Якимович Драгоманов, (як і його брат Яків) свого часу писав вірші, які, зокрема, друкувалися в журналах «Гирлянда», «Северный Меркурий», «Сын отечества», в інших виданнях. Однак суттєвою відмінністю між батьком і дочкою було те, що Петро Драгоманов писав російською («через довге пробування батькове в Петербурзі московська полуда на ньому була дуже міцна», як зазначала дочка), Олена Пчілка — українською.

З-під батьківського даху Ольга Драгоманова вийшла вільнодумною, незалежною духом, впевненою в собі особистістю. Цьому, безумовно, сприяла атмосфера дому Петра Якимовича. «Не пам’ятаю я такого, — пригадувала донька, — щоб наші старі картали когось із дітей за «вільнодумство». В родині була ніби якась мовчазна поспільна угода: я «не перечу твоїй новій думці вільній, а ти не руш моєї душі…»

Українськістю Ольга дихала, всотувала її в себе із своїх найранніших років. Нею було просякнуте все життя Ольги- дитини, Ольги-підлітка. «Чи можна ж було нам, — ставила риторичне запитання Ольга, — не знати українського слова, коли воно було просто-таки нашою рідною, притаманною стихією?» Почуті легенди й міфи, казки й забобони входили в Ольжин дитячий розум, «як цвяшки» (за її порівнянням) і назавжди залишали не тільки в свідомості, але й в душі помітний слід.

Однак не все й на Полтавщині було таким собі органічно- українським. Поруч «української течії», української народної стихії існувала «московська течія», що «починала боротьбу» з українством з самого-таки дитинства, «вдиралася в …життя з самого народження» дитини. Та, попри зростання в таких складних умовах мовного, культурного, ідейно-політичного протистояння, Ольга Драгоманова увійшла в свідоме життя ніким іншим, як українкою.

ДИТИНСТВО ЛЕСІ: ПЕРШІ УКРАЇНСЬКІ ДІТИ В ІМПЕРІЇ

Лесине ж дитинство проходило в іншому мальовничому куточку України, там, де Волинь, як писала її мати, «оточувала з усіх боків», — Звягель, Луцьк, Колодяжне. Це — земля, велична в розкоші первісної природи, край, виповнений споконвічним духом українства, залитий українською піснею, де навіть вітер на одному подиху при нагоді виповість народну казку, прошепоче повір’я. Жабориця, Чекна, Скулин і Білінь — волинські села — фантазія природи і духу нації і разом з тим частинка земного розмаїття, що на все життя запліднить Лесину душу Україною.

Але, найперше, звісно, була родина Косачів, той «острівець» в людському всесвіті, який один лише й здатен дати дитячому серцю достоту любові й ніжності, душі — тепла і доброти, наповнити маленьку людину всіма тими іншими почуттями і якостями, без яких життя не перейти і радістю не перейнятися, і лиха не здолати. Тож те, що в дворянській родині діти ростимуть із свідомістю українців, розмовлятимуть українською — безсумнівна заслуга й воля батьків і, насамперед, — матері.

Дбаючи про своєчасний розвиток свого первістка — синочка Михайлика, Ольга Косач створила умови, аби він рано навчився читати й писати. А разом з ним, звісно, навчилася і маленька кмітлива Леся. Звернемо увагу: у пять- шість років Леся вже писала перші листи (до бабусі, родини дядька) українською мовою, тією мовою, яка з 20 червня 1863 р. у Російській імперії (у відповідності до таємного циркуляру міністра внутрішніх справ Валуєва) була проголошена такою, якої «не було, нема і не буде». Цей крок влади зумовлювався наростаючою фобією до українського руху, оскільки в ньому влада добачала «польську інтригу». А поляки після того, як у 1863 р. підняли повстання на Правобережній Україні, стали для росіян тим по-своєму страхітливим чинником, що міг обумовити, як їм здавалося, проголошення європейськими державами війни Росії: Європа співчутливо поставилася до польської боротьби.

У такій ситуації кожна ланка імперського державного механізму посилено працювала проти українства. На сторінках російської преси розпочалося несамовите цькування українського руху, а паралельно — відбувається погром громад (зокрема, Полтавської і Чернігівської). В Україні закривають усі недільні школи (а цих останніх у 1859 — 1861 рр. в південно-російських губерніях було відкрито більше сотні). Крім того, припиняється друк «Чернігівського листка», що видавався відомим байкарем Л. Глібовим. Далі — більше: після неправедного суду на заслання на північ Росії почали відправляти представників свідомої української інтелігенції. Серед перших — Павло Чубинський, Олександр Кониський. «Найзвичайнішими місцями заслання» були Архангельськ — місце заслання П. Чубинського, Вологда, де кілька років змушений був жити О. Кониський, Єнісейськ, куди потрапили, зокрема, Я. Шульгін та родина Ф. Вовка.

За визначенням Д. Антоновича, заслання не було таким тяжким, як тяжко було після нього, повернувшись, влаштуватися, «дістати посади» — ні на державну, ні на громадську службу «таких» не приймали. Але сам факт повернення уже був життєвою удачею для українця, адже в інших патріотів України доля була незбагненно важчою. Той же-таки Грабовський за приєднання до народницького руху (за «потребу серця», як він сам казав) був виключений із семінарії, а згодом для нього почалося солдатське життя — Ташкент, Оренбург, затим Балаганськ Іркутської губернії, Вілюйськ, Якутськ, повне відлучення від України, і — туга, туга, туга… А ще — гірке усвідомлення того, що

Тільки й долі — чесно вмерти,
Хрест без плями донести.

А далі була смерть. Смерть на чужині. Безпросвітна глибинка Російської імперії проковтнула ще одну українську душу.

Попри все це, чи не найбільш болючим для українців було запровадження згаданого Валуєвського циркуляру, яким заборонялося друкування українською підручників і релігійних видань. Дія валуєвських приписів не розповсюджувалася тільки на художню літературу. І зрозуміло чому: росіяни дбали передовсім про недопущення в українському селі — незборимій фортеці українського руху — найменшої можливості просвічуватися рідною мовою і розвивати в такий спосіб стосунки селянських мас із представниками нечисленної української провідної верстви, з українськими інтелектуалами, бо передчували можливість виникнення з боку українців загрози цілісності імперії.

Ілюстрації з книги: А.Костенко. «Леся Українка». Москва, 1971 р.
Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та «Я»