Аристократка за духом

Лариса Іванівна — археолог, бібліотекознавець, доктор історичних наук, професор, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, член суспільно-громадського клубу «Львівська бесіда», Львівського клубу ЮНЕСКО, літератор-публіцист, лауреат Міжнародної премії ім. Олени Теліги. Коло фахових, культурних і громадських зацікавлень цієї достойної і дуже гарної жінки — безмежне. Але про неї завжди говорять передусім як про гідного нащадка двох шляхетних галицьких родин — Крушельницьких і Левицьких, знаного в Україні й далеко за її межами вченого-археолога, директора Львівської наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника та автора книжки «Рубали ліс» (Спогади галичанки). І завжди наголошують: все в дуже складному із самого дитинства житті Лариси Крушельницької освячено великим і святим іменем — Україна.

Ігор ЮХНОВСЬКИЙ, професор, академік НАН України, народний депутат України І-IV скликань:

— Кожна нація, а українці стали нацією після проголошення незалежності 1991 року, багата своїми національними родами. Рід Крушельницьких — це давній український шляхетський рід. На жаль, ми, українці, дуже довірливі, а такі роди, як Крушельницьких, дуже дисципліновані. Шляхетські роди відрізняються від простих родів глибоким почуттям субординації — стосовно держави, старшого в роду тощо... І Лариса — одна із яскравих представниць такого роду. Лариса Крушельницька — це людина з дуже сумним дитинством через те, що її батьки повірили радянській агітації про відродження Української Радянської Соціалістичної Республіки, переїхали до Харкова і були фізично знищені. Лариса залишилася сиротою, але виросла зі своєю славною сестрою, котра згодом стала ректором Львівської музичної академії. А Лариса стала археологом. Маю сказати, що її археологічні дослідження були знаковими й дуже важливими. Вона досконало вивчила археологію Дністра.

Але Крушельницька славна і своїми поглядами. Це завжди був глибоко український, патріотично свідомий рід і почуття українськості в усіх життєвих проявах. А вона — пряма, відверта, принципова, справедлива і добра людина. Ще й гарна також.

Усе її життя, хоч би яким воно було, мені видається як прекрасне. І ті книжки, які вона написала про своє дитинство, про тих тварин, які були в їхній родині, — милі, добрі й відображають добру душу Лариси Крушельницької.

Вона дуже багато зробила як громадський діяч. Піднесення Академічної бібліотеки ім. Василя Стефаника відбувалося завдяки енергійній, стійкій, навіть жорсткій (щодо, зокрема, адміністрації) позиції Крушельницької. Вона привела цю бібліотеку до нормального стану. Щоправда, і до неї були хороші бібліотекарі. Але, на жаль, значна частина фондів бібліотеки зникла, розчинилася за кордоном. Але цього не допустила Лариса Крушельницька. Бібліотека Стефаника стала другою після книгозбірні Вернадського, зберегла свої фонди, впорядкувала, забезпечила себе паперовим та електронним каталогом, має тепер широкі зв’язки з усім світом. І все це заслуга Лариси Крушельницької.

Лариса Іванівна — велика жінка, велика українка.

Роман ЯЦІВ, історик мистецтва, професор, проректор Львівської національної академії мистецтв:

— Ця творча інтелектуальна і громадсько-культурна індивідуальність є вкрай важливою для Львова. Лариса Іванівна як фахівець у галузі археології здобула ѓрунтовні знання від класиків львівської школи ще довоєнного періоду, зокрема Ярослава Пастернака, — це одна складова, яка визначила поле її діяльності. Важливо, що Лариса Іванівна не залишилася тільки в межах свого фаху, а надзвичайно системно працювала над собою і стала постаттю набагато ширшого формату — завдяки своїй громадській активності, особисто докладеним організаційним зусиллям, причому на дуже непростих періодах формування інституцій, таких як, зокрема, Львівська національна наукова бібліотека ім. Василя Стефаника, у процесі формування нової якісної школи української археології, видань, підручників, посібників, які стосуються археологічної справи, бібліотекознавства і, безумовно, історії культури ХХ століття. Лариса Крушельницька, як ніхто з наших сучасників, подолала дуже складний і трагічний шлях дитини, яка реально постраждала від тих брутальних наруг над українською інтелігенцією, як донька Івана Крушельницького та онука Антона Крушельницького. Її мужня погромадянська позиція не стала декларативною, мстивою щодо попередньої епохи — навпаки, вона творилася в конструктивному ключі. Вона займалася реконструкцією культурно-мистецького життя ХХ століття, самовіддано допомагала молодшим дослідникам якомога більше долучитися до цієї справи. Я, наприклад, щиро завдячую долі, що мав нагоду спілкуватися з Ларисою Іванівною на складні, болючі для неї питання, і вона допомагала в підготовці багатьох виставок, у тому числі Святослава Гординського, з яким приятелював її батько. Це стосується й інших виставок, які відбувалися у Львові й відображали літературно-мистецький процес епохи модернізму. А її роль на посаді директора бібліотеки Стефаника є справді визначною. Лариса Іванівна піднесла львівську бібліотеку на європейський рівень. Ця жінка зажди була дуже високим моральним авторитетом.

Марія ЗУБРИЦЬКА, проректор Львівського національного університету ім. Івана Франка:

— В українській культурі ХХ століття є багато родин, які для всіх свідомих громадян нашої країни є символом віри у свою Батьківщину, взірцем шляхетності національного духу та аристократизму мислення. Якщо спробувати укласти картографію символічної значущості культурних родинних гнізд минулого століття в інтелектуальному і духовному житті українців, то родина Крушельницьких-Левицьких, поза будь-яким сумнівом, посяде в цій картографії одне із чільних місць. І не лише тому, що ця родина є жертвою сталінської системи репресій проти українства. Родинна сага Крушельницьких-Левицьких із усім трагізмом і драматизмом життєвої долі кожного представника цього шляхетного родоводу — це історія України ХХ століття в мініатюрі. Історія цієї родини може бути основою для кіноепопеї, яка могла б мати катарсичний вплив на сьогоднішнє покоління українців, зневірене й дезорієнтоване теперішніми життєвими реаліями. Письменник та видавець Антін Крушельницький, дідусь по батьковій лінії Лариси Іванівни Крушельницької, був міністром освіти УНР, і за віру в Україну його розстріляли 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох. Разом із ним розстріляли двох його синів-педагогів — Богдана Крушельницького та Остапа Крушельницького, а через місяць етапували із Соловків та убили його доньку Володимиру. Перед цими трагічними подіями в Києві розстріляли ще двох синів Антона Крушельницького: 29-річного талановитого письменника і художника Івана Крушельницького (батька Лариси Іванівни) та письменника й перекладача Тараса Крушельницького.

Трагедія родини Крушельницьких — це карби на національній пам’яті українців і на їхніх колективних почуттях, які нагадують нам про травматичний досвід минулого і тим самим мобілізують нас, щоб не допустити вдруге до культурної та національної непритомності. Через трагічну історію родини Крушельницьких, подібно як крізь краплину, можна побачити океан трагічної безвиході української еліти у ХХ столітті, яку перемололи жорна сталінської репресивної машини.

У день 85-річчя Лариси Іванівни ми всі разом маємо низько їй уклонитися за гідне і шляхетне продовження родинних традицій духовної нескоренності та утвердження високого взірця діяльного, а не словесного, патріотизму, за її дбайливе ставлення до культури національної пам’яті.

Я щиро бажаю Ларисі Іванівні, щоб вона до своїх наступних днів уродин отримала від українських режисерів екранізовану версію родинної саги Крушельницьких-Левицьких за мотивами її зворушливої оповіді. Це потрібно всім, хто вірив та вірить у рідну землю, як вірили всі представники родини Крушельницьких.

Ірина КЛЮЧКОВСЬКА, директор Міжнародного інституту культури, освіти і зв’язків з діаспорою НУ «Львівська політехніка»:

— Найперше хочу привітати з ювілеєм пані Крушельницьку з побажанням щастя й добра і запевненням того, що для всіх людей, котрі особисто знають Ларису Іванівну, і для тих, що знають її зі сторінок преси, через її книжки, розуміють, що це щастя — мати у своєму ближньому чи дальньому оточенні таку особистість. Прикметно, що вона вийшла з того середовища, яке ми називаємо аристократичним, яке таке характерне й типове для Львова, скажімо, міжвоєнного періоду. То була особлива атмосфера, в якій завжди була актуальною культура мови, слова і поведінки, панував культ освіти, оскільки це тоді цінувалося в суспільстві. Аристократизм як явище у нас цілеспрямовано винищувався упродовж багатьох століть. Хоч, певна річ, має значення також середовище, з якого вийшла Лариса Крушельницька. Це — аристократи за походженням. Але ще важливіше, що вони були аристократами за духом. І тоді, коли у твоєму оточенні є такі особистості, як Лариса Крушельницька, це накладає певні зобов’язання — у твоїй поведінці, ставленні до всього, що оточує: праці, людей і навіть способу спілкування з ними. Колись я вичитала, що такі постаті, як Лариса Крушельницька, — то є наше благодатне сьогодення. І як добре, що вони є з нами сьогодні, що ми маємо змогу вчитися від них усього, що необхідне для нашого духовного й культурного розвитку. Хоч би над чим працювала пані Крушельницька, її роботу завжди вирізняла висока якість. Це і справжнього європейського зразка бібліотека Стефаника, з якої вона зробила чудове інтелектуальне середовище в дуже непрості 1990-ті. Негоже оминути увагою й літературну творчість Лариси Іванівни. Коли обговорюють книжку життя Лариси Крушельницької «Рубали ліс»... Вона трошечки змінила назву, бо книжку «Рубають ліс» написав її дід, Антін Крушельницький, котрий був міністром в уряді Петлюри, взагалі був на той час відомою людиною, освітянином, митцем, літератором... Для мене насамперед це послання Лариси Крушельницької в майбутнє — для тих, хто осмислюватиме описане у книжці як нашу історію.

«День» вітає Ларису Іванівну та пишається нашою великою сучасницею. Ми віримо в те, що український аристократизм незнищенний!