Боголюбий меланхолік

Артемій Лук’янович Ведель (справжнє прізвище Ведельський) — український композитор, диригент, співак-тенор, скрипаль народився, вірогідно, 13 (26) квітня 1767 р. у Києві в міщанській родині. Батько Лук’ян Власович Ведельський (1730—1815) належав до київського цеху іконописців, був знаним у місті різьбярем, тримав майстерню, де різав іконостаси, тож із дитинства малий Артемко татові допомагав. Мати, Олена Григорівна Ведельська, була вправна і хазяйновита ґаздиня, що одноосібно господарювала в родинній садибі. За однією з гіпотез, батьки Веделя мали німецьке походження, та були зрусифіковані.

Маючи надзвичайної краси тенор, Артемій потрапив до архієрейського хору Київської духовної академії, а в дев’ятирічному віці став бурсаком. У Києво-Могилянській академії Артем Ведельський навчався до літа 1787 р. Як і Григорій Сковорода, юнак завершив курс з класу філософії та здобув ґрунтовну гуманітарну освіту.

За однією з легенд, за вишукану гру на скрипці бурсаки прозвали однокурсника Веделем: саме так (videl) у Середньовіччі голландці називали один із різновидів старовинного струнного інструмента — попередника сучасної скрипки. За іншою, артистичний псевдонім походив від польського widelecstrojowe: камертон, або «Фідель» — старовинний струнний смичковий інструмент, один із батьків скрипки. Ото обирайте, яке з пояснень вам більше до вподоби.

***

Талант Артемій Ведель мав вражаючий. Бо за рік по закінченні Києво-Могилянській академії, новий митрополит Київський і Галицький, протектор Києво-Могилянської академії Самуїл (Миславський; 1783—1796) рекомендував 21-річного юнака в регенти хорової капели генерал-аншефа Москви Петра Дмитровича Єропкіна (1724—1805). Із кількома найбільш талановитими малолітніми співаками кандидата відрядили до столиці імперії.

***

Посада регента хорової капели генерал-аншефа Москви була на той час доволі престижною, адже вважалася однією з найкращих у Російській імперії. У Москві Артемій Ведель працював подальші п’ять років.

Невдовзі й оригінальні твори Артемія Веделя набули популярності. Їх вивчали в духовних навчальних закладах, переписували і розповсюджували у списках. Виконувати їх вважали за честь церковні та світські хори. Мине якесь пів століття, і в Санкт-Петербурзі саме цей духовний твір часто співатиме Тарас Шевченко.

БРОНЗОВА МЕМОРІАЛЬНА ДОШКА АРТЕМІЮ ВЕДЕЛЮ ВСТАНОВЛЕНА НА ФАСАДІ СТАРОАКАДЕМІЧНОГО КОРПУСУ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ, ДЕ КОМПОЗИТОР НАВЧАВСЯ В 1780—1787 РОКАХ / ФОТО З АРХІВУ «ДНЯ»

Останнім часом багато пишуть про те, що в Білокам’янній Артемій Ведель брав приватні уроки музики у відомого маестро Джузеппе Сарті...

Перед Артемієм Веделем відкривалася блискуча кар’єра, але в листопаді 1792 р. із невідомих причин він за власним бажанням звільнився з посади капельмейстера, залишив Москву й у чині губернського секретаря повернувся на батьківщину, до Києва. Ніколи жодним чином про той вчинок він не пошкодував.

***

Від середини грудня 1792 р. Ведель знову замешкав у батьківській садибі на Подолі. Кожний Божий день він прямував до церкви, аби послухати літургію, перед іконами стояв на колінах і співав, регулярно причащався, а вдома читав лише святих отців...

Деякий час музикант попрацював регентом хору Києво-Могилянської академії, який досить швидко став найкращим у Місті на семи пагорбах. У ті часи в Києві особливо шанувалися церковні хори, а зі світських — хор та музична капела генерал-поручика Андрія Яковича Леванідова (1747—1802), створені при штабі Малоросійського піхотного корпусу; досить швидко вони стали найліпшими у Південно-Західному краї.

***

У березні 1796 р. Артемій Ведель рушив до Харкова, забравши з собою найкращих півчих та музикантів. Адже його благодійника, генерал-поручика А. Я. Леванідова поставили на чолі новоствореного Українсько-Слобідського генерал-губернаторства, що виникло з злиття Харківського та Воронезького намісництв. У Харкові Ведель створив п’ять духовних концертів: «Помилуй мя, Господи, яконемощенєсьм» у ля мінорі, «Воскресни, Господи...» (зберігся неповністю), «Услиши, Господи, глас мой» у до мінорі, а також «Проповідника віри «і «Господь пасетмя» в до мажорі. Нічого не вдієш, музикознавці перераховують лише датовані твори, але в той період плідний автор міг написати низку й інших композицій.

Відома історія, коли після виконання духовного концерту «Доколі, Господи, забудешимя», написаного в фа мінорі ще 1795 р., генерал-лейтенант, київський військовий губернатор (1798), князь Павло Михайлович Дашков (1763—1807) зняв із шиї гаптований золотом шарф, загорнув у подарунок 500 рублів та й підніс автору. В той час штатної платні на рік протоієрей отримував 400 рублів сріблом.

***

Потім усе пішло шкереберть... На початку 1797 р. за наказом імператора Павла I Малоросійський корпус розформували, Українсько-Слобідське генерал-губернаторство зліквідували, генерал-поручик Андрій Якович Леванідов залишив столицю Слобідської України, а 8 вересня 1797 р. вийшов у відставку...

То було пів біди, відбувалися більш глибинні процеси, які змінювали обличчя національної духовної музики. Перебуваючи в Московії у 1765—1768 рр., італійський композитор Бальдассаре Ґалуппі своїм прикладом і впливом на колишнього учня, українського композитора та диригента Дмитра Бортнянського рішуче і надовго спрямував національну духовну музику другої половини XVIII ст. у русло повного італьянізму. Саме від нього починав усталюватись у російській духовній музиці солодкуватий, сентиментально-грайливий оперно-концертний стиль, що швидко запанував і став визначати смаки не лише світської авдиторії, але почасти й духовенства, покликаного охороняти несхитність церковного обряду...

Згідно з високим циркуляром, відтепер у церквах заборонялося виконувати духовні концерти, що безпосередньо не стосувалися служби; скорочувалися штати хорів, скасовувалося їх матеріальне забезпечення державним коштом. Окрім іншого, царський рескрипт ліквідував усі не передбачені штатним розписом полкові капели.

Вимушено Артемій Ведель написав рапорт про відставку. Наказом Державної військової колегії від 12 жовтня 1797 р. його звільнили. Як було написано:

— От воинской службы на собственное пропитание отставлен с тем же чином с ношением мундира.

***

Попри всі удари долі, Артемій Ведель керував капелою новоствореної Слобідсько-Української губернії та сумлінно служив капельмейстером вокального класу в Казенному училищі при Харківському колегіумі.

Досвід примножував славу. Учні Артемія Веделя виборювали перші номери в придворних капелах Санкт-Петербурга, Москви та в петербурзьких митрополичих хорах. Але на очах культурно-мистецьке життя Слобідської України занепадало: було зліквідовано театр, губернський хор і капели у військових частинах, симфонічні оркестри, а в церквах виконувати твори Артемія Веделя, взагалі, заборонили.

Наприкінці літа 1798 р. із Харкова український композитор виїхав до Києва. Він знову замешкав у батьків на Подолі, компонував нові твори. Зокрема у місті над Дніпром автор створив два свої останні концерти: «Боже законопреступницивосташа на мя» (1796) і «Ко Господу всегда скорбіти ми» (1798); обидва — у до мінорі.

***

За спогадами колишнього учня Петра Турчанінова, у Києві композитор роздав майно жебракам, бібліотеку й партитури залишив братії та узявся юродствувати.

Відтоді всі розмови Артемія Веделя виповнювали слава Господня та любов до ближніх. На пропозицію учня допомогти грішми, в листі він відповів:

— Нині я, будучи найзаможнішим у світі, ніякої потреби у грошах не маю.

Його настрої хитали від крайнощів до крайнощів. Бо ж можливостей застосувати свої здібності Ведель не бачив. Тим паче, знайти посаду, яка б відповідала рівню його таланту, в Києві було нереально. Із сумом у листі протоієрею Петру Івановичу Турчанінову майстер зізнався:

— Я цілком невлаштований у моїй долі. Не знаю, що робити, здається, Бог мене залишив.

Вихід залишався один: іти до Господа. 17 січня 1799 р. колишній капельмейстер зважився на молитовний подвиг і став послушником Києво-Печерської лаври. Але назавжди поховати себе в обителі Артемій Ведель не спромігся. Послух він припинив, стати ченцем не забажав, бо мав переконання:

— Бог не в рукотворних храмах живе.

***

Однієї весняної ночі 1799 р. він залишив монастирські стіни та, «свідомо, прийнявши на себе подвиги юродства» (Петро Турчанінов), за прикладом Григорія Сковороди вирушив у мандри селами Київської, Полтавської, Чернігівської та Харківської губерній. Такий вчинок викликав роздратування митрополита Київського, архімандрита Києво-Печерської лаври Ієрофея (Малицького; 1727—1799).

***

За логікою тодішнього стану науки Артемій Ведель страждав на меланхолію.

Сьогодні меланхолія визначається як звичайна депресія, що з давніх-давен вирізняла видатні історичні постаті від загалу — починаючи від Мольєра і Миколи Гоголя, а закінчуючи Феліксом Мендельсоном та Петром Чайковським.

***

Саме через утаємниченість фактів усе, що насправді діялося потім у долі Артемія Веделя, вгорнуте таємницею. Двісті років будь-які архівні документи вважалися відсутніми — дещо було знайдено лише нещодавно. Отож постать українського генія оповили легенди, вигадки та відверті наклепи, зокрема про «долго естранствие по Малороссии», під час якого композитор «присоединился к секте иллюминатов» (читай: масонів), з якими, як і з іншими таємними товариствами, взагалі, пов’язувалася безліч теорій змов.

Залишився дуже важливий спогад Петра Турчанінова, який про духовні погляди навчателя написав так:

— До Веделя часто заходили колишні товариші, вчителі Києво-Могилянської академії, які нерідко сперечалися з ним про Віру, але Артемій завжди захищав істину православної нашої Церкви, був палким прихильником православ’я.

***

...справу №12 — «Про капітана божевільного Веделя» відправили до Санкт-Петербурга. Поки в Північній Пальмірі вирішували, на гауптвахті бранець тяжко захворів та однією ногою вже стояв у могилі. Намагаючись убезпечити себе від відповідальності за передчасну смерть в’язня, високе рішення по якому зі столиці Російської імперії ще не надійшло, із Київської фортеці Артемія Веделя віддали... під батьківську опіку.

За два тижні, 27 липня (10 серпня) 1799 р. із Північної Пальміри надійшло розпорядження новопризначеного генерал-прокурора Санкт-Петербурга, голови Урядового сенату Олександра Андрійовича Беклешова (1743—1808), де зазначалося:

— Император повелеть соизволил: буде он Ведель выздоровел, взять его от отца, отослать в домсумасшедших в Киеве й держать без выпуску.

Окремо наголошувалось у циркулярі: заборонити давати папір, перо і чорнило. Це ще одна алюзія з творчою долею Кобзаря.

***

Психлікарню на Подолі ліквідували у 1803 р. Настільки сумної слави серед киян зажив жовтий будинок, що цілих вісім років не знаходився покупець. Пацієнтів, зрештою, перевели в новостворену богадільню на території колишнього Кирилівського монастиря на Куренівці.

Спливали роки... Наступний імператор Олександр I на справі Артемія Веделя 15 травня 1802 р. наклав резолюцію: «...оставить в нынешнем положении».

У Кирилівську богадільню для душевнохворих композитор карався наступні дев’ять років. Як душевно хворого, його з палати не випускали, нехай і стояла на дворі спека, а в палаті кипіла духота. Інколи, на великі свята, відвідувачам дозволяли заходити до палат, отож Артемія Веделя лише тоді відвідували літні батьки.

***

...Ховали великого маестро урочисто, велелюдно. Сучасникам здавалося, весь Київ прийшов прощатися зі своїм капельмейстером.  Поховали Артемія Веделя на Щекавицькому цвинтарі на Поділі (біля сучасної вулиці Олегівської). У 1935 р., згідно з генеральним планом забудови Києва, більшість столичних пагорбів, у тому числі й гори Щекавиці, перетворили на міські зони відпочинку — парки. Отож на поклик партії слухняна комсомолія і кладовище зруйнувала. Ні ми, ні наші онуки вже не дізнаємося, де була могила одного з трьох фундаторів (разом із Максимом Березовським та Дмитром Бортнянським) музики українського бароко, непересічного композитора Артемія Лук’яновича Веделя.

***

...існує, щонайменше, три дати смерті композитора: 1806 р. 1808 р. і 1810 р. Це легко пояснюється, бо вже буквально за кілька років по загину великого композитора його учень, протоієрей Петро Турчанінов не зміг знайти могилу на Щекавицькому кладовищі; усі сліди, рахуючи й документи про життя провидця, ретельно знищили.

Трагічна доля великого композитора вплинула на участь його творчої спадщини. Перша біографія боголюбого меланхоліка друком з’явилася лише через півтора століття після смерті музиканта, а духовні концерти маестро у ХIХ столітті, взагалі, не виконувалися, навіть — у храмах. Досьогодні дійшли 80 авторських творів: 31 хоровий концерт (в Інституті рукописів НБУВ зберігаються 12 духовних концертів), шість тріо, серед яких «Покаянияотверзи ми двери, Жизнодавче!», дві літургії Іоанна Златоуста, Всеношна служба, Різдвяні, Великодневі, Богородичніірмоси, інші духовні твори та один світський кант.

Тривалий час точаться суперечки про пам’ятник видатному композитору на горі Щекавиця, хоча проєкт існує восьмий рік; нема скверу імені видатного композитора, на щастя, у Шевченківському районі з’явилася вулиця Артемія Веделя. А ще — у 2008 р. на приватні кошти Андрія Миргородського було встановлено бронзову пам’ятну дошку на фасаді Староакадемічного корпусу Києво-Могилянської академії.