Життя – це боротьба, а боротьба – це справжнє життя.
Олена Теліга, українська поетеса, публіцистка, діячка ОУН

Брат за брата

«Праведная душе» — так символічно зватиметься музична імпреза, присвячена пам’яті Героя України Василя Сліпака
20 квітня, 2017 - 17:48

28 квітня у рамках ІХ Міжнародної Пасхальної асамблеї «Духовність єднає Україну» відбудеться гранд-концерт, а біля входу у Великий зал Національної музичної академії України відкриють пам’ятну дошку, яка засвідчить факт присвоєння цьому залу імені видатного українця, патріота і оперного співака, який загинув в АТО.

«День» зустрівся зі старшим братом Василя Орестом Ярославовичем, котрий поділився спогадами, думками й планами на майбутнє щодо вшанування і продовження справи життя В.Сліпака.

«НИНІ НАША РОДИНА РОЗКИДАНА ПО ВСЬОМУ СВІТУ»

— Оресте, розкажіть про вашу сім’ю.

— У нас дуже велика родина. Нині вона розкидана по всьому світу: Франція, Аргентина, Австрія, Чехія, Словаччина, і по батьковій лінії, і по материній ми маємо багато коренів. Мама — інженер за освітою — дуже чесний і сумлінний працівник. Наша сім’я щільно пов’язана зі скляним виробництвом в Україні. Дядько будував і відкривав перший у Львові цех із виробництва художнього скла при Національній академії мистецтв. Мамина сестра працювала на скляному підприємстві керівником хімічної лабораторії, а мама — співробітником конструкторського бюро, батько був спеціалістом виробничого підрозділу.

— Тобто виявляється, із музикою ніхто з родини не був пов’язаний?

— Мама розповідала, що наш дід Василь, на честь якого назвали брата, дуже добре співав, узагалі був дуже цікавою людиною, тому вважається, що талант Василя — від нього. Кажуть, у нього був унікальний голос...

— Вас було двоє братів у сім’ї?

— Так. Різниця у 6 років. Я все життя працював у фармацевтичних західних компаніях, за освітою кардіолог. Займався освітніми програмами для українських лікарів. Ми запроваджували такі технології лікування, які в Україні ніколи не використовували. Зараз працюю як незалежний бізнес-консультант у різних сферах.

— В одному з інтерв’ю Василь признався, що саме ви відвели його до хору «Дударик». Чому саме туди?

— Тому що він весь час співав, і з цим потрібно було щось робити. Василю було вже 12 років, і я казав батькам: якщо його зараз не віддати в навчання, то хлопчина пропаде. На той час «Дударик» була дуже висока планка. Хоча брат там був переростком, але швидко адаптувався, легко влився у колектив.

— Тоді він співав дискантом?

— Так. Потім став солістом, виступав у концертах, зокрема з такими знаменитостями, як Дмитро Гнатюк, Ніна Матвієнко та іншими зірками. Керівник капели Микола Кацал повністю віддавався дітям, вникав у долю кожного. Капела давала освіту не тільки суто музичну, а й загальну — діти отримували справжній розвиток.

Після школи Василь два роки навчався на підготовчому курсі у Львівській консерваторії. В Україні не знали, що робити з його контратенором, була велика дискусія серед педагогів. До Львівської консерваторії його не прийняли. Але він тоді багато виступав, гастролював, засвітився й у Києві, познайомився з багатьма музикантами, диригентами, композиторами — Мирославом Скориком, Володимиром Сіренком, Ігорем Андрієвським, Артуром Микиткою. Нещодавно я натрапив на інтерв’ю із колишнім ректором Київської консерваторії Олегом Тимошенком, яке транслювали по ТБ. Про Василя був репортаж, і Олег Семенович розказав, що готовий прямо зараз узяти навчатися юнака з таким унікальним голосом. Тож Василя швидко прийняли у Львівську консерваторію. Так пов’язалися Київ і Львів...

Василь став відомим ще в «Дударику» після виступу соло у «Карміні Бурані» Карла Орфа. Потім був «П’єро мертвопетлює» Олександра Козаренка. Композитор тоді писав щось футуристичне й ніяк не міг закінчити твір. Але в коридорі Львівської консерваторії почув голос Василя — той репетирував у класі. Олександр зайшов і зрозумів, що пише саме для цього співака. Прем’єра відбулася спочатку у Львові, а потім на фестивалях у Києві й Одесі. Після того всі великі національні фестивалі в Україні без Василя не відбувалися.

«МАРІЯ БАЙКО ПРАЦЮВАЛА ОБЕРЕЖНО, ЩОБ НЕ ПОПСУВАТИ ГОЛОС БРАТА»

— Якось ви сказали, що Василь мусив поїхати з України. Чому?

— Бо тут, повторюю, не знали, що з ним робити. Взялася за нього Марія Байко, вона працювала обережно, щоб не попсувати голос брата. І їй вдалося вести його як контратенора, потроху розвиваючи й баритон.

Потім склалася київсько-львівська група: Олег Тимошенко, Стефанія Павлишин, Микола Кацал, Олександр Козаренко і ще кілька відомих осіб. Вони показували його фахівцям, зокрема відомому фоніатру Леоніду Триносу, радилися із зарубіжними експертами. І в цей час я потрапив у Францію на медичний конгрес, через різних людей вийшов на композитора українського походження Мар’яна Кузана. Я залишив йому касету із записами, що стало причиною запрошення Василя на французький фестиваль. Наша українська група в свою чергу вийшла на Кузана, і коли той приїхав до Львова, то був уже інформаційно підготований. У фонді «Відродження» нам допомогли з квитком і візою. Це був старт кар’єри.

— Я прочитала, що Василь вільно володів вісьмома мовами.

— Навіть більше! Він мав унікальний дар до мов, бо не мусив їх учити. Курсів жодних не закінчував!

— Ну, італійська, зрозуміло, її вивчають усі вокалісти, а інші...

— Він приїхав із Франції і вже говорив французькою. Швидко засвоював мову країни, до якої потрапляв, — польська, іспанська, німецька, російська... Йому це дуже легко давалося. Він не витрачав на вивчення мов часу, як, приміром, я. В цьому плані  я брату заздрив. Причому він не тільки говорив, а й писав. Французи дуже хвалили його французьку мову. Мабуть, йому допомагав музичний слух. Окрім того — природна хороша пам’ять. Звідси й широке спілкування, і можливість кар’єрного зростання.


ПОНАД 19 РОКІВ ВАСИЛЬ СЛІПАК ПРОЖИВ У ФРАНЦІЇ

— Певний період він одночасно співав і контратенорові партії, і басо-баритонові... Це ж дуже складно!

— Так, це було, але недовго. Обома тембрами він співав десь до вступу на роботу в Паризьку національну оперу.

— Кого можна назвати його вчителями?

— Миколу Кацала, Марію Байко, Жана-П’єра Бліве, Бернара Лантеля, Рашеля Якара, Жана-П’єра Лоре (він приїде до Львова у червні на Відкритий міжнародний музичний марафон пам’яті Василя Сліпака), Юлія Гальперіна та інших.

— Тож можна сказати, що Василь намагався учитися скрізь, де міг?

— Знаєте, він постійно вчився. Навіть у свої 42 брав уроки. Не соромився, робив це методично, не вважаючи себе зіркою, яка може спочивати на лаврах. Мав потребу самовдосконалення.

«ВАСИЛЬ ПРОБУВАВ УСЕ!»

— Повертаюся до теми війни. Ви казали, що брат їздив в Україну, повертався на концерти, потім знову їхав... А як в такому разі він тримав вокальну форму? Адже музикант має постійно репетирувати, щось вчити, працювати над творами з концертмейстером тощо. Навряд чи на фронті у Василя була така можливість.

— Останній рік життя він дуже активно працював. Усі відзначають, що у 2016-му Василь був на піку кар’єри! З вересня 2015-го до травня 2016-го мав величезну кількість концертів.

— Я із подивом прочитала, що в останню поїздку він мав затриматися в Україні мало не на півроку. Як вокаліст може робити таку перерву?

— Це найскладніше запитання. Якщо чесно, він не дуже багато розповідав нам про фронт. Я багато про що здогадувався, але достеменно не знаю. Він говорив, що займається гуманітарною допомогою, як волонтер підтримує людей із різними потребами. Але я розумію, що це було  далеко не так. Він не хотів обговорювати зі мною деталі поїздок, коментувати своє ставлення до сторін і сил конфлікту на сході України. Казав: «Я  там, де мої друзі — люди, яким я довіряю». Лише за шевронами можна було здогадуватися, куди він їздив.


КОЛИ РОЗПОЧАЛАСЯ ВІЙНА НА СХОДІ, СПІВАК  ПОЧАВ ЗАЙМАТИСЯ ВОЛОНТЕРСТВОМ, ЗАЛУЧАЮЧИ УКРАЇНСЬКУ ДІАСПОРУ,  ЗБИРАЮЧИ ДОПОМОГУ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ АРМІЇ, А ПОТІМ ЗАПИСАВСЯ ДОБРОВОЛЬЦЕМ У АТО

Як підтримував вокальну форму? Взагалі Василь був дуже здоровим фізично. Мав від природи міцний організм. Вельми швидко все вчив, міг за стислий термін увійти у будь-яку роль. Зараз ми нарахували біля сорока його активних оперних образів. Але він також виконував чимало партій у масштабних вокально-симфонічних полотнах.

— Який вид діяльності Василеві був ближчим: опера, концертна практика, камерна музика?

— У нього були різні періоди. У Львові, наприклад, він накинувся на сучасну музику — Козаренка, Ланюка й інших. Це тоді для нього було щось нове. В опері він себе дуже комфортно почував. У вокально-симфонічному жанрі також був щасливий. Короткий період захоплювався роком — співав у рок-групі. Василь  пробував усе, але основним напрямком для нього все-таки була класика. Народну музику співав мало. Хіба що в останній період, коли був більше інтегрований з Україною.

«КОЛИ РОЗПОЧАЛАСЯ ВІЙНА НА СХОДІ, В НЬОМУ ЩОСЬ ПЕРЕВЕРНУЛОСЯ»

— Я знаю, що він за кордоном пропагував музику українських композиторів.

— На фестиваль до Франції Василь поїхав із творами Лисенка, Ревуцького, Колесси, Людкевича та інших українських композиторів. Потім, коли увійшов у світ вокальної кон’юнктури, з’явилися продюсери, агенти, які диктують свої умови. Але він усе одно намагався співати українську музику.

Зараз говорять: Василь Сліпак — патріот, українець, націоналіст... Поза сумнівом, але не в тому трактуванні, яке домінує у нашому соціумі! Я ніколи не чув від нього якогось упередженого ставлення до інших народів. Це було б абсурдно почути з його вуст. Він був європейською людиною, виступав у Африці, Європі, і скрізь його сприймали і приймали добре.

— Відомо, що допомагати людям ви з Василем почали мало не з 1990-х років. Мабуть, душа прагнула підтримати тих, хто цього потребує?

— Є такий світовий рух. Я і зараз допомагаю порадами у Львові з фахової підтримки дітям із фізичними чи психологічними проблемами. Тоді, у 1990-ті, ми були піонерами. Люди не розуміли, як людина у візку бере участь у житті суспільства. Діти «гнили» на домашніх диванах. Ми витягували їх із хат. Тепер цим уже нікого не здивуєш, почала працювати в тому напрямку держава, й це дуже важливо! То була благодійна діяльність, слова «волонтер» у нас тоді ще не знали. Це заняття нас захоплювало. Ми щиро раділи результатам.

Коли Василь осів у Франції, я йому радив піти до церкви, гуртуватися з українцями, однак він не дуже того хотів. Але коли розпочалася війна на сході, в ньому щось перевернулося. Він завжди був патріотом, але це не домінувало. Якесь внутрішнє відчуття спрацювало, коли в Україні сталася біда. Він прийняв це дуже глибоко.

Десь за місяць до його останньої поїздки на фронт усі друзі помітили, що він дуже змінився: перестав говорити про події в Україні, став спокійним, урівноваженим, він для себе вирішив, що має робити...

«Я НЕ СТРИМУЮ ПОТІК КРЕАТИВНИХ ІДЕЙ»

— Як ви гадаєте, у його долі було більше випадковостей чи закономірностей?

— Думаю, що це була якась прописана дорога. Речі, що відбувалися, починаючи з дитинства, — якийсь збіг обставин, і він ішов-ішов-ішов... Це ілюстрація життя за 42 роки — така собі енциклопедія. Василь не страждав щодо кар’єри, усе сприймав, як належить, був спокійним до викликів долі, виваженим і чемним. Часом міг ставати жорстким, відстоював свою позицію. Але, як на мене, усе десь зверху намальовано. Легше сказати, що це Божа воля... (29 червня 2016 р. снайперська куля обірвала життя В. Сліпака, бійця-добровольця АТО з позивним «Міф». — О.Г.)

— Розкажіть про Фонд Василя Сліпака, який ви організували?

— То була спонтанна ідея, яка виникла десь за тиждень після смерті Василя. Отримуючи масовий потік інформації (по 300—400 листів на день), я, щоб не збожеволіти, закликав друзів брата — представників різних країн світу — щось робити його пам’яті. Вони активно долучилися. Це в основному люди його кола спілкування: вокалісти, композитори, диригенти з Франції, Америки, Польщі, Італії... Приєдналися потім ті, кого я навіть не знав особисто. Наглядова рада фонду — 30 осіб. Ми хочемо дбати про те, що з Василем і його іменем робитимуть далі, тобто не бажаємо, щоб його постать і діяльність спотворювали. Це одне із завдань. Зроблено вже багато. Ми зібрали архів у Львівському історичному музеї. Національний історичний музей і Національний музей історії України у Другій світовій війні також зацікавилися матеріалами про Василя. Далі ми організуємо наукову групу. 29 червня відбудеться перша наукова конференція у Львові, під час якої плануємо провести мистецький марафон пам’яті Василя Сліпака.

До речі, нині знімають фільми про брата. Одна документальна стрічка є, і вже майже зроблена художня картина. Є й інші ідеї, але я це не педалюю.

— Не боїтеся спекуляцій на імені вашого брата?

— Є таке, але я не стримую потік креативних ідей. У Львові буде музичний марафон. Особливо хочу  подякувати генеральному директорові, диригенту Львівської філармонії Володимиру Сивохіпу за підтримку. Планують провести  конкурс вокалістів 15—20 грудня цього року. Поки ми вирішили зробити його всеукраїнським, але залучаємо до цього й міжнародних фахівців.

На жаль, у нашій країні панує ставлення до українського продукту, створене ще Йосипом Сталіним. І, попри 25 років незалежності, ми живемо в цих поняттях. Ми трохи змінили обкладинку, але все інше залишається тим самим, бо основна маса людей вихована ще в ті радянські часи. Все не може перевернутися за один день. Мойсей водив свій народ пустелею 40 років! У мене відчуття, що ми йдемо традиційною дорогою. 25 років минуло, залишилося 15. Тоді, я вірю, ми будемо пупом Європи.

Люди, які розуміються на цьому, зараз до нас приїжджають і бачать тут великий потенціал. Виявилося, що 60 відсотків нашого населення проводить дозвілля із телевізором. Велика робота митців — відірвати народ від зомбоящиків...

Треба, щоб можновладці подбали, аби наші громадяни не їхали з України, а прагнули реалізуватися на Батьківщині.

Ольга ГОЛИНСЬКА, музикознавець. Фото з сімейного архіву Ореста Сліпака
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments