Обирати собі уряд має право лише той народ, який постійно знаходиться в курсі того, що відбувається
Томас Джефферсон, видатний політичний діяч, дипломат і філософ епохи Просвітництва, один з авторів Декларації незалежності США, 3-й президент США в 1801-1809 роках

Чи легко бути Якутовичем?

Сьогодні видатному графікові — 60
21 листопада, 2012 - 00:00
ГРАВЮРА СЕРГІЯ ЯКУТОВИЧА

Легко й важко бути сином визнаного генія? Легко, бо фактично з народження отримуєш преференцію — потрапляєш у коло розумних людей, дізнаєшся не всім відому та доступну інформацію. Словом, зростаєш у сприятливих умовах. Важко, бо так само від самого народження життя ставить високу планку, якої доводиться триматися, — хочеш того чи ні. Щоб не зганьбити батьків, щоб бути достойною дитиною. Таким чином, життя покладає тягар, але водночас і дає можливість його нести.

Таку ношу й таку можливість від народження мав Сергій Георгійович Якутович. Він достойно продовжив династію митців і видатних українців. Не без труднощів. Але хіба талановитим людям колись було легко?..

Нагадаємо, прабабуся Сергія Якутовича була особистим секретарем Михайла Грушевського. Прадід заснував Інститут мікробіології, якому через його антибільшовицькі погляди присвоїли інше ім’я. Дід (по маминій лінії) навчався в одному класі з Михайлом Булгаковим. Бабуся була віце-президентом Академії архітектури: багато чого збудовано в Києві за її проектами, а також вона організувала перші майстерні в Лаврі. Врешті батько Сергія Якутовиче — Георгій — народний художник, двічі лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка. Георгія В’ячеславовича також знають як художника культового фільму «Тіні забутих предків».

У гостях у Якутовичів часто бували найкращі українські художники та письменники. Тож хлопчик часто чув суперечки, роздуми, зовсім не призначені для дитячих вух. У одному з інтерв’ю він пригадує, як до батька завітали Сергій Параджанов і Юрій Іллєнко. Хлопчик уважно слухав розповіді митців і... заснув. Якось, перебуваючи на дачі в Каневі, побачив оголошення, що для зйомок у фільмі потрібні хлопчики віком 12 —15 років. Сергієві тоді було дев’ять, але він усе одно вирішив спробувати. Знімали «Іванове дитинство» Тарковського, де хлопчик і знявся в заключному епізоді. Пізніше, коли разом із батьком Сергій потрапив на кіностудію, Параджанов одразу пригадав юного актора. Батько часто брав сина з собою. Так, він був свідком зйомок фільму «Тіні забутих предків». А якось Юрій Іллєнко попросив Георгія Якутовича «подарувати» йому сина на літо. І Сергій усе літо працював асистентом художника фільму «Вечір на Івана Купала». Пригадує, як фарбував макети будинків, розмальовував срібними й золотавими фарбами коней.

Отже, світ кіно з дитинства зачарував Сергія Якутовича. І чи варто вважати випадковістю, що Якутовичу-старшому та Якутовичу-молодшому судилося брати участь у зйомках першого й, відповідно, останнього фільмів українського поетичного кіно? «Молитву за гетьмана Мазепу», до якої Сергій Якутович створив майже півтори тисячі квадратних метрів декорацій, критики охрестили «намальованим фільмом».

Ще один резонансний фільм, над яким працював і Сергій Георгійович, — «Тарас Бульба» Володимира Бортка. Для цієї кінострічки він створив близько тисячі ескізів декорацій, костюмів, розкадровок мізансцен, а також ескізів гриму головних героїв, реквізиту й бутафорії.

Сергій Якутович справляє враження невтомного трудоголіка, який зовсім не боїться навіть найскладнішої роботи. Здається, навпаки, він тільки за таку й береться. Наприклад, ілюстрування «Берестечка» Ліни Костенко зайняло півроку, хоча, як стверджує художник, зазвичай над проектом працює близько двох місяців.

Кіно, ілюстрування, театр — усе, будь ласка! Фантазія та працьовитість не дають збою. Після «Тараса Бульби» художнику запропонували спробувати себе в роботі над постановкою «Урус-Шайтан: байки про Сірка — кошового отамана, шевальє д’Артаньяна та турецького султана» І. Афанасьєва, де було б задіяно майже всю трупу Театру ім. І. Франка. І художник «одягнув» 80 героїв вистави, створивши для них 135 костюмів! Сам митець назвав 2010-й найпліднішим своїм роком.

Нині Сергій Якутович — заслужений художник України, лауреат Шевченківської премії, член-кореспондент Академії мистецтв України (2004), член Національної спілки художників України(1978). Він здобув Гран-прі Міжнародного конкурсу «За мир» у Берліні (1983), нагороджений Великою золотою медаллю Академії мистецтв СРСР (1990) та золотою медаллю АМ України (2003), отримав спеціальний приз кінофестивалю «Молодість» — «За внесок у розвиток українського кіно» (2008). Широкому колу громадян Сергій Георгійович відомий своїми графічними роботами, що ілюструють твори Шекспіра, Вайльда, Дюма, Олексія Толстого, Достоєвського, Ніцше.

У своїх графічних роботах він скрупульозно проробляє кожен сантиметр. Графік використовує таку кількість персонажів і предметів, так їх поєднує, застосовує такі метафори, що одразу не те що весь проект — один аркуш непросто осягнути! Його роботи ніби «геральдичні». І часом, щоб цю саму геральдичність осягнути, треба володіти неабияким багажем знань і бути знайомим зі світовою літературою. Інакше лишається просто насолоджуватися до неймовірності філігранною роботою художника.

По-своєму переосмислює Сергій Якутович особистість Івана Мазепи (проект «Мазепіана»). Ряд робіт присвячує запорозьким козакам (серія «Запорожці»). Навіть непідготовленій публіці елементи його робіт — шаблі, списи, архітектура, коні, тіла воїнів і дівчат — зрозумілі. Автор виписує їх із еталонною точністю.

Але невичерпним джерелом натхнення для митця на багато років стала творчість Миколи Гоголя. Ілюстрації до повісті «Тарас Бульба», що вийшли окремим виданням, з’явилися 2003 року. 2008-го художник створює ілюстрації для повістей «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», «Миргород» і проекти «Гоголь. Усі повісті» , що вийшли друком у видавництві «Либідь». Окрім «Тараса Бульби», Сергій Якутович виступив художником-постановником ще однієї знакової картини — «Гоголь. Втрачений рай» режисера Ростислава Плахова-Модестова. А ще він автор більш як 40 портретів великого письменника. Увесь цей доробок їздив Україною та світом у виставці «Гоголь народився...».

Якось Сергій Якутович сказав, що бароко — це європейськість, як ми її сприйняли, і що інших виявів Європи ми не сприйняли — тільки цей. У контексті цих слів можна говорити про необароковість техніки автора: аркуші митця густі, концентровані, переповнені образами, фігурами, символами. «Я ж бароковий», — пояснює художник. І переконуємося в цьому, вивчивши авторську інтерпретацію національної традиції.

Сергій Якутович вдається до контрастного поєднання в одній композиції реалістично змальованих фігур і умовних орнаментальних деталей, різномасштабних фрагментів, вводить у чорно-білі твори окремі охристо-золотаві чи червоні акценти, що підкреслює багатошаровість його образного простору. Повз аркуші Якутовича не пройдеш, байдуже кинувши погляд. Ні. Вони притягують своїм химерним плетивом сюжетів, образів, доль. Здається, в цій особливості графічних робіт Сергія Якутовича варто шукати ключ і до його внутрішнього світу — такого ж багатого, густого, насиченого, концентрованого... Барокового.

Сергій Якутович радо приймає у своїй майстерні й щиро та без зайвого пафосу ділиться своїми думками. Пригадує, як у дитинстві хотів гратися, й батько порадив йому намалювати іграшки. «І я щось там вигадував, малював, вирізав весь день, а гратися сил уже не було, — пригадує Сергій Георгійович. — Мені батько тоді сказав: «А ти вже погрався!». Я й лишив ті іграшки. Й отак усе життя — погрався й віддав...».

Він викладає в Київському політехнічному інституті, працює над фільмом Олеся Саніна «Поводир» і багато малює. «Моє кредо — кожен день намагатися бути ліпшим, ніж я є. Але в мене вже є відчуття віку, — ділиться художник. — Нещодавно робив декорацію 8х38 метрів, часу на все мав чотири дні. Став на коліна, щоб унизу писати, й відчуваю, що не можу встати. Не тому, що щось болить, а просто не можу. Людей моєї генерації уже майже не залишилося. Через те вони й пішли, що працювали, як у 18, і не розуміли, скільки їм років — сорок, п’ятдесят, не усвідомлювали свого віку».

Сергій Якутович не пам’ятає, коли востаннє відпочивав, бо й відпочиває працюючи. «Буває, що лежу в майстерні й дивлюся в стелю, але ж це не відпочинок, це — перепочинок, — додає він. — Страшно, коли телефон не дзвонить, коли не кличуть нікуди, коли нема роботи. Страшно прийти в майстерню, подивитися на біле полотно і не відчути в собі сили працювати». Звісно, важко збавляти оберти, коли звик усе життя працювати багато.

«Я вважаю, що людина сама собі за життя готує всі свої провали, які потім їй треба подолати. Є такі, що не люблять долати, а хочуть просто лежати. А мені треба долати, — зізнається митець. — У житті стільки всього було вже, але я розумію, якщо я зупинюсь — це смерть. Я весь час біжу на якусь дистанцію. Потрапляю в лікарню, підліковуюсь і розумію, що знову треба бігти». І робота знову знаходить його. І він знову біжить, біжить...

Художник каже, що він щасливий, бо ж народився в любові й зараз нарешті навчився любити себе. А турбує його напередодні ювілею лиш те, що немає кому залишити успадковану від батька майстерню: «Щоб зробити її меморіальною, повісити табличку. Тоді тут ніхто не чіпатиме»...

Любов БАГАЦЬКА, директор інформаційного департаменту Інституту громадського розвитку «Ортега-і-Гассет»
Газета: 
Рубрика: