Дантове «Пекло»: версія Максима Стріхи
Поява першої частини «Божественної Комедії» в українському перекладі — подія з розряду рідкісних нині великих відкриттів у царині великої літератури. Книга днями отримала італійську відзнаку «Дантівський лавр»
Ця книжка увінчала перекладацьку й дослідницьку працю, яка тривала майже 20 років і була протягом цього часу наскрізним творчим «квестом» для видатного інтелектуала сучасності, справжнього корифея української науки — поета і перекладача поезії та прози, фізика-теоретика і філолога-перекладознавця, публіциста і громадського діяча. Етапами реалізації масштабного дантівського проекту Максима Стріхи стали його книжки «Данте й Україна. Матеріали до бібліографічного покажчика» (К.: УЦКД, 2000), «Здолавши півшляху життя земного: «Божественна Комедія» Данте та її українське відлуння» (К.: Факт, 2001), де вміщено перші 11 пісень «Пекла», публікації окремих пісень у «Сучасності» й «Кур’єрі Кривбасу», монографія «Данте й українська література: досвід рецепції на тлі запізнілого націєтворення» (К.: Критика, 2003), і ось тепер — повний переклад «Пекла», який днями побачив світ у львівському видавництві «Астролябія».
Стріха підійшов до амбітного завдання дати власний український переклад «Божественної Комедії» одразу в кількох іпостасях. По-перше, як перекладач, учень визначного майстра перекладацької справи Григорія Кочура і загалом спадкоємець неокласичної традиції поетичного перекладу. По-друге, як перекладознавець — обґрунтовуючи у блискучій передмові власні перекладацькі принципи й водночас з’ясовуючи фахові настанови своїх попередників. По-третє, як історик літератури — знайомлячи свого читача з життєписом Данте й сюжетом і формальними особливостями «Божественної Комедії», а також з її рецепцією в Україні та світі. По-четверте, як коментатор Данте — супроводячи кожну пісню ѓрунтовними й цікаво написаними примітками (і при тому не оминаючи нагоди вже як фізик оцінити обізнаність Данте в царині астрономії й навіть його передбачення відчуттів пасажира літального пристрою — і це за шість століть до винайдення повітроплавання!). Нарешті, Стріха постає тут як упорядник поетичних антологій — колекціонер поетичних артефактів: саме як міні-антології сприймаються вмонтовані у книжку добірки «Хто не знає, Данте, твого горювання...» (Данте Аліг’єрі у творчості українських поетів)» (українська поетична Дантеана в діапазоні від Шевченка до Ірванця) та «Пекло» Данте в різних українських перекладах» (переважно тут зіставляються перші кілька терцин «Пекла» як із повних перекладів Карманського — Рильського і Дроб’язка, так і з фрагментарних версій низки інших перекладачів ХІХ — початку ХХІ стст.). Власне, перша з цих антологічних добірок — ще в неповному вигляді — увійшла свого часу до книжки «Здолавши півшляху життя земного...», що була своєрідним ескізом до взірцевого астролябійського видання «Пекла».
Прибічник неокласичних принципів поетичного перекладу — максимально точної передачі як змісту, так і формальних рис першотвору, досвідчений перекладач класичної та модерної англомовної поезії (а ще французів, поляків, білорусів, росіян Срібного віку), Стріха підійшов до Дантових терцин у всеозброєнні версифікаційної майстерності: він не лише вважає справою принципу перекладати Данте з дотриманням усуціль жіночих рим (із наголосом на передостанньому складі) — як в оригіналі, а й сумлінно вживає рими чоловічі (з наголосом на останньому складі) в тих кількох місцях, де до них звертається сам Данте: ця ритмічна фігура хоч і звучить дещо незвично, однак ще на один крок наближає читача до живої віршової матерії «Божественної Комедії».
Проте «глобальне» завдання перекладача цим не вичерпувалося. У передмові він зазначає:
Головною метою цього перекладу було не лише адекватно відтворити зміст і поетичну форму Дантового шедевра, але й відійти від певного «академізму» версій Карманського — Рильського та Дроб’язка, бодай натяком показати живу, не охололу ще «магму» щойно витвореної поетом італійської мови — у поєднанні найрізноманітніших стилів (від найвищого й до низького) і часом навіть у певних хибах щодо сьогоднішньої усталеної літературної норми.
І стилістична амплітуда Стрішиного «Пекла» справді вражає! Тут і високий стиль релігійної поезії — як-от у словах Вергілія про Господа і Рай, куди він, супутник Данте в подорожі Пеклом і Чистилищем, уже не зможе його супроводжувати — як неохрещений язичник — і де його провідницею буде Беатріче, «достойніша душа»:
А й тої схочеш досягти оселі,
достойніша душа тебе вестиме:
а я лишитись мушу в цій пустелі,
бо володaр над небесами тими
ані порушників його закону
не прийме, ані тих, що йтимуть
з ними.
Ніде його могуть не зна кордону;
а там його твердиня й трон
високий:
блаженні, що допущені до трону!
Тут і стиль вульгарної балачки — знову ж таки з вуст Вергілія (!), котрий радить Данте зазирнути вглиб другого рову восьмого пекельного кола, де караються облесники:
Рік вождь мій: «У глибини
далечезні
спрямуй свій зір, щоб
роздивитись краще
ті душі карані й недоброчесні;
між них патлате і брудне
ледащо
з лайном під нігтями, якими шкіру
роздряпала, не годна анінащо.
Таїда-шльондра то...»
У тій же передмові Стріха наголошує на своєму прагненні заперечити Дантову репутацію «нудного класика», яка негласно закріпилася за ним у масовій свідомості, й продемонструвати, що насправді Данте живий та цікавий. І завдяки «антиакадемічній» настанові перекладача це йому справді вдалося! А крім того, в інтерпретації Стріхи образ Данте оживляють певні глибоко особисті моменти внутрішньої спорідненості автора й перекладача. Про наукові, зокрема астрономічні, аспекти, які знайшли цікаве відображення і в перекладі, і в коментарях, уже було згадано. Далі можна висловити здогад, що провідний архітектонічний прийом, на якому побудовано дві перші частини поеми, — образи двох нерозлучних споглядачів, Вергілія і Данте, учителя й учня, один з яких веде, і показує, і коментує побачене, і підказує, що робити, а другий прямує вслід за ним і ловить його слова, — мав, певно, глибокий відгук у душі перекладача, бо йому самому властиве почуття вдячного учнівства: як уже згадувалось, його літературним учителем був Григорій Кочур, у свою чергу — учень Миколи Зерова, неформального лідера київської неокласичної школи. Великий вплив на Стріху справив і світлої пам’яти Ігор Качуровський, котрий називав своїм літературним учителем Михайла Ореста, молодшого брата Зерова, «шостого неокласика». Безперервний ланцюг неокласичної традиції... Знаменно, що у своїй монографії «Генерика і архітектоніка» Качуровський назвав ще не закінчений Стріхою переклад «Пекла» найкращим серед усіх наявних українських версій.
І ще одна паралель між Данте та його українським перекладачем не може не впасти у вічі. Видатний флорентієць, як відомо, був завзятим учасником політичних протистоянь свого часу — на боці партії білих ґвельфів, прибічників спілки з папським Римом (на противагу ѓібелінам — поборникам Священної Римської імперії, яку намагалися насадити в Італії німецькі цісарі). Як зазначається в передмові перекладача, «нейтральність» у вирі суспільних подій була для Данте морально абсолютно неприйнятною. І політичний темперамент Данте, безперечно, близький Максимові Стрісі, котрий, навіть перебуваючи осторонь міжпартійної боротьби, невтомно викриває у своїх публіцистичних статтях і виступах почварні виразки нинішнього українського суспільства, а зокрема й найвищого політикуму. Разом із Данте він готовий співчувати радше запеклому ѓібелінові Фарінаті дельї Уберті, котрий за життя боровся проти Дантових предків, а нині, зазнаючи посмертної кари в колі шостому, «підніс чоло і випнув груди, // немовби з пекла згорда насміхався», ніж тим «мізерним душам», «що ні ганьби, ні слави // не здобулися на землі зажити», — у Данте вони юрмляться перед межею Пекла, не вдостоєні навіть найлегшої з-поміж пекельних мук...
Високий патріотизм Данте, який витворив єдину Італію як державу єдиної італійської мови, якої за його часів ще не існувало у світі, за всіх часів надихав на боротьбу нації, яка прагнула політичної єдності й визволення з-під чужоземного гніту. Схоже, Максим Стріха недарма так довго працював над своїм перекладом «Пекла» — час для його появи сьогодні як ніколи слушний. І розроблена ним концепція націєтворчої функції перекладу в нашій літературі, схоже, актуалізувалась нині не гірше, як за часів Валуєвського циркуляру та Емського акту. Втім, як вплине його переклад Данте на нашу літературну і політичну ситуацію, покаже час.
А поки що подякуймо перекладачеві, котрий воскресив величні дантівські образи в багряних відсвітах пекельного вогню, і побажаймо йому натхнення для дальшого шляху — терасами гори Чистилища і сферами Раю...
Насамкінець годиться скласти подяку й Олегові Фешовцеві, директорові видавництва «Астролябія», котрий не лише виконував функції організатора видавничої роботи, а й подбав про насичений і добре відкоментований ілюстративний ряд видання, поклавши в його основу «Сієнський кодекс» (1440) з експресивно-наївними готичними мініатюрами, приписуваними пензлю Пріамо делла Кверча.
ВІТАЄМО!
Максим СТРІХА отримав італійську відзнаку
Днями терцини «Божественної комедії» вперше прозвучали українською мовою — в базиліці Сан Франческо в Равенні, де поховано поета, повідомляє у своєму блозі на «Українській правді» Костянтин Матвієнко. До речі, 14 вересня саме були 692-гі роковини від дня його смерті. Автор перекладу безсмертної «Божественної комедії» — професор кафедри перекладу Київського університету ім. Б. Грінченка Максим Стріха, за який його удостоїли відзнакою проекту «Данте. Равенна. Італія» — «Дантівський лавр».
Нагадаємо, що перші переклади Данте українською належать Володимиру Самійленку та Іванові Франку і з’явилися понад сто років тому. Проте, на жаль, вже покійний професор Мюнхенського університету Ігор Качуровський назвав версію Максима Стріхи, з якою він встиг ознайомитися до остаточної публікації, найкращою.
