Пристрасть до перемоги палає в кожному з нас. Воля до перемоги — питання тренування. Спосіб перемоги — питання честі.
Маргарет Тетчер, прем'єр-міністр Великої Британії (від Консервативної партії) у 1979–1990 роках

Глухий кут...

У Львівському театрі ім. Леся Курбаса здійснили першопрочитання «Зимової казки» Шекспіра як модель відносин Україна — Росія
8 квітня, 2016 - 11:50
КРІЗЬ ІСТОРІЮ ШЕКСПІРІВСЬКОЇ «ЗИМОВОЇ КАЗКИ» ПРОГЛЯДАЮТЬ НЕПРОСТІ СТОСУНКИ. НА ФОТО: МИКОЛА БЕРЕЗА (ПОЛІКСЕН) ТА МИРОСЛАВА РАЧИНСЬКА (ГЕРМІОНА) / ФОТО НАДАНО ЛІТЧАСТИНОЮ ЛЬВІВСЬКОГО ТЕАТРУ ІМ. ЛЕСЯ КУРБАСА

Всеукраїнська прем’єра «Зимової казки» на львівській сцені — результат одного з конкурсів, організованого минулого року Британською радою в Україні та ГО «Театральна платформа». Після змагання заявок театрів з усієї України перемогу здобула пропозиція сорокарічного режисера Євгена Худзика. Саме він вирушив на кілька днів до Лондона, щоб особисто познайомитися з лауреатами престижної британської премії для молодих сценографів Linbury Prize та знайти серед них майбутнього сценографа українського спектаклю. Ідея Євгена припала до душі китаянці Мінґлу Вонґ, яку не злякала перспектива подорожі у малознану країну та відповідальність першовідкриття тексту. А в результаті нині маємо чудовий привід долучитися до всесвітньої кампанії Shakespeare Lives на вшанування 400-ї річниці від дня смерті великого класика.

Громіздку й багатослівну, як для швидких ритмів сьогодення, трагікомедію «Зимова казка» Євген Худзик зумів без скорочень тексту зробити динамічною та захопливою і переконати всіх, що ця п’єса заслужено користується популярністю на європейських сценах. Більше того, автори зробили спробу в буквальному сенсі українізувати англійську класику, тим паче, що у Шекспіра дія відбувається, як і належить казці, у вигаданих країнах невідомо коли.

На сцені замість помосту — величезні оголені заіржавілі шестерні часового механізму, над ними — щось на кшталт пісочного годинника, з якого падає на землю вічний пісок. Подеколи стрілка механізму оживає й розкреслює на цьому піску акуратні концентричні кола, стираючи сліди людей, сліди їхніх пристрастей і помилок, будь-які знаки їхньої присутності. Саме неперервна тяглість української історії стає тлом для перипетій шекспірівського сюжету. Скажімо, ідилія сімейного життя першої дії — це Княжа доба, безпідставні ревнощі Леонта (Андрій Козак), його суд над безвинною дружиною Герміоною та вигнання ним власної дитини Утрати — козаччина. Маленьку Утрату (Валерія Котеленець) знаходять на березі моря пастухи, одягнені у гуцульські строї... Крізь історію «Зимової казки» проглядають непрості відносини... Росії та України, на біло-прозорих костюмах героїв змінюються деталі-орнаменти.

З одного боку, така вигадлива культурна асиміляція вельми принадна для засвоєння кодів інших культур, дозволяє через національні форми впритул наблизитися до шекспірівського універсуму. З іншого боку, хоч і доведений до рівня метафори асоціативний ряд розставляє свої пастки і зрештою породжує більше питань, аніж відповідей. Адже фінальна сцена вистави всепрощення та об’єднання сім’ї (тут задля більшого ефекту в Шекспіра оживає навіть кам’яна скульптура покійної Герміони) викликає радше подив. Та й загалом, представлення відносин України та Росії через модель сім’ї, здається, здатне завести у глухий кут будь-кого, адже від початку мало йтися скоріше про географічне сусідство чи паритетне тривале партнерство.

Однак якщо абстрагуватися від нав’язливої конкретики, ці історичні паралелі можуть абсолютно несподівано актуалізувати текст Шекспіра, як, скажімо, пристрасний монолог Герміони (Мирослава Рачинська) про злочинний і несправедливий суд над нею раптом починає резонувати із промовами Надії Савченко. Або ж у численних глузуваннях блазнів над можновладцями незмінно вчуваєш прямі інвективи нинішнім політикам. Такі збіги вічного із щоденним, чужого з рідним, художнього з публіцистичним, мабуть, найцінніші моменти цього першопрочитання «Зимової казки» Вільяма Шекспіра на українській сцені.

Ірина ЧУЖИНОВА, театрознавець
Газета: 
Рубрика: