Гра в слова

Це вільна ремінесценція хрестоматійної новели Миколи Хвильового «Я (Романтика)». Олександр Середін у Харкові вже добре відомий якраз своєю пристрастю до подібних переробок (він, зокрема, «переписав» булгаківського «Пушкіна» й лермонтовського «Героя нашого часу»). Цей спектакль — своєрідне випробування для київської публіки, принаймні, для тих, кого Лівобережний театр привчив шукати у видовищах ясно артикульований смисл. Тут же видовище — розмито-багатозначне, й дозволяє прочитувати себе як завгодно.

Сценічний інтер’єр (художник-постановник Олеся Головач) організований дещо незвично. Дія відбувається під стіною, протилежною до публіки, а між артистами й глядачами лежить цілком порожній простір. Це так, ніби ви дивитесь на велику шахову дошку, порожнісіньку, мов мінне поле, лиш на крайній, дальній від вас лінії, є кілька шахових фігур, які рухаються вздовж цієї лінії, вліво-вправо, тільки не вперед. Простір для маневру — мінімальний.

Ота задня стінка, під якою скупчились артисти — казенна, біло-голуба, бо зна коли пофарбована, найбільше нагадує казенний безплатний туалет (враження підкріплене кількома нав’язливими «пісуарними» мізансценами). Хочете — можете трактувати це як ілюстрацію до вислову «мочить в сортірє». Як бачимо, поняття «романтика» тут подане у його вивернутому анти романтичному вигляді. Зрештою, хіба не так само воно і в новелі М.Хвильового, де за романтикою стоїть кров і жах?

Однак у цій виставі першооснова (Хвильовий) здається іноді не так «переписаною», як банально, по-школярськи списаною, при тім не з оригіналу, а з якихось убого-спрощених рефератів. Від цього почуваєшся щонайменше ніяково. Приміром, коли персонажі говорять, що, мовляв, романтика — це революція, а революція «винна в смерті людей». Тут легковажно, як у шкільному творі, сплутано різні епохи й різні революції, і цього важко не відчути, бо театр — це завжди «про тепер», а не «про колись». Ось іще картинка: один із персонажів Миколи Хвильового нетерпляче проситься, щоб його відправили на фронт, а ця нетерплячка вочевидь від того, що він нестерпно хоче пісяти.

...Ближче до фіналу персонажі таки виходять на умовну авансцену, щоб обіграти дві абревіатури — КВН і НКВД. Фантастичне зближення смислів. Як кажуть у подібних випадках, щось у цьому є — якесь дуже живе й відверте свідчення про покоління, яке легко починає з чистого аркуша, без старих боргів і зобов’язань, і з умінням грати в слова.