Є лише один спосіб зробити велику роботу – полюбити її
Стів Джобс, американський підприємець і винахідник, засновник корпорації Apple Inc.

«Каблучка і книги — єдині реліквії нашого роду»

Грегор Розумовський про свій гетьманський рід і Україну
13 вересня, 2006 - 00:00

З графом, нащадком гетьмана Кирила Розумовського за прямою лінією і нинішнім главою роду Розумовських — Грегором, ми познайомилися на презентації документального фільму «Батурин. Занапащена столиця» (виробництво — ЗАТ «Одеська кіностудія» й «Нова студія»). Інтелігентний австрієць, який жодного слова не каже по-українськи, але знає про історію України більше, ніж середній українець, адже історія Східної Європи — його професія, а Україна — батьківщина його предків...

Майже 150 років тому гетьман Кирило Розумовський, відстоюючи фінансову автономію України, домігся підпорядкування Києва і Запоріжжя гетьманові, скасував зовнішньоторговельні побори з українців, провів судові реформи, реорганізував козацьке військо, піклувався про розвиток науки і мистецтва. Зробив він і спробу відродити козацьку столицю Батурин.

Це улюблене місто Мазепи було знищене за наказом Петра I у 1708 р. у відповідь на таємні переговори Мазепи зі шведським королем Карлом ХII. Тоді, за свідченням очевидців, вода ріки Сейм почервоніла від крові. 20 тисяч людей було знищено, а місто спалене. Відроджуючи Батурин, Кирило Розумовський мріяв перетворити його на центр духовного, політичного і культурного життя, який об’єднав би українців у єдину націю, а еліту перетворив би в патріотичну аристократію. На жаль, цим планам не судилося збутися. Пам’яткою про ці добрі задуми залишився стояти недобудований палац у Батурині.

— Я нащадок одного з чотирьох синів Кирила Розумовського — Григорія, — розповів Грегор Розумовський. — Він був відомим свого часу вченим- мінерологом, ненавидів царат, відкидав абсолютизм, тобто був свого роду дисидентом. Щоб уникнути переслідування в царській Росії, Григорій змушений був емігрувати і позбувся всього — родового майна, постійного прибутку. Але вірність ідеалам була для нього дорожчою. Так він опинився у Швейцарії, а потім в Австрії, куди його вже давно запрошували працювати. Графський титул, якого в Росії його не позбавили, в Австрії замінили відповідним австрійським.

— Пане Грегоре, а чи є нащадки Розумовського в Україні?

— Ні в Росії, ні в Україні нащадків Кирила Розумовського не залишилося. Майже всі сини гетьмана померли, не маючи дітей у шлюбі. Були діти лише у одного сина, який жив у Москві, але вони страждали душевними хворобами. Так їхня родова нитка припинилася ще в середині XIX сторіччя. Залишилася лише гілка Григорія. Я старший цього роду, але в мене немає спадкоємця-сина, зате є чотири дочки: Ганна, Ксенія, Леонія та Олександра. Щоправда, в мого молодшого двоюрідного брата Андрія, який живе в Аргентині, є син, а це означає, що рід Розумовських не припиниться.

— В Україні існує проект щодо відновлення гетьманської столиці в Батурині, планується добудувати палац Розумовського. Не хочете за прикладом барона Фальц-Фейна, який субсидує проект відновлення маєтку своєї бабусі у Хорлах (Херсонська область), допомогти Батурину?

— Я людина середнього достатку, у мене четверо дітей, тому я не можу займатися меценатством, як Фальц- Фейн. Але добродійність завжди була й залишається рисою нашого роду. Нещодавно моя тітка Марія Андріївна Розумовська, яка також живе у Відні (вона понад 40 років пропрацювала в Національній книгозбірні, написала декілька книг, присвячених історії нашого роду) ініціювала серед віденських нащадків гетьмана Розумовського збір коштів для допомоги Україні. На зібрані гроші вона придбала й передала Київському інститутові експериментальної хірургії, який шефствує над постраждалими від Чорнобильської аварії, апарат для проведення складних аналізів крові...

— Як часто ви буває в Україні?

— Перший раз приїхав 15 років тому й відтоді їжджу кожного року. Минулого року вдалося нарешті переконати дружину Елізабет відправитися в дорогу зі мною. Ми побували на конкурсі «Євробачення». Встигли багато чого оглянути. Елізабет була зачарована Києвом і Україною. Я возив її і до Батурина, показав, що побудував мій предок. Наші діти ще маленькі, тому в мандри ми їх не беремо. Планую в наступну поїздку взяти з собою старшу дочку.

— Серед зарубіжних українців стало модно купувати в Україні житло, щоб у будь-який момент можна було б приїхати на батьківщину предків. Чи є у вас плани купити помешкання в Києві?

— З задоволенням наслідував би приклад цих українців. Але ціни на житло у Києві зростають з кожним днем. Ціни в порівнянні з віденськими дуже високі. Вони нам, Розумовським, не по кишені.

— У вас ніколи не виникало жалю про те, що в Україні немає закону про повернення майна, конфіскованого радянською владою, як вчинили у країнах Прибалтики? Адже непогано було б, мабуть, стати в одну мить спадкоємцем і господарем батуринського палацу?

— Ні! Усе належить Україні. А що стосується палацу, то в нього мала б бути інша функція. Передбачається, що це буде не будинок, у якому можна жити, а адміністративна будівля, знакове місце, де зустрічалися б люди, які б робили європейську політику. Мені здається, що жити в такому великому палаці було б незручно й незатишно.

— Чи залишилися у вас реліквії вашого роду?

— Так, каблучка, яку я постійно ношу — мій талісман. Каблучка належала старшому синові гетьмана. На камені вигравіювано герб Кирила Розумовського. Цим каменем можна ставити печатки на документах. Є ще книги, які колись належали гетьманові і його сину — вченому Григорію Кириловичу. Ці книги — лише мала частина книгозбірні Розумовського. Адже, як ви знаєте, книгозбірня мого прапрапрадіда була найбільшою в Російській імперії і нарівні з книгозбірнями Бутурліна, Головкіна, Демидова набула європейської популярності. А більше ніяких родинних реліквій у мене немає.

— Пане Грегоре, чи велися з вами, як із нащадком останнього гетьмана України, переговори про відновлення Інституту гетьманства?

— В останні роки з цього питання до мене зверталися декілька разів, але справа далі розмов не зрушила... Я вважаю, що не можна повернути назад колесо історії. Якщо ж гетьманство й буде відроджене, то це має статися відповідно до існуючої в Західній Європі монархічної моделі в поєднанні з українськими політичними традиціями, реалізованими в гетьманстві в 1590—1764 роках. А будь-який натяк на відновлення абсолютизму (це моє глибоке переконання) повинен бути виключений! Ні за яких умов, у контексті сучасності, не можна припустити переродження України на авторитарну державу!

— Якою з’явилася перед вами Україна 15 років тому і як ви сприймаєте її зараз?

— 15 років тому я став очевидцем мітингів «Народного руху». Україна тоді лише прокидалася. За великим рахунком, 1991 року тут ще був Радянський Союз. Тепер Україна інша. Люди стали іншими, більш вільними, відкритими, вони інакше реагують на те, що відбувається, і це вже абсолютно інша країна. Україна — це Європа.

— А якою уявляється Україна в свідомості австрійців, які тут не бували?

— Під час помаранчевої революції був величезний сплеск інтересу до України, а потім він пішов на спад. Нині австрійці мало знають, що сьогодні відбувається в Україні. Мабуть, тут недопрацьовує Міністерство закордонних справ. Західні ЗМІ показують Україну дещо однобоко, часто за старими трафаретами і абсолютно не такою, якою я її бачу сьогодні — культурною, мислячою країною інтелектуалів. Мене дуже засмучує, що Україну, як правило, представлено в зарубіжних ЗМІ обличчями повій на вулицях червоних ліхтарів, як країну, звідки йде торгівля людьми. І іншої України Європа не знає. Шкода, що вашими політиками упущено шанс використати помаранчеву революцію, як тло, базис, аби розповідати про нову Україну. Потрібно більше і частіше говорити про те, що Україна шукає і знаходить свій власний шлях розвитку — і щоб світ знав про це .

Світлана БОЖКО, спеціально для «Дня». Фото Олександра БУРКОВСЬКОГО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments