Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

«Казкар» із Молодого театру

1 лютого відомий український актор В’ячеслав Сланко відзначив день народження
2 лютого, 2007 - 00:00
В’ЯЧЕСЛАВ СЛАНКО / ФОТО З АРХІВУ МОЛОДОГО ТЕАТРУ

Однолітки актора, яким зараз по 60, пам’ятають його, коли він бігав полями баскетбольних битв у складі збірної Союзу і завойовував чемпіонство з баскетболу. Але ще більша кількість співвітчизників згадує його хлопчаком, який на декілька років свого дитинства і отроцтва міцно «прописався» в Дитячій редакції Українського телебачення в передачі «Казки народів світу» і дарував у образах численних вигаданих героїв мрії, фантазії і казкове щастя. Звичайно, перегравши в юні роки стількох персонажів, які думки могли виникнути в голові у юнака, який стоїть на порозі дорослого життя? А ось і не вгадали! Хоча, думки про театр все ж таки були, але В’ячеслав їх відкинув і, закінчивши школу, пішов на завод, де працював його батько. Але дорога на завод незабаром перестала радувати юнака і зерно театру, заронене в дитинстві, несподівано проросло. В’ячеслав пішов складати іспити до Інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Ця авантюра увінчалася успіхом і незабаром В’ячеслав Сланко міг вже гордо називати себе студентом одного з престижних вищих навчальних закладів. Він потрапив на курс видатного театрального педагога, режисера Російської драми Влада Неллі. Уроки цього педагога стали справжнім щастям пізнання, допомогли збагнути В’ячеславу свою професію.

Ще в інституті Сланко став грати у виставах Російської драми, а після закінчення навчання 1967 року його зарахували в трупу. Відправною точкою в професійній кар’єрі В’ячеслав вважає роль Олексія у виставі «Діти Ванюшина». Потім було багато цікавих і незабутніх ролей. Більше за все актор любив грати в казках, стала в пригодi дитяча телевізійна прихильність. Та й виходили казкові персонажі у Сланка колоритними та переконливими. Завзяті театрали запам’ятали сміховинного Дядька Чорномора у виконанні Сланка — з довжелезною бородою, в широченних шароварах, такого, що літає під колосниками і крокує на напівзігнутих ногах. Такий грізний воєвода — метр сорок ростом — у виставі «Руслан і Людмила».

Віддавши п’ятнадцять років свого творчого життя Театру ім. Лесі Українки, В’ячеслав Сланко переходить до Молодого театру (який за тих часів називався Молодіжним). Відтоді і до сьогодні актор виходить на сцену цього театру. У репертуарі В. Сланка ролі різні, а в роботі над будь-якою з них відправна точка його пізнання образу — психологізм. І ще гостра характерність, певна нервовість, не заспокоєність, яка залишає враження постійного внутрішнього монолога з самим собою. У кращих своїх роботах останніх років — виставах «Археологія», «Житіє простих», «Старший син» — актор добивається, щоб його внутрішній монолог був почутий глядачами.

— В’ячеславе, що таке, по-вашому, театр: актор — просто гвинтик чи головний вершитель процесу?

— Як сказати краще аніж Шекспір? — «Весь світ — театр, люди в ньому актори…» Театр — це взагалі все, що відбувається навколо нас і не обов’язково на сцені. Політика — театр, бізнес — також гра, родина — ще той театр, кохання — театр! А взагалі театр — це найбільша штука, глобальна! Настільки відмінна від кіно. Адже лише в театрі живі емоції. Звичайно, театр — колективна творчість, і від усіх залежить загальний результат, але, як не крути, головний у театрі — актор, бо він — остання інстанція всього задуму (драматурга, режисера, сценографа). Він виходить до глядача один на один, і він несе на собі і в собі все те, що було в цій колективній праці. Щодо «актора-гвинтика», я ще знаю один режисерський вислів: «актори — це молекули», але мені здається, що все вирішує масштаб особистості актора. Ось нещодавно я переглядав телеверсію «Майстра і Маргарити» режисера В. Бортка. У цьому фільмі Басилашвілі в ролі Воланда — великий актор, із дуже могутньою енергетикою. Він, навіть не вимовивши жодного слова, може зіграти все! Мені здається, що актор не повинен відчувати себе «гвинтиком». У нас дуже індивідуальна професія, якщо не відчуватимеш себе особистістю, то що ти зможеш сказати зі сцени? Я, до речі, всі свої ролі вибудовую сам, послухаю режисера, зрозумію загальну концепцію і працюю самостійно. Слава Богу, мій учитель навчив цього. Я впевнений, що носій всього на сцені — це передусім актор і через нього, його душу й серце відбуваються всі події вистави. Для мене театр — це сцена. Не колектив, не приміщення, не організація. Я визнаю лише сцену — святе місце, де можна вмістити цілий світ.

— Яка найщасливіша подія у вашому житті?

— Народження сина. Коли народилася дочка, це також була не менш радісна подія, але ось той перший спалах — усвідомлення, що ти став батьком, було найщасливішою миттю. Звичайно, ці події не співмірні з виставами, або, наприклад, із успіхами в кіно, там щастя іншого роду. Але мистецтво й життя йдуть рівнобіжно, шляхом від плюса до мінуса. Хоч у дуже багатьох моментах взаємно проникаючи...

Алла ПОДЛУЖНА, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments