Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

Книжки як насолода і біль

Видавці — автори — читачі: львівські уроки
22 вересня, 2005 - 00:00
«ОСТРОЗЬКА БІБЛІЯ» ВПЕРШЕ ПЕРЕКЛАДЕНА УКРАЇНСЬКОЮ ЛІТЕРАТУРНОЮ МОВОЮ І ВИДАНА. ІЄРОМОНАХ РАФАЇЛ (УГКЦ) ПРАЦЮВАВ НАД НЕЮ ВПРОДОВЖ 30 РОКІВ. У «БІБЛІЇ» ВІДТВОРЕНО ТІ ШРИФТИ, ЯКІ ОРИГІНАЛ МАВ У XVI СТОЛІТТІ / НАША ГАЗЕТА ТРЕТІЙ РІК ПОСПІЛЬ БЕРЕ УЧАСТЬ У ФОРУМІ. ЦЬОГО РАЗУ ПРЕДСТАВЛЕНІ ДВА НОВИХ ВИДАННЯ З «БІБЛІОТЕКИ «Дня», РОЗПОВІДЬ ПРО ПРЕЗЕНТАЦІЮ ЯКИХ ЧИТАЙТЕ В ЗАВТРАШНЬОМУ НОМЕРІ У ДНІ ФОРУМУ ШЛЯХИ ВСІХ КНИГОЛЮБІВ КРАЇНИ ВЕДУТЬ У ЛЬВІВ

Будь-які фестивалі, ярмарки, великі виставки є чимось на кшталт резервацій навиворіт: на кілька днів створюється територія неймовірного процвітання, екстраординарного різноманіття тощо. Навіть якщо довкола — сіра малозабезпечена, а інколи навіть і жалюгідна буденність.

Національна книжкова виставка-ярмарок «Форум видавців у Львові» саме і нагадує таку, з дозволу б сказати, резервацію. Причому справи в ній ідуть вельми непогано. Як вже писав «День», цьогорічний ХII Форум поставив кілька рекордів: 752 учасники (з них — 239 видавництв, 14 книготорговельних фірм, 68 бібліотек, 78 книгарень, 26 приватні та видавничо-поліграфічні підприємства, 171 представництво закордонних видавництв в Україні, друкарні, видавничі центри вищих закладів освіти, фірми, книжкові клуби, фонди, журнали, громадські організації, товариства і 156 приватних підприємців), відбулося 208 презентацій, на конкурс «Найкраща книжка Форуму» було подано 512 книжок, і все це висвітлювало 209 акредитованих ЗМІ.

Але тривожне відчуття не зникає навіть після такої оптимістичної звітності. Бо кожний, хто хоча б дотично обізнаний зі станом справ у сфері національного книговидавництва, може схарактеризувати той стан як жахливий (про це до речі, можна прочитати в інтерв’ю президента Форуму Олександри Коваль — див. «День» від 14 вересня ц. р.). Гірше, мабуть, хіба що в кінематографі, якого просто немає. З книжками ж інша справа — начебто і видавництва є, і читачі, але чомусь і читачів не більшає, і видавництва — при тому, що роблять вкрай важливу, необхідну справу, — перебувають у постійній невпевненості щодо свого найближчого майбутнього.

Першою ж акцією цьогорічного ярмарку стала «Просто мова» — презентація монографії професора Лесі Ставицької «Арго, жаргон, сленг: Соціяльна диференціяція української мови» (видавництво «Критика», Київ). Цей захід — втім, як і інші презентації «критиківських» видань, — перетворився на справжню наукову, фахову конференцію. «Арго, жаргон, сленг» — то вже друге видання словника Ставицької, цього разу вельми доповнене і розширене. Втім, дослідниця на цьому зупинятись не збирається, і планує створення Великого словника українського жаргону, куди будуть включені, зокрема, такі недосліджені і вельми цікаві мовні шари, як арго лірників, лаврських прочан, бурсаків і семінаристів. Загалом, презентаційна програма «Критики» вирізнялася інтелектуальною насиченістю. Ось лише деякі з новин видавництва: монографії професора Тамари Гундорової «Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн» (здобула персональну відзнаку президента Форуму, Олександри Коваль) і Сергія Плохія «Козаки та релігія в ранньомодерній Україні», збірка культурологічних статей головного редактора часопису «Критика» Григорія Грабовича «Тексти і маски», книга есеїв Тимофія Гавриліва «Текст між культурами: перекладознавчі студії»; надзвичайно цікавий проект — видання в електронному вигляді унікальних авангардових журналів 1920-х років — «Мистецтво» (1919—20 рр.), «Універсальний журнал» (1928—29 рр.), «ВАПЛІТЕ» (1926—27 рр.), «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України» Наталії Яковенко і дослідження Олексія Толочка «Історія Російська» Василя Татищева: джерела та відомості». Дві останні роботи, без перебільшень, можна назвати справжнім проривом не тільки у вітчизняній, а й у пострадянській історіографії. Книга Яковенко позначена довершеністю не тільки наукового і літературного стилю, як і завжди у цього автора, але і надзвичайною видавничою культурою; лише одна деталь — всі 236 ілюстрацій там абсолютно автентичні — нема жодної неісторичної. Щодо книжки Толочка — то є досить вишукана провокація. Перше видання «Критики» (спільно з московським видавництвом «Новое литературное обозрение») російською мовою розраховане не тільки на вітчизняну авдиторію, але і на наших північних сусідів, і є ретельним виявленням всіх підробок і міфологізацій, допущених Татищевим у його трактаті.

Зовсім іншим шляхом йдуть більш масові видавництва. Наприклад, харківське «Фоліо», намагаючись зробити українську белетристику якнаймога популярнішою, випускає нові твори молодих авторів у найуживанішому, кишеньковому форматі — невеличкими книжками у м’яких обкладинках. Мало того — кожну презентацію намагалися перетворити скоріше на модну вечірку, аніж на літературний захід. Тому ціла низка представлень книжок Ірен Роздобудько («Гудзик»), Юрія Покальчука («Заборонені ігри», «Паморочливий запах джунглів»), Наталки Сняданко («Колекція пристрастей»), Сергія Жадана («Цитатник», «Anarchy in the Ukr») пройшла як масові тусовки, збираючи відповідну публіку. До речі, сам Жадан, здається, набув практично культового статусу — без нього не обходилася жодна більш-менш помітна імпреза.. Його виступом відкривався літературний марафон «Поезія і музика нон- стоп» в Театрі імені Леся Курбаса, і з його ж дуета-дуелі з Дем’яном Кудрявцевим відкривалась серія «поетичних спарингів» українських і російських поетів. Ці своєрідні двобої слід вважати, безумовно, однією з найбільших удач Форуму. І хоча організатори не мали на меті влаштовувати щось на кшталт перегонів, звичайно, певний момент змагання був — причому змагання не тільки між віршами, а й між авторами, їх манерою виконання і спілкування з публікою. І, якщо вже вдаватися до такої коментаторської риторики, то за результатом вийшла бойова нічия. Жадан брав експресією читання і нервовим напруженням своїх верлібрів, Кудрявцев був цікавий масштабністю і планетарним пафосом образів. Надзвичайною колоритністю вирізнялася пара Андрєй Родіонов — Юрко Покальчук. Перший — то ціле шоу, шрам замість вуха, трагікомічний надрив, що інколи переходить у ревіння, другий — знамениті чорні окуляри, вальяжність і єхидство у поєднанні з ліричним настроєм. А найбільш контрастували Дмітрій Водєнніков і Юрій Вінничук. Перший запам’ятався манерністю, підкресленою театральністю кожного жесту, кожного слова — за чим втрачався інколи і сенс віршів, другий — спокійною виваженістю, з якою читав свою, як завжди ефектну, прозу, переповнену неперевершеним поєднанням еротики, насильства і густого чорного гумору. Жіночий дует Вєра Павлова — Світлана Поваляєва спродукував цілу віршовану сповідь на двох, розбиту на окремі строфи — багато вразливості, гіркуватої іронії і емоцій. А ось п’ятий раунд, здається, лишився-таки за Україною: живий класик російської іронічної поезії Тімур Кібіров виглядав досить блідо на тлі колишнього «бубабіста» Віктора Неборака — в останнього і образи були яскравіші, і гумор дотепніший, а про артистичність виконання годі й казати. До речі, збірка найкращих віршів Неборака — «Літаюча голова», видана «Срібним словом» (Львів), цілком заслужено здобула спеціальну відзнаку журі Форуму. Гортаючи цю збірку, ловиш себе на думці, що це саме те, чого не вистачає багатьом нашим літераторам: усі вірші перекладені англійською, оформлення цілком відповідає химерному «неофутуризму» Неборака — тобто і приємно в руки взяти, і читати цікаво, і закордонному читачеві не соромно показати.

Свого роду зіркою став і вже згаданий Вінничук для львівської літературної агенції «Піраміда». На Форумі представляли аж три книжки, по суті, його авторства — в тому числі збірку української готичної прози, а також його новий роман «Весняні ігри в осінніх садах». По суті, кожна нова книжка Вінничука — потенційний бестселер, але стати таким йому заважають не рівень таланту автора, з яким якраз усе гаразд, навіть не можливості видавництва, а об’єктивні фактори, котрим був присвячений спеціальний круглий стіл «Український книжковий ринок та стратегія державної політики». Всі труднощі видавничої справи, які чи обговорювалися, чи побіжно згадувалися під час цієї розмови, вражають і, відверто кажучи, пригнічують. Достатньо лише двох фактів: 90% книжкового ринку в країні — імпорт з Росії та Біларусі, а з влади на конференцію ніхто, окрім двох депутатів, не прийшов. Здається, в такій ситуації книговидання повинне було б зникнути як професія, проте ж ні — працюють, друкують, навіть пропонують якісь способи порятунку. Найбільш продуманим, концептуальним в цьому сенсі став виступ братів Капранових (видавництво «Зелений пес»). Вони представили вже готовий законопроект, цілу програму, що, за задумом авторів, повинна убезпечити національну видавничу справу. Серед заходів — введення квот на імпорт поліграфічної продукції з-за меж України (обсяги квотування повинні зменшуватися паралельно з покращанням ситуації у нас); однакові ціни на прилавках; дуже важливий момент — перенесення в Україну повноцінного видавничого циклу, щоб будь-яку книжку можна було створити тут, не звертаючись до закордонних друкарень; нарешті, зобов’язати ті видавництва, що випускають або завозять літературу на інших мовах, — 10% накладу друкувати українською. Втім, одразу пролунали заперечення, що російськомовне видавництво просто перейде в тінь, а вітчизняне від такого протекціонізму нічого не виграє. Але ж ще навіть не намагалися щось подібне зробити — та якби ж то залежало лише від видавців, а не від тих, у кого на зустрічі з ними навіть часу не вистачає...

Принаймні все від них залежне видавці таки роблять. Та ж «Піраміда» викинула на ринок ще одну цікавинку — Антологію української жіночої прози та есеїстики другої половини ХХ — початку ХХI століть «Незнайома» — тексти 30 письменниць усіх генерацій, різних стилістичних спрямувань під однією обкладинкою настільки вразили журі, що воно відзначило цю збірку як одну з 12 найкращих. Ще один призер — цілком закономірний — київська «А-ба-ба-га- ла-ма-га». Книжку «Ліза та її сни» інакше як шикарною не назвеш — це неможливо описати, це треба бачити, та й зміст теж незвичайний — директор видавництва, Іван Малкович, сам написав казку про дивну подорож маленької дівчинки, що пересувається всередині картин і світів геніїв малярства — від Брейгеля і Леонардо да Вінчі до Малевича і Сальвадора Далі. Видання, відзначене гран-прі, — «Україна на стародавніх картах» («Картографія», Київ) — також свого роду витвір поліграфічного мистецтва — укладачі зібрали найдавніші мапи, де була зображена наша країна — від нюрнбергської 1493 року карти Середньої та Східної Європи до плану Великого князівства Литовського (1649 рік), додавши до того фахові, інформативні коментарі.

На Форумі відбулася ще одна подія: презентація нових книжок із серії «Бібліотека газети «День» — «День і вічність Джеймса Мейса» та «Апокрифи Клари Гудзик». Матеріал про презентацію читайте у наступному номері газети.

Окремою подією форуму став візит польської письменниці Мануели Гретковської. Видавництво «Нора-друк» презентувало два переклади її романів — «Метафізичне кабаре» та «Полька». Хто така сама Гретковська — поки що загадка: чи чергова активістка радикального західного фемінізму, чи творець у міру легкого, в міру інтелектуального чтива, чи просто вдалий продукт самопіару, — з’ясується трохи згодом; цілком можливо навіть, що у читаючого жіноцтва з’явиться новий кумир. Безперечно лише, що її візит додав кольорів у гаму книжкового Вавілону.

Як, втім, збагатили Форум і вечірнє музикування на проспекті Свободи біля пам’ятника Шевченку, і вуличний фестиваль російської поезії на тій же сцені, і вистава «Привид опери дому Булгакова», що її вивіз до Львівської музичної академії київський музей сім’ї Булгакових: зі старого Києва — у старий Львів. І ще багато-багато іншого. Кожному більш-менш помітному видавцеві, поету, письменнику було що показати, прочитати, виголосити. Книжка була і лишається найвищою насолодою. Але, водночас, поки що — і постійним болем для тих, хто нею займається.

Форум цей біль пом’якшує як може — хоча б раз на рік. І то вже добре. Проте хотілося б набагато, набагато краще.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, фото Бориса КОРПУСЕНКА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ