Врятуймо мову — мова врятує нас!
Юрій Іллєнко, кінорежисер, сценарист, актор, оператор, продюсер, Народний артист України 1987 року

Мандри бойової… «Кицьки»

Два сценічних прочитання п’єси Неди Нежданої про відчуття війни на Сході
12 червня, 2017 - 19:47
ВИСТАВА КИЇВСЬКОГО ТЕАТРУ ВОЛОДИМИРА ЗАВАЛЬНЮКА «ПЕРЕТВОРЕННЯ», ЯКУ БУЛО НАЗВАНО ПОСТАНОВНИКОМ «КРАЩЕ Б Я НАРОДИЛАСЯ КІШКОЮ», ВИЙШЛА ЛАКОНІЧНОЮ, АЛЕ ВОДНОЧАС НАСИЧЕНОЮ ВНУТРІШНІМ ПРОЖИВАННЯМ ГЕРОЇНІ, ГРАНИЧНОЮ НАПРУГОЮ АКТОРКИ АННИ ЯРЕМЧУК / ФОТО НАДАНЕ КИЇВСЬКИМ ТЕАТРОМ ВОЛОДИМИРА ЗАВАЛЬНЮКА «ПЕРЕТВОРЕННЯ»
РЕЖИСЕР СЕРГІЙ ПАВЛЮК ІЗ ХЕРСОНУ ЗАПРОПОНУВАВ НЕЗВИЧАЙНУ ФОРМУ. ВИСТАВА ВІДБУЛАСЯ У «ГРІН-ЗОНІ», ПРОСТО НЕБА В ПАРКУ, А АКТОРКА СВІТЛАНА ЖУРАВЛЬОВА… ГОТУВАЛА БОРЩ У ВЕЛИКОМУ КАЗАНІ НА ВОГНИЩІ / ФОТО ГАННИ МАСЛОВЕЦЬ

Нагадаємо, минулого року стартував театральний проект «Майдан. До і після» драмвідділу Центру Курбаса, який складався з видання і сценічних презентацій п’єс про Революцію Гідності та війну на Сході. А невдовзі почали з’являтися й постановки п’єс — спершу за межами України: Польща, Австрія, Німеччина, Франція, США…

Нещодавно з’явилося відразу дві постановки в Україні останньої п’єси антології «Кицька на спогад про темінь» Неди Нежданої. Ця п’єса писалася за мотивами різних реальних історій, подій, фактів. Проте це не доктеатр, а художня версія авторки, її відчуття війни. «Прощальний монолог Донбасу» — жанр свідомо двозначний — чи це прощання з Донбасом, чи це монолог його самого. Головна героїня — біженка з Донбасу, яка була волонтеркою, пережила полон і втечу, втратила дім, роботу, місто, друзів, — увесь свій «малий світ». Єдине, що лишилося від нього — троє осиротілих кошенят, яких вона продає протягом п’єси — біле, сіре та чорне. Це три кроки занурення у «темінь», у жахіття війни з її жорстокістю і підлістю, зневірою і  брудом. 

Усі останні чотири  п’єси Неди Нежданої (ця драматург родом із  Краматорська)  пов’язані з актуальними подіями. Ідея назви виникла від фрази Ірини Довгань, яка пережила полон і тортури, про її ката: «В його очах я побачила очі темені»… Ця п’єса і про ту «темінь», яку піднімає в людях війна, але водночас «у темні часи добре видно світлих людей». Це історія звичайної жінки — родина, двоє дітей, робота, дім, тварини…

Життя на Донбасі у п’єсі ніби відкидає нав’язані штампи про шахти й мафію, а постає у відчуттях і фарбах його мешканців — з трояндами та абрикосами, солоними озерами й крейдяними горами, своїм діалектом і звичаями. Жінка лишається на окупованій території, бо її кішка… народила кошенят. І поступово, крок за кроком ми проходимо з нею кола пекла. Вона просто намагається залишатися людиною. Як змиритися із тим, що твою дитину можуть покалічити, зґвалтувати, вбити? Як же не допомогти сину подруги? Як можна грабувати людей, у яких загинули діти в катастрофі? Як можна зрадити свою землю? Як покинути своїх звірів?...  Лежачи після катування у підвалі, вона майже готова до самогубства і лає «бездарність» Бога, що створив такий світ. І раптом починає розуміти його, жаліти — оцю безвихідь любити людей, здатних на такі жахіття. У п’єсі є й передбачення — героїня каже про те, що вже йде світова війна, тільки інакша, гібридна, а це було написано ще до терактів — в Брюсселі, Парижі, Стамбулі, Лондоні… У фіналі п’єси героїня залишає собі останнє чорне кошеня — нікому не потрібне «нещастя» — і називає його Укропом. А глядачам лишає окуляри, які закривали від публіки підбиті катами очі, бо з ними «легше звикати до темені». Як надія на новий дім та опір, і водночас нагадування усім тим, хто дивиться на війну лише з екранів.   

За минулі два роки «Кицька…» вже мала кілька сценічних читань та етюдних показів — спершу на фестивалі «Донкульт. Мистецькі надра» у виконанні театру «Апарте», потім на запрошення проекту Центру Курбаса відгукнувся Київський Театр на Печерську, далі п’єса помандрувала до Івано-Франківська на фестиваль «Відкритий театр», на «Мельпомену Таврії» до Херсону та Чернігівського фесту моновистав «Відлуння», а потім знову повернулася до Києва й читалася у рамках мистецького проекту «Арт-Депо» у Малій Опері.

І ось нарешті прем’єри, дві поспіль. Перша — Київського театру Володимира Завальнюка «Перетворення» — учасника першої презентації антології «Майдан. До і після». Вистава, яку було названо постановником «Краще б я народилася кішкою», вийшла лаконічною, але водночас насиченою внутрішнім проживанням героїні, граничною напругою акторки Анни Яремчук. Мінімалізований текст, порожній простір, лише світло викреслює з темені прямокутник. Вбрання — смугаста лікарняна піжама, яка нагадує арештантську робу — наштовхує на думку про камеру у в’язниці. Але світло в темені — це водночас той клаптик добра й гідності, який намагається відвоювати героїня у просторі. В таких умовах гри кожен жест і погляд стають промовистими й значущими. У фіналі акторка не лишає собі «чорне нещастя», а продовжує пропонувати кота людям. Це зависання і відсутність виходу резонує  із сучасним відчуттям застиглої ситуації у країні.

Прем’єра відбулася в Центрі Курбаса, а вже невдовзі вистава помандрувала на новий фестиваль — української драматургії у Дніпрі. Один із глядачів зауважив, що можна дивитися десятки годин хронік, а можна прожити цю неповну годину з героїнею і збагнути сутність цієї війни набагато глибше. Саме тому запропонували показ вистави в рамках програми для журналістів Євробачення — у приміщенні «Укрінформу». Невипадково вистава зустрілась із фотовиставкою про звірів війни, адже поштовхом до написання цієї п’єси стали фото та історії — як наші воїни відступали — із покинутими котами на плечах і собаками на повідцях. Людяність починається не зі слів про демократію, а зі ставлення до тварин…

Друга постановка — в Херсоні — виникла зі сценічного читання минулого року на «Мельпомені Таврії» — наступний фестиваль відзначився її прем’єрою. Режисер Сергій Павлюк запропонував незвичайну форму. Вистава відбулася у «Грін-Зоні», просто неба в парку, а акторка Світлана Журавльова… готувала борщ у великому казані на вогнищі. Хатній одяг, старий перевернутий холодильник «Донбас» і картонні коробки  серед дерев — реалії  жінки-безхатька — підкреслювали органічність її гри. Натомість приготування традиційної української страви й виступало контрапунктом до страшного тексту, і водночас магічним ритуалом — її жіночий спротив — лишатися українкою, коли Україну нищать, лишатися господинею, коли тебе позбавляють дому… У ритуал  було втягнуто і глядачів, яких частували борщем, просякнутим енергією та емоціями війни. Під час сценічного читання акторка мимоволі плакала, але згодом режисер заборонив це робити. І її непролиті сльози, її посмішки на побитому обличчі проявляли той неймовірний внутрішній конфлікт між безсиллям та мужністю, відчаєм та вірою. Кошенята були «заховані» у коробку, як баранчик для Маленького Принца, проте у цій версії героїня вирішила лишити собі всіх трьох кошенят, як знак віри у великий дім, де всі вони матимуть місце. Від повної зневіри до надії на щось велике й світле, яке має здолати темінь — напевне, так і коливається маятник наших почуттів у цій неоголошеній війні. І можливо, найважливіше, — зупинити «темінь» у собі й навколо, ту «чорну діру», яку за словами п’єси відкрили правителі та їхні спільники, і в яку на великій швидкості летить наша планета…

Андрій КАРПЕНКО
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments