Мандри бойової… «Кицьки»

Нагадаємо, минулого року стартував театральний проект «Майдан. До і після» драмвідділу Центру Курбаса, який складався з видання і сценічних презентацій п’єс про Революцію Гідності та війну на Сході. А невдовзі почали з’являтися й постановки п’єс — спершу за межами України: Польща, Австрія, Німеччина, Франція, США…

Нещодавно з’явилося відразу дві постановки в Україні останньої п’єси антології «Кицька на спогад про темінь» Неди Нежданої. Ця п’єса писалася за мотивами різних реальних історій, подій, фактів. Проте це не доктеатр, а художня версія авторки, її відчуття війни. «Прощальний монолог Донбасу» — жанр свідомо двозначний — чи це прощання з Донбасом, чи це монолог його самого. Головна героїня — біженка з Донбасу, яка була волонтеркою, пережила полон і втечу, втратила дім, роботу, місто, друзів, — увесь свій «малий світ». Єдине, що лишилося від нього — троє осиротілих кошенят, яких вона продає протягом п’єси — біле, сіре та чорне. Це три кроки занурення у «темінь», у жахіття війни з її жорстокістю і підлістю, зневірою і  брудом. 

Усі останні чотири  п’єси Неди Нежданої (ця драматург родом із  Краматорська)  пов’язані з актуальними подіями. Ідея назви виникла від фрази Ірини Довгань, яка пережила полон і тортури, про її ката: «В його очах я побачила очі темені»… Ця п’єса і про ту «темінь», яку піднімає в людях війна, але водночас «у темні часи добре видно світлих людей». Це історія звичайної жінки — родина, двоє дітей, робота, дім, тварини…

Життя на Донбасі у п’єсі ніби відкидає нав’язані штампи про шахти й мафію, а постає у відчуттях і фарбах його мешканців — з трояндами та абрикосами, солоними озерами й крейдяними горами, своїм діалектом і звичаями. Жінка лишається на окупованій території, бо її кішка… народила кошенят. І поступово, крок за кроком ми проходимо з нею кола пекла. Вона просто намагається залишатися людиною. Як змиритися із тим, що твою дитину можуть покалічити, зґвалтувати, вбити? Як же не допомогти сину подруги? Як можна грабувати людей, у яких загинули діти в катастрофі? Як можна зрадити свою землю? Як покинути своїх звірів?...  Лежачи після катування у підвалі, вона майже готова до самогубства і лає «бездарність» Бога, що створив такий світ. І раптом починає розуміти його, жаліти — оцю безвихідь любити людей, здатних на такі жахіття. У п’єсі є й передбачення — героїня каже про те, що вже йде світова війна, тільки інакша, гібридна, а це було написано ще до терактів — в Брюсселі, Парижі, Стамбулі, Лондоні… У фіналі п’єси героїня залишає собі останнє чорне кошеня — нікому не потрібне «нещастя» — і називає його Укропом. А глядачам лишає окуляри, які закривали від публіки підбиті катами очі, бо з ними «легше звикати до темені». Як надія на новий дім та опір, і водночас нагадування усім тим, хто дивиться на війну лише з екранів.   

За минулі два роки «Кицька…» вже мала кілька сценічних читань та етюдних показів — спершу на фестивалі «Донкульт. Мистецькі надра» у виконанні театру «Апарте», потім на запрошення проекту Центру Курбаса відгукнувся Київський Театр на Печерську, далі п’єса помандрувала до Івано-Франківська на фестиваль «Відкритий театр», на «Мельпомену Таврії» до Херсону та Чернігівського фесту моновистав «Відлуння», а потім знову повернулася до Києва й читалася у рамках мистецького проекту «Арт-Депо» у Малій Опері.

І ось нарешті прем’єри, дві поспіль. Перша — Київського театру Володимира Завальнюка «Перетворення» — учасника першої презентації антології «Майдан. До і після». Вистава, яку було названо постановником «Краще б я народилася кішкою», вийшла лаконічною, але водночас насиченою внутрішнім проживанням героїні, граничною напругою акторки Анни Яремчук. Мінімалізований текст, порожній простір, лише світло викреслює з темені прямокутник. Вбрання — смугаста лікарняна піжама, яка нагадує арештантську робу — наштовхує на думку про камеру у в’язниці. Але світло в темені — це водночас той клаптик добра й гідності, який намагається відвоювати героїня у просторі. В таких умовах гри кожен жест і погляд стають промовистими й значущими. У фіналі акторка не лишає собі «чорне нещастя», а продовжує пропонувати кота людям. Це зависання і відсутність виходу резонує  із сучасним відчуттям застиглої ситуації у країні.

Прем’єра відбулася в Центрі Курбаса, а вже невдовзі вистава помандрувала на новий фестиваль — української драматургії у Дніпрі. Один із глядачів зауважив, що можна дивитися десятки годин хронік, а можна прожити цю неповну годину з героїнею і збагнути сутність цієї війни набагато глибше. Саме тому запропонували показ вистави в рамках програми для журналістів Євробачення — у приміщенні «Укрінформу». Невипадково вистава зустрілась із фотовиставкою про звірів війни, адже поштовхом до написання цієї п’єси стали фото та історії — як наші воїни відступали — із покинутими котами на плечах і собаками на повідцях. Людяність починається не зі слів про демократію, а зі ставлення до тварин…

Друга постановка — в Херсоні — виникла зі сценічного читання минулого року на «Мельпомені Таврії» — наступний фестиваль відзначився її прем’єрою. Режисер Сергій Павлюк запропонував незвичайну форму. Вистава відбулася у «Грін-Зоні», просто неба в парку, а акторка Світлана Журавльова… готувала борщ у великому казані на вогнищі. Хатній одяг, старий перевернутий холодильник «Донбас» і картонні коробки  серед дерев — реалії  жінки-безхатька — підкреслювали органічність її гри. Натомість приготування традиційної української страви й виступало контрапунктом до страшного тексту, і водночас магічним ритуалом — її жіночий спротив — лишатися українкою, коли Україну нищать, лишатися господинею, коли тебе позбавляють дому… У ритуал  було втягнуто і глядачів, яких частували борщем, просякнутим енергією та емоціями війни. Під час сценічного читання акторка мимоволі плакала, але згодом режисер заборонив це робити. І її непролиті сльози, її посмішки на побитому обличчі проявляли той неймовірний внутрішній конфлікт між безсиллям та мужністю, відчаєм та вірою. Кошенята були «заховані» у коробку, як баранчик для Маленького Принца, проте у цій версії героїня вирішила лишити собі всіх трьох кошенят, як знак віри у великий дім, де всі вони матимуть місце. Від повної зневіри до надії на щось велике й світле, яке має здолати темінь — напевне, так і коливається маятник наших почуттів у цій неоголошеній війні. І можливо, найважливіше, — зупинити «темінь» у собі й навколо, ту «чорну діру», яку за словами п’єси відкрили правителі та їхні спільники, і в яку на великій швидкості летить наша планета…