Маршрут Рапая

Прогулюючись центром Києва, відкриваєш для себе «Маршрут Рапая»: від пам’ятника легендарному тенору Анатолію Солов’яненку на вул. Інститутській — до Леся Курбаса — на вул. Прорізній, потім до меморіальних дошок Олександру Вертинському, Борису Пастернаку, Максиміліану Волошину, Сергію Параджанову — і на Андріївський узвіз — до Михайла Булгакова. А ще серед «міських» творів скульптора, що органічно вписалися в ландшафт, меморіальні дошки Михайлу Гришку, Олегу Антонову, Миколі Стражеско і пам’ятні знаки. І якщо відзначити їх усі на карті столиці зірочками, вийде малюнок, що нагадує сузір’я Стрільця — а це знак, якому властиві сила духу, мудрість і володіння стрілою часу, яка неодмінно досягає цілі.

Одного дня знаменитий художник Данило Лідер сказав про скульптора: «Микола Рапай — особистість магічна. Нічим не завойовує зовні, на себе не звертає уваги, але притягує до себе, як і його роботи». Окрім творчого дару, у нього є чудовий талант розуміння людей. У створеній Миколою Павловичем галереї портретів його близьких друзів — Сергій Параджанов і Данило Лідер, Георгій Якутович і Сергій Данченко, Георгій Товстоногов і Сергій Юрський, Лариса Кадочникова і Людмила Сморгачова. А дивлячись на скульптурні портрети Моцарта і Сержа Лифаря, композиції «Ранок» і «Вечір», віриш, що автор уміє чути музику життя.

Знавець античної і європейської культури, музики і поезії, М. Рапай у середині 1990-х створив графічну серію на євангельські мотиви під назвою «Пошук істини» — пастелі таємничої краси і просвітленості. А сам Микола Павлович стверджує: «Творити треба легко, натхненно, з посмішкою. Люди з серйозним виразом обличчя ніколи нічого путнього не робили».

Я ЛЕДЬ НЕ ПОМЕР 1933-го — НІЧИМ БУЛО ГОДУВАТИ

Ми зустрілися з Миколою Павловичем у його майстерні, і коли серед графічних робіт я побачила коней і веселих кентаврів, не могла стриматися від питання: звідки прискакали коні й кентаври?

Кентавр, він же Стрілець, мій знак по Зодіаку. А коні — мої кубанські спогади, — пояснив Микола РАПАЙ. — Під час війни ми з хлопцями пасли табуни у колгоспі, готували коней для фронту. Ганяли їх купати, пасли в степу, доглядали їх. Коні — це була пристрасть, ми їх обожнювали, скачки влаштовували, відчували себе казковими вершниками. Я безстрашно об’їжджав коней, а страх вибивався практикою. Коли ти багато разів побував в екстремальних ситуаціях, потім вже не страшно! Бувало, мене скидали — піднімаєшся, ловиш, знову схоплюєшся і мчиш далі без вуздечки і без сідла.

Виганяєш їх у поле, а там цілинні шматки, абсолютно ковилові. Табун пасеться, а кінь, на якому я їздив, поруч, стриножений. Я лягаю на траву, в небі високо жайворонок стоїть на місці. Теплий літній ранок, синє небо безхмарне, тиша. Такого блаженства потім ніде не відчував, і коли потрібно уявити собі диво тиші і насолоди, я це завжди згадую. Коли спринтер Валера Борзов їхав на Олімпіаду (а ми з ним дружимо), він мене запитав: «Миколо Павловичу, якщо у вас безсоння, про що згадуєте, аби відігнати непотрібні думки»? Йому потрібно було заснути перед стартом, було хвилювання. І я розповів йому про це.

У мене було привільне дитинство, ми ходили на Кубань, плавали. Батьки нам довіряли, було відчуття свободи, хоча нагляд був, але ненав’язливий. Мені пощастило з батьками. А взагалі все було, і голодовки були. Я ледве не помер 1933-го — нічим було годувати. Пам’ятаю, навесні мама винесла нас із сестрою з хатини, посадила на призьбу, я сів, у мене в очах потемніло — і раптом все довкола стало неймовірно помаранчевим! (Коли з’явилася пісня «Оранжевое небо», я подумав: «Якщо б ви знали, що це таке — все помаранчеве від голоду»)! Сил не було, ми були як скелети, ще трішки, і все, кінець... але, на наше щастя, з’явилася кропива і мама почала варити юшку з трави. І ми вижили!

«ЖИВОПИС ОБОЖНЮВАВ, АЛЕ БОЯВСЯ КОЛЬОРУ ЯК ВОГНЮ»

— Як сталося, що сільський хлопчик став скульптором?

— Батьки мої були неграмотні люди. Батько говорив: «Синку, вчися, аби ти звідси пішов». У селі тоді страшне, що коїлося — важка праця, яка майже не оплачувалася. Я вчився дуже добре, у 8 класі почав малювати (мені подарували за хороше навчання набір примітивних фарб і ріденький пензлик). Спробував малювати пейзажі: нашу хатину, тополі. Мама подивилася, прийшла сусідка, тітка Надя: «Миколо, ти ж художник! Намалюй і мені». Я намалював їй, потім іншій сусідці, потім по клітинках почав малювати, змальовував вождів... У наш колгосп приїхали на літню практику студенти Суриковського інституту, вони писали етюди на картоні і в клубі розвішували роботи. Ми з другом Женькою, який теж малював, зайшли подивитися, від робіт іде запах олії, розчинника, оліфи. Мені це дуже сподобалося! Студенти і порадили нам їхати вчитися, а найближче було Одеське художнє училище.

І після 9 класу я поїхав, з валізкою, збитою з фанери, і з довідкою з району, що засвідчує особу, — паспортів у селі не видавали. Це був 1946-й — розруха, грошей на квиток немає, на товарняках діставався до Одеси більше двох тижнів. Я не знав, що іспити вже закінчилися, знайшов училище, заходжу — сидить рудоволоса красуня — секретар: «Чого тобі, хлопчику?». — «Приїхав вступати на художника». — «Все вже закінчено, приїжджай наступного року». І раптом відчиняються двері, заходить директор Іван Антонович. Побачив мене: «А ти чого тут?». Я розповів. «Тамаро, глянь список!». А потім говорить мені: «Художник — поняття широке. На скульптуру у нас недобір, хочеш?» «Хочу!» І мене записали без іспитів.

В Одеському училищі тоді був дуже високий рівень школи. Я відкрив для себе всі види мистецтва. Став театралом, навчився відчувати музику і насолоджуватися цим. Хотів дізнатися більше — сидів у бібліотеках, вивчав історію музики, історію танцю. І навіть почав займатися балетом в Оперному театрі — балетмейстер узяв мене на характерний танець, і я піруети крутив. Настільки захопився, що до 3 курсу закинув заняття в училищі, і тоді директор мене викликав і сказав: «Миколо, вибирай!». І я вибрав скульптуру.

Після училища поїхав до Києва, вступив до Художнього інституту. А живопис був для мене складною і тонкою річчю, я його обожнював, але боявся кольору як вогню. Це особливий дар, особливе чуття, і живопису не можна торкатися невмілими руками. Зараз прийшов до кольору і подумав: нахабство страшне, але мене втішає те, що це не живопис, а розфарбовані малюнки, графіка. Пастель, олівець — графічний матеріал, значить, я не порушую дане собі табу. Ось у скульптурі відчував, що я щось розумію, щось виходило вже в училищі, потім багато чого приходило. І зараз ще приходить — трохи.

КУРБАС І БУЛГАКОВ

— Розкажіть, як ви прийшли до образу Леся Курбаса.

— Любов до Курбаса з’явилася у мене на початку 1960-х, коли його ім’я спливло у зв’язку з відлигою. Ми з Юрієм Якутовичем і Олександром Губарєвим 1964 року вирішили поїхати на Соловки, щоб більше дізнатися про Курбаса. Жили в колишній тюремній камері — з в’язниці зробили турбазу. Вікна виходили у величезний двір Преображенського чоловічого монастиря. Стояла монастирська церква зі знятими банями — їдальня для зеків, так святе місце перетворили на пекельне. Бачили каземат Петра Калнишевського — останнього кошового Запорізької Січі, який просидів у цій ямі 28 років і помер на Соловках у віці 112 років! Побачили скити, церкви, багато малювали. А про Леся Курбаса тоді нічого не знайшли! Світла людина, він на Соловках ставив вистави з професійними акторами-ув’язненими, і з Москви приїжджав режисер подивитися його постановки...

— Чи правда, що пам’ятник Лесю Курбасу на вул. Прорізний було встановлено завдяки Богданові Ступці?

— У мене в майстерні стояв гіпсовий ескіз Леся Курбаса, Роман Балаян завжди ним милувався. Одного дня він побачив у кабінеті Богдана Ступки, коли той став міністром культури, портрет Курбаса і запитав: «Хто це?». «Це ж великий Лесь Курбас!». — «Та який це Курбас! Ось у Миколи в майстерні є Курбас!». — «Привозь!». Рома приїхав до мене з водієм, поставили ескіз у машину і відвезли Ступці. Йому сподобалося, і він попросив залишити на декілька днів. Потім Богдан Сильвестрович подзвонив тодішньому мерові Києва Омельченку, мене запросили в Київраду, і далі все і пішло як по нотах.

До речі, так само вийшло у мене і з Булгаковим. Я полюбив творчість Михайла Панасовича, коли вийшов його роман «Майстер і Маргарита». Це була колосальна подія, ми перечитували цей твір, і Булгаков для мене став фігурою привабливою. Я робив декілька варіантів його портрета, і в майстерні стояв ескіз. А коли до мене з Управління культури прийшли дивитися меморіальну дошку Волошина, звернули увагу й на Булгакова — «Давайте зробимо».

— Сьогодні вже неможливо уявити Музей Булгакова без його пам’ятника поруч!

— Так, це місце для нього, біля його будиночка. Булгаков був не публічною людиною, інтимною за своєю суттю і способом життя... І те, що він сидить, нога на ногу, схрестивши руки на грудях — не випадково. Мені хотілося передати його внутрішній стан: вузол, вузол, ще вірьовку і все — він був буквально пов’язаний все життя, так на свободу і не вирвався. Періодів радості і щастя в житті у нього було дуже мало, менше, ніж страждань. Його трепетна душа вимагала дуже багато, він на багато був розрахований, а багато чого так і не отримав. Так складається доля людини і складаються обставини: щось залежить від її натури, щось вона сама підштовхує, чомусь заважає. Я роздумував про це на підставі аналізу свого життя. Мені завжди таланило, я весь час сподівався на щось, і це відбувалося — доля. Булгаков міг щось змінити, але не робив цього через своє виховання. Воно визначає долю, воно коректує. Я людина селянського виховання, відкрита, приймаю багато чого, потім проціджую, усіляку муру відкидаю, йду назустріч із відкритим забралом. Він же, через інтелект, склад психіки, багато чого ускладнював в аналізі поточного життя. І це заважало йому в житті, але блискуче допомагало в творчості. Опір життю породжував дивовижне вираження в літературі.

Час був важкий, він потрапив на злам, і багато тоді загинуло таких людей з роздвоєною свідомістю. Мене ця чаша оминула, в ті складні часи я просто жив — виживав у природних обставинах, у мене зовсім інакше склалася психіка. А вона в житті кожної людини дуже багато означає: як ми реагуємо, передчуваємо, плануємо, оцінюємо вчорашній день. Усе залежить від нашої внутрішньої психіки.

МАГІЯ ДОСТОВІРНОСТІ

— Художник Данило Лідер говорив, що, коли він уперше побачив ваші роботи, вони його одразу «зачепили» своєю абсолютно нормальною реалістичністю і магією достовірності.

— Ми з ним були сусідами — Данило за 40 км від нашого села народився. Це був гігант, фантазер містичний і дуже земний. Коли він мені позував, ми багато розмовляли, і через містику він відкривав прості речі. У мене є графічна серія «Дерева» — він їх дуже любив, приходив, розглядав: «Ох, як це ти відчув!», знаходив у них передчуття Чорнобиля, неначе вони схоплені при яскравому спалаху світла. Ці приголомшливі верби росли у Голосієво довкола ставка, їх уже немає, а я все їх перемальовував. Було 25 таких аркушів, багато роздарував, залишилося шість, хочу показати на виставці.

— Останнім часом ви працювали над пам’ятним знаком легендарному танцівникові Сержу Лифарю.

— Нещодавно закінчив, можна відливати в бронзі, але немає грошей. Чекаю кращих часів. А в Академії танцю вже знайшли для нього хороше місце: каскад сходів, перехід до глядацької зали, з верхнім світлом — там добре буде виглядати на підставці з полірованого каменю.

— Ваша серія пастелей «Пошук істини», створена в середині 1990-х, викликала великий резонанс, а зараз знову повернулися до євангельських сюжетів. Чому?

— Я роблю нову серію кольоровими олівцями, тут інші композиції, інша кольорова гамма. Здається, цікавіше виходить: роботи повітряніші, химерніші, ліричніші, як і повинно бути у цьому міфі. Мені пропонують виставити ці роботи в Шоколадному будиночку, потрібно знайти спонсора, щоб видати каталог.

Я ретельно вивчаю Євангелія, перечитую Старий і Новий Завіти. Хочу проілюструвати житіє Христа, створити картинки на всі етапи його життя. Я двічі побував в Ізраїлі, і він мене вразив відчуттями, міражами на межі бачень. Обстановка на цій землі милостива, там щось є. Що — я не знаю. Але це милостиве добре відчував: я на біблейській землі, і для мене було щастям величезним, що я на неї ступив.

У мене є пастель «Проповідь на Генісаретському озері», на задньому плані пейзаж із пагорбами — це Голанські висоти, і коли я там опинився, був уражений, що так точно вгадав колір, контури пагорбів. А коли потрапив в іудейську пустелю, то побачив, що бедуїни схожі на мої зображення.

У Луврі, на величезному полотні Веронезе «Весілля в Кані Галілейській» Голанські висоти палац, гуляння, десятки персонажів, колони, статуї, золото. А це було бідне село, воно і зараз таке: маленькі будиночки, невеликі простори. «Благовіщення» у Леонардо розкішне! — сидить пані в багатому одязі, але нічого цього не було в голій Палестині. Пам’ятаєте «Введення в храм» Тіціана? — але храм тоді виглядав зовсім інакше, ніж малює собі уява сьогоднішніх людей, і перший храм Соломона був не казна-який, ніякої розкоші. Я думав, як зробити, щоб був людський момент, але не було помпезності. У «Тайній вечері» я посадив учнів на підлозі: древні іудеї лежали за римським принципом під час трапези, але тут вони не могли лежати, приміщення було дуже невелике — я його бачив. Вони сиділи таємно, як змовники, і відчуття таємничості має бути присутнє на папері. Так у всіх своїх роботах — «Різдво Христове», «Втеча до Єгипту», «В’їзд до Єрусалима», «Нагірна проповідь», «П’єта» — я вирішив зняти покрив нашарувань, виходив із суті.

ВРАНЦІ ПРИХОДЖУ В МАЙСТЕРНЮ, СИДЖУ, МАЛЮЮ. І ЩАСЛИВИЙ НЕЙМОВІРНО

— Ваша майстерня — одне з легендарних місць Києва, говорять, її називали «Салон-шинок-сповідальня». Хто тут тільки не побував — артисти, літератори, вчені, спортсмени.

— Коли ми дружили з Сергієм Параджановим, він привів Романа Балаяна до мене в майстерню, і ми подружилися назавжди. Параджанов пішов, а ми з Романом залишилися. Обставини вищі за нас, і зараз опинитися на рівні обставин дуже складно — змінилася шкала цінностей. А ми з Романом дуже іронічно налаштовані, маємо властивість осмислювати події і обіграти будь-яку тему, багато чого обсміюємо. Я зустрівся з дуже багатьма людьми, спілкувався, купався в їхній душевності, інтелектуальності. Це моє щастя в житті величезне. Момент спілкування з людиною для мене понад усе, я можу відкласти роботу, потім дороблю. Отримував багато душевного відгуку, сам збагачувався, і ці люди до мене тяглися потім. Починалося з того, що я пропонував зробити портрет. Робив, і ми залишалися друзями.

Людина сидить на подіумі, я працюю, ми розмовляємо, і вона розкривається. А взагалі, коли людина перестає помічати на собі увагу — це обов’язково відбувається через монотонність процесу, я ліплю, вишукую щось, спочатку ми спілкуємося — але потім вона йде в себе. І міняється просто на очах: розслабляються м’язи, опускаються куточки рота. Вона починає думати про щось своє, я дивлюся і бачу: людина вже пішла в себе і, зазвичай, вона стає сумною. Це майже завжди так. Сумною, заклопотаною, і я розумію, що у неї багато проблем. Крім того, що вона така або інша, над нею тяжіють якісь сили, і вона їх хоче уникнути. Ось таке відчуття. Потім знову починаю говорити — і вона повертається.

— Миколо Павловичу, то ви життєрадісна людина?

— Дуже! Життя — великий дар, який мені даний, і я його дуже ціную. І люблю. А як можна не любити життя? Що ж тоді любити? Позитивність — моя неодмінна умова, бо хорошого в житті набагато більше, ніж поганого. Просто потрібно зуміти це побачити. Я хочу закінчити «Дружини-мироносиці». Вранці приходжу в майстерню, сиджу, малюю. І щасливий неймовірно. Дивлюся — вже вечір. А завтра знову прийду працювати.