Масштаб актора: історичне та особистісне

В останні роки актор практично зник із екрана (пояснення зрозуміле — хвороби), хоча й продовжував потроху зніматися — в переліку його ролей є фільми і 2016-го, і 2017 років. А кінострічка «Толока» Михайла Іллєнка ще тільки вийде на екрани, і ми матимемо можливість зустрітися з Сергієм Романюком знову...

ЗІРКА, ЯКА СВІТИТЬ НЕ ВСІМ

Сергій Романюк народився в Центральній Україні, у Кривому Розі, більша частина дитинства і юності — це вже Новоград-Волинський. А по закінченні театральної студії в легендарному Франківському театрі в Києві працював так само у франківчан, тільки в Івано-Франківську. На жаль, жодного разу я не бачив актора на театральному кону. Де він, як відомо, уже в 1990-х з’являвся дедалі рідше — замало не весь час працював у кіно. А у «двохтисячні» про театр уже і не йшлося — кількість кіноролей просто зашкалювала.

І лише нещодавно Івано-Франківський театр (який, до речі, нині сягнув високого рівня й визнання) запропонував Романюкові роль у виставі «Модільяні» режисера Ростислава Держипільського. Роль знаменитого французького художника П’єра Огюста Ренуара. За свідченням режисера, з огляду на стан здоров’я артиста, його Ренуар пересувався у сценічному кадрі на візку... Виставу знято на відео, а щодо театральної версії його творці думають про те, яким чином зберегти Романюковий образ у подальших сценічних презентаціях.

У виставі «Модильяні» Івано-Франківського театру Сергій Дмитрович грав роль знаменитого французького художника П‘єра Огюста Ренуара. За свідченням режисера Р. Держипільського, зважаючи на стан здоров‘я артиста, його Ренуар пересувався в сценічному кадрі на візку… / Фото надано Івано-Франківським музично-драматичним театром ім. І. Франка

На смерть артиста відгукнулися ЗМІ, от тільки як? Враження, що журналісти незрідка просто вихоплювали з «Вікіпедії» кілька відомих їм назв і... тоді виходило щось таке: «Помер актор Романюк, зірка фільмів «Роксолана» та «Іван Сила», — попри те, що ці картини аж ніяк не є представницькими для артиста, та й ролі там невеликі.

Чому так, загалом зрозуміло — в останні півтора десятиліття актор знімався здебільшого в серіалах, звісно, що російських. А однією з особливостей серіалів є те, що акторські роботи в них мало запам’ятовуються. Випадок Романюка належить до цього ж ряду. Та головне навіть не в тому, що серіали російські. Головна біда — актор майже не знімався у фільмах українських. Причина відома — таких було занадто мало. Це драма цілого покоління українських артистів, які від середини 1990-х мусили шукати роботу «на нашій — не своїй землі»...

ПАРТИТУРИ З ПАРТИТУР

А починалось нібито ж добре — на початках 1990-х, коли українське кіно ще не випхали на узбіччя. «Тарас Шевченко. Заповіт» Станіслава Клименка (роль слідчого — скільки він потім зіграє тих слідчих!), «Гетьманські клейноди» Леоніда Осики (Валько Босаківський) і — «Записки кирпатого Мефістофеля» Юрія Ляшенка — власне, перша справді складна роль у кінобіографії кіноартиста. Роль головного героя, адвоката Михайлюка, а власне Мефістофеля, такого собі злого духа. Котрий і радий би стати рівним собі самому, але ж ні, не виходить — бо там, усередині, борушкаються злі енергії...

Фільм «Райські птахи» Р. Балаяна переносить в атмосферу початку 1980-х. Романюк зіграв слідчого КДБ - людину напрочуд пластичну, яка вірою й правдою служить системі, й водночас розуміє: тих, кого він кваліфікує як ворогів системи, не варто ламати через коліно / Фото з сайта kinoafisha.ua

В основі фільму стоїть знаменитий твір Володимира Винниченка, який було написано 1916 року, на зламі епох. Той злам ішов через душі. Хоча і Винниченкова повість, і фільм Ляшенка, і власне персонаж, зіграний Романюком, дають підстави й для іншого висновку: усе й розкололося, оскільки в інтелектуальній верхівці тодішнього суспільства забагато було мефістофельського, безжального до людини. Самознищення людське, те саме, що постало з усією очевидністю в середині ХХ століття, тоді, на порозі нової епохи, виглядало дещо по-іншому — як романтичний порив у кращі світи, до кращих людей і кращого облаштування суспільства.

Сергій Романюк і був досить популярним у 1990-х, оскільки в його людській та акторській генетиці добре простежувався оцей слід гуманістичного неприйняття розколотості людської особистості. У чомусь тут були типологічні сходження з Богданом Ступкою — передусім у поєднанні особистого людського шарму і негативізму, що дає змогу навіть не зіграти, а просто відтворити стереоскопію людини, скажімо так, з дуже глибоким внутрішнім світом... Звідси й ролі у «Партитурі на могильному камені» Ярослава Лупія (лікар-психіатр, увесь складений із непоєднуваних фрагментів), «Страчених світанках» Григорія Кохана та низки інших, серед яких і роль кілера Івана у фільмі «Приятель небіжчика» В’ячеслава Криштофовича.

Криштофович — один із найбільших спеціалістів у роботі з акторами: він їх любить, він працює з ними напрочуд фахово. Так і тут. Чергова негативна роль (ще б пак, кілер, убивця), проте ж зроблена на такому високому внутрішньому спокої Романюкового персонажа, що мимоволі виникає враження людини, заледве не гармонізованої, рівної собі. Хоч у цьому й жахіття: кілер не пускає в себе моральні гризоти, він живе у природі природним життям, де немає сенсу ставити собі самому градусник для вимірювання моральної температури. В одній ролі, в одному персонажеві — уся картинка наших 1990-х, де вже проростали біди сьогоднішнього дня.

«КУДИ НАС ЗАВЕДЕ ЦЕЙ ДОВГИЙ ШЛЯХ?»

Ну, а далі було безліч ролей, далеко не всі запам’яталися та й просто не всі бачилися, всі ці безкінечні серіальні історії. Але варто звернути увагу на дві ролі — обидві із фільмів 2008 року. «Райські птахи» Романа Балаяна — події й атмосфера в радянському суспільстві початку 1980-х. Ще є не до кінця витруєні інтелектуали, яким хочеться польотів хоч уві сні, хоч наяву. Проте ж польотність духу ніяк не вітається владою, яка вже відчуває підземні тектонічні рухи, але ще не розуміє, звідки той подзвін.

Романюк у фільмі Балаяна грає слідчого КДБ (ну так, знову). Грає як людину напрочуд пластичну, яка вірою і правдою служить системі й водночас розуміє: тих, кого він кваліфікує як ворогів системи, не варто ламати через коліно. Він прагне встановити з піддослідними особистий контакт — тільки так він бачить запоруку успіху впливу на тих, кого він бачить по той бік барикад. За цим ціла філософія, яка в чомусь нагадує Порфирія Петровича із «Злочину й покарання» Федора Достоєвського... Філігранно зіграна роль, філігранно.

У фільмі «Владика Андрей» Олеся Янчука  образ Шептицького у виконанні Романюка – окраса стрічки. Актор ліпить образ владики з напівтонів, уникаючи надто сильних акцентів. І разом з тим віриш, що це справді видатний герой ХХ століття, якому вдалося так багато зробити для свого народу / Фото з сайта kinoafisha.ua

Ну і, звісно, Андрей Шептицький у фільмі «Владика Андрей» Олеся Янчука. Складність роботи тут полягала передусім у відтворенні справжнього масштабу видатної історичної постаті. При цьому — котурни були вкрай не бажані.

Романюк виявився на висоті, його роль — справді окраса фільму. Актор ліпить образ владики з напівтонів, уникаючи занадто сильних акцентів. І разом з тим віриш, що це справді видатний герой ХХ століття, якому вдалося так багато зробити для свого народу. Можливо, навіть багато в чому врятувати його дух, побитий нещадними вітрами минулого століття.

По ходу фільму раз по раз виникає просте питання: чому нині в нашому українському житті так мало масштабних історичних персонажів, а натомість відбувається «карликізація» самого політичного життя — не тільки в Україні, на жаль... І «Куди нас заведе цей довгий шлях?» — як співає В’ячеслав Вакарчук у фільмі Балаяна.

Сергій Романюк самою своєю присутністю змушував думати про масштаби історії та ролі в ній людської особистості. Бо особистістю, і непроминущою, був він сам. І залишиться таким назавжди.