Олена ДЕМ’ЯНЕНКО: «Я виросла у Львові, де панує дух свободи»

Фанні Юхимівну Каплан (при народженні Фейгу Хаїмівну Ройтблат) вбили майже сто років тому. За звинуваченням у замаху на життя Володимира Ілліча Леніна. Їй було 28 років. Про це я дізналася в ніжному віці, мені було дуже шкода тоді  вождя світового пролетаріату.  Здається, навіть плакала, коли захворіла і  не змогла прийти на урочисту лінійку, де нас приймали в жовтенята і вручали значки із зображенням золотокудрого Володі Ульянова.   Ілюзії тривали недовго, але ім’я Фанні Каплан вкарбувалося в пам’ять на все життя. Як і у всіх моїх ровесників, гадаю. А ось молодші покоління (навіть тридцятирічні), виявляється, вже не знають, чому увійшла в історію молода жінка, яка мала це ім’я: моя колега не змогла піти на прем’єру вже гучної стрічки і, засмучена, поскаржилася про це синові.  «А хто така Фанні Каплан?» — запитав він.

Про цю дівчину, її життя і кохання, епоху великих змін  зробила фільм режисер Олена Дем’яненко. Називається він «Моя бабуся Фанні Каплан». Минулого літа стрічка брала участь у Національному конкурсі  Одеського міжнародного кінофестивалю. Мала шалений успіх, а виконавець ролі Дмитра Ульянова відомий  режисер Мирослав Слабошпицький  здобув приз за «Найкращу акторську роботу».

Нещодавно фільм вийшов у вітчизняний кінопрокат, перед тим «прокотившись» різними міжнародними кінофестивалями, і підсумком цих мандрів став приз за «Найкращий іноземний фільм» престижного форуму Crystal Palace International Film Festival  у Лондоні.

«ПОЧАТОК XX СТОЛІТТЯ НЕ ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД СЬОГОДНІШНЬОГО ДНЯ»

— Олено, дія фільму «Моя бабуся Фанні Каплан» відбувається у 1918-му. У твоїй творчій біографії є міні-серіал «Казароза» — кримінальна драма про події  1920-х минулого століття. Ти була співрежисером Дмитра Томашпольського на стрічці «Маяковський. Два дні» — той самий історичний період. Чим тебе манив початок ХХ століття?

— Ми не шукаємо легких шляхів!  «Казароза» — екранізація роману Леоніда Абрамовича Юзефовича. Він же був і автором сценарію. А Юзефович — не лише дуже гарний письменник, а й професійний історик. Відбулося цілковите занурення у той час — 20-ті роки минулого століття. Потім, як ти пригадала, трапився  проект «Маяковський. Два дні». І в мене з’явилося відчуття того, як працювати з цим історичним матеріалом.

Початок минулого століття дуже вабить мене, тому що, здається, не надто відрізняється від сьогоднішнього дня. Якщо, припустімо, до подій останніх років в Україні ми могли говорити про Жовтневу революцію, громадянську війну в Росії 1918—1920-х як про далеке минуле, відоме нам лише з книжок і фільмів, домислювати ситуації, психологію вчинків героїв, то зараз все абсолютно інакше. Мене приголомшило, коли під час Майдану ми зайшли до арт-бару «Бактерія», і там сиділи художники, письменники — вони відпочивали, розмовляли, поруч вантажили патрони, і хтось із присутніх сказав: «Ось до революції...», маючи на увазі наш час. Я подумала —  це ж просто «Біла гвардія»!  Ми, сьогоднішні, перенеслися в ті, здавалося, далекі дні, що назавжди минули... Історія разом з війною увійшла в наше життя і стала актуальною.

Коли ми починали роботу над фільмом,  говорили про загальніші речі:  що таке міф, а що — історична правда, як  розібратися в цих поняттях, якщо протягом одного людського життя трактування події може переписуватися багато разів. Тому не думаю, що це я обирала той час. Він сам обрав нас. І «накрив», на жаль.

— Як ти визначаєш жанр фільму «Моя бабуся Фанні Каплан»»? У «Казарозі», сюжет якої будується   в  тих самих історичних декораціях, існує жанрова чистота. Це кримінальна драма. На цій  стрічці, попри серйозність і документальність теми, у залі часто-густо сміються, особливо дивлячись на зайців, що пливуть (які, як відомо, не вміють плавати), окреслено чітку   мелодраматичну лінію?

— Розпочнімо з того, що серіал «Казароза» було знято  для російського телебачення (ми тоді працювали в Москві), а у них з форматами не надто пограєшся. «Моя бабуся Фанні Каплан», звичайно,  неформат. Але дуже завуальований. Тому що зовні там є всі ознаки певного жанру —  історія кохання  героїні. А далі — хто що зможе узяти для себе, тому що починається гра з глядачем — у фільмі багато іронії, самоіронії.  На подив,  деякі спірні речі у стрічці глядачі сприймають дуже спокійно, не намагаючись щодо цього рефлексувати. Розуміють, що лінію стосунків Каплан (Катерина Молчанова) з анархістом Віктором  Гарським (Іван Бровін) показано так, як її бачить Фанні. Тому полегшену казкову форму і застосовано до цих епізодів. Завваж, історію Фанні  Каплан і Дмитра Ульянова (Мирослав Слабошпицький) розказано вже складнішою кіномовою, ніж фантазії дівчинки, яка побачила Гарського, почула його голос і  — пропала. І навіть після розставання й зради романтична казка живе в ній.

— У стрічці багато ролей грають непрофесійні актори, але відомі киянам (кінематографістам передусім) особистості — Мирослав Слабошпицький, Влад Троїцький, Геннадій  Кофман, Роман Ширман, Іван Войтюк, Вікторія Трофименко.  Чому ти зважилася на такий експеримент?

— Якоїсь миті ми зрозуміли, що, по-перше, нам у кадрі потрібні особистості, а по-друге, потрібно, щоб вони існували на екрані максимально органічно. Начебто нічого і не грали. А найкращого актора перенавчити  складно. Та й не потрібно, і неправильно.

— Пішли шляхом Отара Іоселіані?

— Ми пішли своїм шляхом, оскільки ще під час проб зловили, відчули інтонацію фільму, і потім вже вона сама повела нас за собою. Адже це лише здається, що ми знімаємо кіно, певної миті воно само себе починає знімати, а ми лише обслуговуємо його.

—  Роль Леніна гротескно зіграв гарний, але маловідомий українським  глядачам  російський актор Олексій  Девотченко, який трагічно загинув під час зйомок фільму.  Як ви знайшли його?

— Так, біда сталося, коли не було ще знято одну сцену з Олексієм, але ми змогли вийти зі становища. А  познайомилися  на зйомках фільму Дмитра (Дмитро Томашпольський — чоловік і режисер О.Д. — Авт.)  про Анну Ахматову «Місяць у зеніті», Девотченко пробувався на одну з ролей. Тоді щось не склалося з термінами, але ми потоваришували, і коли виник «Маяковський. Два дні», він залюбки відгукнувся на пропозицію зіграти роль Велимира Хлєбнікова. Це було дуже нервово, дуже здорово. Тому, коли  розпочали роботу над  проектом  «Моя бабуся Фанні Каплан», вже знали, хто має грати Леніна. Окрім того, ми з Олексієм однаково ставимося до цієї особи.

«СУДЯЧИ З МУЗЕЇВ, КАПЛАН   25  РАЗІВ  СТРІЛЯЛА В ЛЕНІНА»

—  А як ви ставитеся?

— Я вважаю, що його потрібно негайно закопати, і буду дуже рада, якщо це станеться за мого життя.

—  У Мавзолеї,  до речі,  була колись?

— Ні, некрофілів люблю лише як течію в кінематографі! (Сміється.) Розумієш, я росла у Львові, в дуже своєрідному середовищі. Його навіть не можна було назвати антирадянським. Воно просто було не радянським. Там панував культ свободи. Був, наприклад, один чудовий дім — інтелектуала Сашка Корольова. Для мене — просто людини епохи Відродження, видатного лікаря, інтелектуала. У нього, по суті, цілодобово тусувалися музиканти, художники — Олександр Аксінін, Кузя з «Братів Гадюкіних». Мені тоді було 14 років, і  я   пропадала в цьому домі.

— Батьки не хвилювалися?

— Вони  були спокійними: нічим поганим я там не займалася — книжки читала, музику слухала, спілкувалася з цікавими людьми. Це було чудово, тому що мені завжди було куди втекти зі школи. Завдяки дому Сашка Корольова  я могла дозволити собі ставитися до всієї совкової  нісенітниці як до поганої погоди —  адже  вона не страшна, якщо  є дах, під яким можна сховатися. У мене такий дах був. Тому в мене не відбулося кардинальної зміни світогляду: мовляв,  усе життя думала, що дідусь Ленін хороший, а він виявився поганим. Щоправда, згадую, дуже сміялася, коли прочитала  історію про  Леніна  в журналі «Огонек».  Приїхали двоє британських учених до перебудовного Радянського Союзу, що розвалювався, і почали подорожувати ленінськими місцями. А потім написали  кумедний огляд. Відвідали вони, напевно, 25 музеїв Леніна (адже в нас тоді в кожному селі був  музей Леніна),  і дійшли висновку, що Ленін, Володимир Ілліч, вочевидь, років з чотирьох достеменно знав, що стане вождем світового пролетаріату, тому що ніколи нічого не викидав. У країні налічили десятки табелів за всі його шкільні роки, прописи, дитячі черевички, повзунки, іграшки, паровозики. До того ж гардероб Леніна налічував, певно, 25 пальт, і в нього 25 разів стріляла Каплан, оскільки в кожному музеї було пальто з дірками від куль! Британських учених тоді це дуже вразило, а мене надзвичайно розсмішило!

— То стріляла все-таки Фанні Каплан у Леніна чи ні? Якого висновку  ти сама дійшла, роблячи фільм?

— Розумієш,  у нас зі всієї цієї офіційної справи, що була вивезена генерал-майором КДБ Олегом Кулагіним до США з пачкою інших документів, є у фільмі пряма цитата. Цю фразу виголошує слідчий, який веде справу Каплан. Він каже: «Каплан стояла під ліхтарем, в одній руці у неї був саквояж, а в другій — парасолька. Як вона тоді стріляла?».  У 90-ті роки минулого століття група ентузіастів  намагалася  офіційно, через суд, реабілітувати Фанні Каплан,  але не вийшло. Але, власне, кіно не про це...

— Проте існують різні версії. І, напевно, у глядачів виникне питання — так чи ні?

— Те, що таке питання виникає, і є надзавданням.  Тому що часто трапляється протилежне: мене там не було, але я точно знаю, як усе сталося, — по телевізору показували, в газеті прочитав, сусід розповів, тому  впевнений на 100 відсотків. Відповідь: «Я не знаю, я думаю», — та, що має витіснити категоричні висловлювання.

«ФІНАЛ «ГУЦУЛКИ КСЕНІ» — ПОЧАТОК  АНЕКСІЇ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ»

— Поточний високосний рік  для вашої творчої групи був   успішним. Ви закінчили довгу роботу над фільмом «Моя бабуся Фанні Каплан». Фільм нещодавно вийшов у прокат, але вже має престижні нагороди. У стрічки попереду ще довга фестивальна історія, а ви вже уклали договір з Державним агентством України у питаннях кіно на виробництво наступного проекту — причому, мюзиклу. Це було несподівано. Любиш ризикувати й експериментувати?

—  Ми дійсно робимо ставку на яскравий  глядацький  фільм. Тут не буде ніякої гри в жанри, все по-чесному.

— Історія відбувається в наші дні?

— Ні, це 1939-й. Ми викупили права на оперету Ярослава Барнича «Гуцулка Ксеня». Дія відбувається в селі Говерла, у Ворохті. Туди приїжджають американці, емігранти з України, щоб знайти наречену для молодого Яро. Хлопець народився вже в Америці, і його батько спантеличений тим, що в синові мало українського духу. Він залишає Яро у спадок мільйон доларів, які той зможе отримати, якщо протягом року одружиться зі «свідомою українкою». Рік добігає кінця, й остання надія — ця сама Ворохта, бо там живе легендарна красуня «гуцулка Ксеня».

Це жанрове, веселе кіно. Дія фільму закінчується  напередодні анексії Західної України — якраз там, десь у районі Говерли, проходила лінія розділу. Тобто події  відбуваються на території, яка буде потім  приєднана до Совєтів. Хоч куди ткни пальцем — історія повторюється.

«ВІДЧУТТЯ ВЛАСНОЇ ГІДНОСТІ НЕОБХІДНЕ ДЛЯ ВИЖИВАННЯ»

— Ти ж і сама з Галичини, проте довго працювала в Москві. Стосунки з колегами, працедавцями були рівноправними чи відчувалася рука «старшого брата»?

— Скажу тобі, напевно, несподівану річ. У Москві я ніколи не відчувала  поблажливого  ставлення до себе.  А от удома,  в Україні, мене вже давно приголомшували деякі моменти.  Як приклад: одного дня перед Новим роком ми з українськими співаками й артистами знімали кліп на пісню, що мала  йти в ефірі після привітання президента Кучми. Працювали дві доби в холоднючому павільйоні за скромний гонорар. А незабаром наша країна замовила за шалені гроші  кліп на гімн України... у Москві. Мені здається, відчуття власної гідності необхідне людині для виживання. У мене не було жодних проблем у Росії через те, що я українка, а в Україні  часто відчувала підлесливість — готовність здати своїх  заради того, щоб москвичі погладили тебе по голівці. Гідність і самодостатність — наріжний камінь повноцінності людини.  І тоді ніхто не зможе ставитися до тебе звисока.

ПРО ДІМУ, ОЛЕНУ ТА ЗНАЙДУ ЕЛЛІ

— А у вашому тандемі з Дімою Томашпольським є ведучий і ведений?

— Ми завжди знімали фільми окремо. Спільна режисерська  практика — лише два проекти: «Маяковський. Два дні», він був гігантським за обсягом, один режисер просто б не впорався, і «F 63,9 Хвороба кохання». На всіх інших фільмах (навіть якщо працюємо разом) чітко ділимо обов’язки:  хто — продюсер, хто — режисер.

— Конфліктуєте?

— Та ні. Наші творчі стосунки існують уже стільки років тому, що кожен дозволяє існувати іншому, бути самостійною особою. Це дуже важливо. Ми — не брати Васильєви. Швидше, тандем по життю, а тому ставимося до проектів іншого як до своїх власних.

— Уже вирішили, як зустрічатимете Новий рік?

— Любимо зустрічати Новий рік удвох, бо вважаємо його родинним святом. Нинішнього  році нас буде троє, бо в домі  з’явилося кошеня: воно прийшло з лісу в будинок друзів і залізло в пташину годівницю. Його підібрали, вилікували й передали нам до Києва.

— Як назвали знайду?

—  Знайда виявилася дівчинкою (їй зараз два з половиною місяці,  росте на очах). Назвали...  Фейга.  Забавне пестливе ім’я вийшло — Фегуся.  Але нашій кішці воно категорично не сподобалося. Не хотіла відгукуватися на нього, довелося перейменувати (у реальної Фейги, до речі, теж було кілька імен — Фанні, Фані, Дора). Тепер кішку  звати Еллі. Ім’я припало їй до душі. Думаю, на ньому й зупинимося. Ось такою маленькою дружною компанією ми й хочемо зустріти Новий 2017-й рік.

Фото з особистого архіву Олени Дем’яненко