Перегони за Національною премією

Нинішній рік є ювілейним в історії заснування Національної премії України ім. Тараса Шевченка. П’ятдесят п’ять років тому першими лауреатами Шевченківської премії стали: Павло Тичина, Олесь Гончар і Платон Майборода.

В різні роки комітет з присудження премії очолювали Олександр Корнійчук, Микола Шамота, Павло Загребельний, Марія Орлик, Борис Олійник (двічі), Олесь Гончар, Володимир Яворівський, Іван Дзюба, Роман Лубківський, Микола Жулинський, а з 2016 року ‑ Юрій Щербак. Саме з появою Юрія Щербака в практиці Комітету з’явилося кілька нововведень, які мають сприяти прозорому й об’єктивному прийняттю рішення щодо представлених на розгляд творчих доробків пошуковців.

По-перше, з’явилися кваліфіковані експерти у кожній номінації, які не лише розглядають і рекомендують членам комітету ті чи інші кандидатури на здобуття Національної премії, вони ще отримали право самостійно висувати претендентів на цю престижну найвищу державну відзнаку у гуманітарній сфері.

По-друге, для членів комітету, а їх на сьогодні нараховується двадцять п’ять осіб, було відновлене право висувати авторів літературно-мистецьких творів для участі у конкурсі.

Фото з сайта mediananny.com

КОНКУРСНЕ «СИТО»

Відбувся перший і другий тури конкурсу, за результатами яких із сорока шести робіт до третього завершального туру членами комітету було допущено лише… тринадцять! Прийняттю цього рішення передувало тривале обговорення експертами і членами комітету номінованих літературних і мистецьких творів. Нагадаємо, у номінації «Література, публіцистика, журналістика» на самому початку їх було – двадцять шість, «Кіномистецтво» ‑ чотири, «Музичне мистецтво» ‑ шість, «Театральне мистецтво» ‑ два, «Візуальні мистецтва» ‑ вісім.

Шість експертів, виступаючи перед членами комітету, намагались дуже аргументовано і переконливо довести власний вибір на користь того чи іншого претендента на премію, висловити своє «за» чи «проти» представлених на конкурс творів. Найбільш цікаві фрагменти з їхніх виступів заслуговують на ознайомлення, оскільки стає зрозумілим, на що в першу чергу звертали увагу експерти, коли аналізували конкурсні роботи.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, письменник, літературознавець, лауреат Шевченківської премії:

 - Почну свій огляд із роману «Аеропорт» Сергія Лойка. У мене виникло глибоке розчарування від того, що це не «non-fiction». Мені здавалось, що цей твір міг бути не лише видатним явищем публіцистики, але й вражаючим документальним свідченням. В принципі автор цього досяг, бо його книга ‑ вчинок. Але це жодною мірою не стосується україномовного тексту роману. Переклад просто ганебний. Людина, яка його здійснила, до того п’ятнадцять років працювала у Кривому Розі на телебаченні, а потім раптово вирішила стати і редактором, і перекладачем. Її неоковирна робота, яка, до речі, дуже жваво обговорюється на різноманітних літературних інтернет-форумах, просто отруїла моє сприйняття роману «Аеропорт» Сергія Лойка.

Дивовижне відчуття, читацьке потрясіння у мене виникло, коли прочитав збірку новел «Охоронителі діви» Василя Портяка. Переконаний, в сьогоднішній українській літературі ніхто так не володіє діалогом, як автор цієї книги. Мені здавалось, що після Григора Тютюнника, або, скажімо, після Миколи Рябчука, з реалізму не можна видушити вже нічого… І раптом – це диво.

Багато міг би говорити про «Подорожник з новими віршами» Івана Малковича. Вважаю, що це поет калібру тієї генерації літераторів, до якої належить Василь Герасим’юк, покійний Ігор Римарук… Але ось ця «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» зовсім заступила батька, поета Малковича, який друкується рідко, але кожна публікація це поява чогось непередбачуваного. І, звичайно, Андрій Содомора, його книга «Поезія. Проза», що побачила світ у видавництві «Літопис». Це велике щастя, що маємо такого талановитого інтерпретатора чужомовних текстів, літератора і науковця, який, безперечно, є лідер вітчизняного перекладацтва, що переживає не найкращі наші часи. Бо відійшли великі перекладачі, ця зіркова генерація – від Лукаша, Кочура до Лісняка, Паламарчука… Але яка це ще проза і поезія, представлена в його книзі. Це диво-стиліст. Андрій Садомора справді подібний сам до себе, але тут він постає перед нами зовсім іншим.

Дуже цікавий поет, несподіваний і водночас нестандартний, Дмитро Лазуткін. Але коли поруч сусідує такий лірик, як Малкович, то Лазуткін ‑ поет завтрашнього, післязавтрашнього дня, який ще мусить привчити читача до себе. Нам потрібно завжди пам’ятати, що не лише автор, але й читач важливий у цьому процесі. Без нього, без його опіки тексти не існують. Є багато випадків, згадайте того ж Еліаса Каннетті, який отримав Нобелівську премію за роман «Засліплення» через 50 років (!) після його оприлюднення. Чому? Тому що текст автор написав нетрадиційно, у поперек, і членам Нобелівського комітету потрібно було до нього «дорости». Розумієте?

Іван РЯБЧІЙ, публіцист, перекладач, лауреат Національної премії ім. М.Т. Рильського:

 - У переліку літературно-мистецьких творів, висунутих на здобуття цьогорічної Національної премії, звичайно, є фаворити. Звичайно, це Василь Портяк. Поділяю думку Михайла Федотовича, що одним із претендентів на премію, є поет Іван Малкович. Наступний претендент на премію Андрій Содомора. Людина, яка переклала багато античних авторів, подарувала нам просто цілу бібліотеку… А ще він пише поезію і прозу. Відтак Андрій Содомора заслуговує на особливий пієтет. Це саме те, чого не побачимо у творах інших українських поетів і прозаїків.

Доводиться констатувати, що у фінал конкурсу вийшли одразу два яскравих публіциста – Віталій Портніков з двокнижжям «Богородиця у синагозі», «Тюрма для янголів» та Андрій Цаплієнко із збіркою оповідань «Книга змін». Обоє достойні, але хтось із них один за рішенням членів Шевченківського комітету може отримати Національну премію.

Андрій Цаплієнко (книга оповідань «Книга змін», серія телесюжетів з лінії фронту)

За результатами розгляду і відбору літературно-мистецьких творів, висунутих експертами, членами Комітету, культурними інституціями, до третього туру конкурсу допущено:

• у номінації «Література, публіцистика, журналістика» ‑ Іван Малкович (книга поезій «Подорожник з новими віршами»), Віталій Портников (публіцистичний цикл у двох книгах: «Богородиця у синагозі» та «Тюрма для янголів»), Василь Портяк (книга «Охоронителі діви»), Андрій Содомора (книга «Поезія. Проза»), Андрій Цаплієнко (книга оповідань «Книга змін», серія телесюжетів з лінії фронту), Іван Яцканин (книги «Мить блискавки» та «Пора вузеньких вулиць»);

Ольга ПЕТРОВА, художник, мистецтвознавець, доктор філософських наук:

 - Я уважно проаналізувала всі проекти, які беруть участь у конкурсі у номінації «Візуальні мистецтва». Як на мене, художник Микола Малишко посідає виняткове місце серед претендентів на премію. У нього проект «Лінія» (скульптура) 2015 року, що поданий ТОВ «Я Галерея». Це скульптури з дерева, якщо хтось ще не ознайомився. Мистецтвознавці, які супроводжують проект, посилаються на традиції Олександра Архипенка. Я би не сказала, що це саме так. Архипенко був більш вишуканий і артистичний. А тут у нас спостерігається навмисна брутальна естетика. Це напрямок бруталізму у мистецтві, який започаткував у ХХ столітті відомий французький архітектор швейцарського походження, художник і дизайнер Ле Корбюзьє. У нас в Україні цю традицію продовжував Василь Єрмілов, якого називали майстром сокири і рубанка. Це дійсно потужний проект.

Далі у нас подружжя – Магдалина і Михайло Белені. Подає Спілка дизайнерів України. У Магдалини Белень серія творів «Мої Карпати, рідна Верховина, славна Україна». Це живопис дуже посередній. Що стосується Михайла Беленя, то вибачайте, це дрімуча радянська поховальна пластика. Я відповідаю за слова, які промовляю.

Скориставшись своїм правом експерта, я висунула на премію іншого художника – Олександра Дубовика. Його проект «Архів застережень». Цей художник прийшов у мистецтво в 1960-ті, розвинув традиції, закладені ще Василем Кандинським. Ті традиції, на жаль, в радянські часи абсолютно не сприймалися. Він все життя проходив у формалістах. Упродовж 60 років, а саме стільки він перебуває у творчому процесі, Олександр Дубовик жодного разу не схибив. Митець у проекті «Архів застережень» звертається до класиків і адаптує класику до формальних завдань. Це людина, яка працює не лише в царині нефігуративу, а також з широкими пластами класичного мистецтва. В авторських символах і знаках передає напруження нашого часу і актуальність світобачення, драматизм буття, загрозу людству, зокрема, Україні. Його творчий художній стиль закорінений в архаїчні знаки української пракультури. Виставки з мистецькими творами Олександра Дубовика відомі в Чикаго, Нью-Йорку, Вашингтоні, тобто його мистецтво вже давно вийшло за межі України.

Олександр Дубовик (арт-проект «Архів застережень»). Фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»

Окремо хочу спинитися на творах у галузі скульптури «Моя Україна» та пам’ятнику гетьману Пилипу Орлику, автором яких є народний художник України Анатолій Кущ. Це серйозний претендент на премію, тому що він зробив офіційні пам’ятники. Але альбом, з представленими в ньому скульптурами, відображають естетику 1876 року. Це французький класицизм в період його переродження в мертвий академізм, з яким боровся ще Огюст Роден. Мені здається, що це настільки застаріле… І ще мене прикро вразила одностайність спілки художників, яка висунула твори художника. Якщо її керівництво не змінюється впродовж останніх тридцяти років, складно говорити про якусь об’єктивність.

І останнє. Пропонує членам Комітету проекти, авторами яких є Галина Яблонська і Людмила Грабовенко, зняти з конкурсу, оскільки організації, які їх висунули, не відповідають за змістом своєї діяльності поняттю «культурна інституція».

• у номінації «Візуальні мистецтва» ‑ Олександр Дубовик (арт-проект «Архів застережень»), Микола Малишко (мистецький проект «Лінія» (Скульптура));

Марина ЧЕРКАШИНА-ГУБАРЕНКО, доктор мистецтвознавства, професор Національної музичної академії України ім. П. Чайковського:

 - Богдана Фроляк на сьогодні є професійним композитором, який користується заслуженою повагою у вітчизняному музичному середовищі. Її твори симфонія-реквієм «Праведная душе…», хорова кантата «Цвіт», музичний твір «Присниться сон мені», номіновані на премію, отримали захопливі і позитивні відгуки від громадськості, авторитетних композиторів. Це твори, які відкривають нову сторінку в музичній Шевченкіані. Богдана Фроляк прекрасно поєднала національну інтонацію, національні жанри і традиції високого світового мистецтва – меса, реквієм, жанр православної літургії, що органічно сплелося з кантами, псалмами, народними піснями. І я задоволена тим, що серед кандидатів на премію у номінації «Музичне мистецтво» є один, творчість якого відзначається високим професійним рівнем.

Кілька слів про Павла Тютюнника, якому належить цикл пісень на вірші М.Вінграновського «Я вірю в неї – в Україну!». Я прослухала, як він їх виконує. Це аматорського рівня співак, який співає в стилі радянської патріотичної пісні 60-х років минулого століття. Чимось нагадав мені молодого Лева Лещенка. Десь у такій манері. Ясно, що це не той рівень, про який серйозно можна говорити.

Прикро, що після внесених змін у положення про Національну премію у нас з’явилася лише номінація «Музичне мистецтво», в той час як у попередній редакції була ще номінація «Концертно-виконавське мистецтво». Я веду до того, що поруч з композитором Богданою Фроляк претендують на цьогорічну премію виконавці Галина Батьковська і Леся Репецька з авторською концертною програмою «Сестри Тельнюк: наш Шевченко», кобзар, бандурист, лірник Тарас Компаніченко зі своїм проектом «Хорея козацька» і український співак кримськотатарського походження Фемій Мустафаєв із циклом мистецьких проектів «Тарас Шевченко. Солоспіви», «Ватаним», «Волошкова Україна», «Об’єднаймось, українці!», «Ніхто, крім нас!», «Вже пора!». Хочу підкреслити, всі вони талановиті виконавці і заслуговують на відзначення, але не менш талановита і композитор Богдана Фроляк, яка створила, акцентую увагу членів Шевченківського комітету, академічні музичні твори на високому мистецькому рівні. Тому саме їй, як експерт, віддаю перевагу.

Тарас Компаніченко (твори історико-культурної спадщини Руси-України та радіоцикл «Хорея козацька»). Фото Артема СЛІПАЧУКА, «День»

• у номінації «Музичне мистецтво» ‑ Галина Батьковська, Леся Репецька (музична програма «Сестри Тельнюк: наш Шевченко»), Тарас Компаніченко (твори історико-культурної спадщини Руси-України та радіоцикл «Хорея козацька»), Богдана Фроляк (Симфонія-Реквієм «Праведная душе…», хорова кантата «Цвіт», музичний твір «Присниться сон мені»);

Володимир ВОЙТЕНКО, кінознавець, головний редактор сайтів «Кіно-коло» і «Сценарна майстерня»:

- В номінації «Кіномистецтво» є чотири кандидати. Але я виділив би з них лише два. Це художній фільм «Брати. Остання сповідь» кінокомпанії Pronto Film, створеного 2013 року. Автор сценарію і режисер Вікторія Трофіменко, оператор-постановник Ярослав Пілунський, художник-постановник Владлен Одуденко, виконавці головних ролей Олег Мосійчук і Віктор Демерташ. І рекомендований мною на премію анімаційний серіал «Моя країна – Україна» кінорежисера-аніматора Степана Коваля. Виробництво анімаційної студії ТОВ «Новаторфільм» 2013 року.

Фільм «Брати. Остання сповідь» ‑ цікава спроба адаптувати інший культурний сюжет. В основі кінотвору ‑ роман шведського письменника Торгні Ліндгрена «Джмелиний мед». Звичайно, будь-яка екранізація не є перенесенням літературного твору в буквальному значенні на екран. Наразі це інтерпретація. Бажано, щоб вона була конгеніальна. Я б не сказав би, що тут ми простежуємо на мистецькому рівні геніальність. Фільм цікавий, але, як на мене, немає абсолютних підстав за тими критеріями, за якими номінованим літературно-мистецьким творам присуджується Національна премія.

Анімаційний серіал «Моя країна – Україна» Степана Коваля має пізнавальний розголос і принципову позитивну оцінку громадськості. На одному з міжнародних фестивалів отримав приз за найкращий виховного напрямку фільм. Власне, це певний культурний феномен. Такі популярні фільми заґрунтовують український культурний світ у суспільній свідомості. Це фільм популярного мистецтва. З іншого боку, високих мистецьких чеснот. Він відкритий до найширшої публіки, але має надзвичайно художньо-мистецький смак.

Степан Коваль (анімаційний серіал «Моя країна – Україна»)

• у номінації «Кіномистецтво» ‑ Степан Коваль (анімаційний серіал «Моя країна – Україна»), Вікторія Трофіменко, Ярослав Пілунський, Владлен Одуденко, Олег Мосійчук і Віктор Демерташ (художній фільм «Брати. Остання сповідь»).

Олег ВЕРГЕЛІС, театральний критик:

 - У номінації «Театральне мистецтво» представлено лише дві позиції. Перша – це вистави «Енеїда» І.Котляревського, «...майже ніколи не навпаки» М.Матіос, «Оскар і Рожева Пані» Е.Е.Шмітта Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім.І. Франка у постановці режисера, народного артиста України Ростислава Держипільського.

Друга ‑ театралізований патріотичний концерт «АТО ‑ Ангели тебе оберігають», автор Ігор Кирильчатенко. Стосовно другої позиції одразу зазначу, що у мене виникло певне сум’яття, чи цей проект можна віднести до музичного мистецтва, виконавського чи театрального. Тобто тут, якщо можна так висловитися, «не чиста номінація». Адже проект визначено у жанрі «Патріотичний концерт». Все створене на сцені учасниками дійства має позитивне сприйняття, а виконавці заслуговують лише на глибоку повагу.

Позицію, яку я рекомендую, пов’язана з режисером і конкретними сценічними творами. Маю на увазі Ростислава Держипільського. На сьогодні, на мою думку, та й на думку колег-критиків, він один із п’яти режисерів України, не кажу найвпливовіший, а найоригінальніший, найцікавіший. Людина за сім років стала лідером в західному театральному регіоні. Я бачив багато «Енеїд». Бачив «Енеїди», поставлені і в Херсоні, і в Донецьку ще у ті часи, коли був живий режисер Шолоков. І застав «Енеїду» Данченка Сергія Володимировича. І коли побачив виставу нову, мається на увазі у Франківську, я не сподівався, що може бути на такому високому, глибокому, філософському рівні витягнута, реалізована тема. Тема народження нації. Тема випробувань, які вона проходить.

У виставі «...майже ніколи не навпаки» Ростислав Держипільський знайшов сценічне рішення, яке мене приголомшило. У нього на сцені показано три виміри ‑ прірви, землі і небес, до яких тягнеться людина, дерево, драбина. І взаємовідносини вони складають у таку символіку млина, який перемелює душі життя. Але людина перемагає. Це дуже глибока і філософська вистава.

Інша вистава «Оскар і Рожева Пані» Е.Е.Шмітта відзначається тим, що вперше за історію сценічних проектувань режисер виводить на перший план дитину. Її очима він хоче показати, як згасає життя. Крім своїх художніх достоїнств, вистава «Оскар і Рожева Пані» Е.Е.Шмітта має ще і гуманітарну місію. Майже рік-півтора колектив театру їздить містами, показує виставу і збирає кошти, щоб потім їх передати в центри реабілітації хворих дітей…

***

Треба відзначити, що режисер Ростислав Держипільський, так само як і письменники Олег Чорногуз, Василь Фольварочний, публіцист Мирослав Маринович, створили літературно-мистецькі твори, які заслуговують найвищої оцінки і гідного поціновування. Водночас члени Шевченківського комітету змушені були згадуваних пошуковців на Національну премію зняти з перегонів у зв’язку з тим, що кожен з них нещодавно отримав державні нагороди. А відповідно до Порядку представлення до нагородження та вручення державних нагород України, затвердженого Указом Президента України, особу, яку відзначено державною нагородою, може бути представлено до наступного нагородження « не раніше ніж через три роки після попереднього нагородження…».

Третій конкурсний тур заплановано на 20 лютого.