Пошук єдиного поля

Із 1999 р. у Львівському національному університеті ім. Івана Франка відбуваються не зовсім звичні для класичного університету події: засновано кафедру театрознавства та акторської майстерності, дещо пізніше — кафедру режисури, виходять у світ театрознавчий часопис «Просценіум», «Вісник Львівського університету. Серія «Мистецтвознавство» і таке інше. Усе — з ініціативи ректора, професора Івана Вакарчука. Керівник навчального закладу, де розпочато й розвинуто цей своєрідний для України експеримент — «щеплення» мистецької гілки до класичної університетської освіти, — не гуманітарій. У колі наукових зацікавлень доктора фізико-математичних наук Івана Олександровича Вакарчука — фізика квантових рідин, теорія надплинного гелію, теорія фазових переходів та критичних явищ, фізика невпорядкованих систем, фізика магнітних систем, математичні методи в теоретичній фізиці, проблеми квантової механіки, деякі задачі геофізики, загальна теорія відносності та космологія, теорія зоряних спектрів, філософія науки. У доробку Вакарчука — понад 230 наукових праць, підручники та монографії, що не мають аналогів в Україні. Особливий внесок їх автора відзначено Державною премією України в галузі науки і техніки — за написання підручника «Квантова механіка» (2000 р.). І. О. Вакарчук відомий і як засновник та головний редактор «Журналу фізичних досліджень», журналу для учнівської молоді «Світ фізики», головний редактор «Вісника Львівського університету. Серія фізична», член редколегії журналів «Condensed Matter Physics», «Вища освіта України». З 1996 р. очолює Раду ректорів Львівщини. 2001 р. його обрано президентом Українського фізичного товариства, з 2002 р. він — віце- президент Спілки ректорів вищих навчальних закладів України. У цьому переліку — лише частка того обсягу праці І. Вакарчука, що пов’язана з керівною посадою, активною науковою, педагогічною, громадською роботою. То ж чим можна пояснити те, що літопис мистецьких подій у Львівському національному університеті ім. Івана Франка твориться не лише кількісно, а й якісно, твориться послідовно, з ініціативи та за незмінної підтримки фізика-теоретика професора І. Вакарчука?

26 березня 2004 р. розгорнулась ще одна нова сторінка університетського життя — за наказом ректора І. Вакарчука відкрито факультет культури і мистецтв.

— Звідки ваша будівнича ідея в час, коли, здається, тільки розкидають каміння? Адже ви не актор, не режисер, не театрознавець, врешті-решт не функціонер від культури.

— Пригляньтесь уважніше до моїх книжок чи праць і, мабуть, помітите, що маю якусь внутрішню потребу об’єднувати природничі, точні науки з тим, що ми творимо як гуманітарний напрям. Усе життя мене чомусь переймало й дивувало, чому не можна поєднати одне та друге. Сам я до мистецтва не маю безпосереднього стосунку, але завжди був у тісному зв’язку з тими, хто малює, пише музику. І завжди дивувався, чому існує якесь взаємне нерозуміння між нашими «світами». Мабуть, не я один над цим замислювався, це відома проблема «двох культур». Але я розмірковував: чи не можна об’єднати в одному ареалі, просторі людей з таких начебто різних сфер, як наука й мистецтво? Це мене все життя хвилювало. З іншого боку, на світ «мистецтва» я завжди дивився із захопленням, з глибокою повагою. Сімейне оточення пов’язувало мене із мистецтвом: старший брат — професійний художник, дружина — художник-аматор, старший син — музикант... Музика завжди для мене була надзвичайною загадкою. Але театр видавався ще з дитинства особливо таємничим. Мабуть, він таким таємничим і є… За тим, що виникає на сцені, неодмінно щось шукаєш, там завжди є ще щось. Скільки я бував у театрі, вже й дорослим, щоразу, коли можеш сказати гарні слова, однаково далеко в душі залишається відчуття чогось глибшого, чого ніколи не витягнеш на світ божий, чогось — із світу метафізичного. Це дає особливу насолоду, відчуття таїни. Ось таке сприйняття, можливо, й наштовхнуло мене на перші спроби переконати інших у тому, що треба якщо не об’єднати ці різні напрями людської діяльності — науку й мистецтво, то зробити так, щоб вони співіснували близько, поруч. Світ не може бути поділений на тих, хто знає математику, і тих, хто знає щось інше… Треба бути разом — тоді й виникатиме щось глибше… Це відчуття, прагнення об’єднаності ніколи не покидало мене. Коли я читаю лекції студентам на фізичному факультеті, то запрошую їх до розмови, яка б торкалась того — іншого боку.

— Я перепрошую за неточність на початку нашої розмови: адже ви насправді актор, як і ваші колеги з кафедри теоретичної фізики, разом із якими ви ставите, наприклад, «Гамлета» мовою оригіналу. І друкуєте переклади п’єс, наприклад, «Копенгаген» Майкла Фрейна. Це теж один із способів поєднати інтелектуальне й образне начала — в собі і ближніх?

— Так, це мабуть один із способів творити єдине інтуїтивно-образне та евристично- логічне поле... Ця проблема живе в мені «тотально», тому, коли я став ректором, коли виникла в університеті атмосфера, в якій можна було говорити й на цю тему, ми почали говорити на різних рівнях, щоб призвичаїти усіх до думки, що можна «впустити» в університет театр. У якихось програмах я не дуже означено, щоб не потурбувати надто «пильних», давав назву новій кафедрі — й так кілька років підряд. І вже коли можна було переконати людей, склалися такі сприятливі обставини, що й люди мистецтва «зглянулись» на університет. Були тривалі й неодноразові розмови з Богданом Козаком, Федором Стригуном, та іншими. Я все частіше виголошував прилюдно думку про можливість існування в університеті театрального напряму. Хтось сприймав це серйозно, хтось — ні, запитуючи: як можна влаштовувати в університеті «балаган»? Із тих усіх — не однієї, не двох, не трьох розмов — у мене склалося певне бачення, як в університеті ця ланка навчання і творчості може співпрацювати з іншими. І викристалізувалась думка про театральний факультет.

— Його «випробувальним» і водночас стартовим майданчиком стала нова кафедра?

— Так, усе почалося з кафедри, яку ми створили 1999 року, — кафедри театрознавства та акторської майстерності. Створювали її, передбачаючи майбутній факультет, і працювати вона мусила з таким же наповненням. Хоча зрозуміло, що тоді ми ще не бачили в повному обсязі структури майбутнього факультету. Для нас було важливим, щоб ті, кого об’єднує слово «театр», — актори, театрознавці, режисери, — були спеціалістами з університетською освітою. Коли торік був перший випуск акторів, ми всі раділи, але я особисто почувався гордим ще й з того, що задум створення театрального напряму в університеті втягнув у своє коло багатьох людей, які повірили в цю ідею. Мабуть, нам таки вдалося переконати багатьох професіоналів, завдяки яким задум став реальністю, — і ось є молоді люди, які закінчили наш університет і мають акторську освіту, а цього року — вже є й театрознавці. Це наші перші випускники. І з перших відгуків про них чуємо, що вони — працьовиті, гарні актори. Так само й театрознавці: серед них ті, хто, можливо, колись даватиме фахові оцінки, якими дорожитимуть.

— Окремим кроком у створенні майбутнього факультету було громадське обговорення, яке відбулось восени 2001 року. До університету тоді запросили художніх керівників та провідних акторів львівських театрів, театрознавців, кінознавців, мистецтвознавців, представників обласного та міського управлінь культури. Розмова була дещо хаотична й нецілеспрямована: люди просто висловлювали різні, навіть суперечливі міркування. Чи виявилося це справді корисним для формування майбутнього факультету?

— Якщо ви зауважили, я на тому обговоренні більше мовчав, слухав, записував, щоб не нав’язувати свого бачення. Тому всі, хто говорив, висловлювали вголос те, що думали. Атмосфера була ділова, може, навіть сухувата. Кожен щось пропонував. І на підставі стенограми, того, що я записував сам, модель майбутнього факультету увиразнювалась. Потім відбувалися обговорення на засіданнях Вченої ради. І журнал… Я дуже радий, що є «Просценіум». Він мені важко дався: від ідеї заснування до виходу у світ першого числа минуло понад півтора року. Не міг збагнути, як люди не розуміють, що це потрібно! На мій погляд, журнал багатьом допоміг, і нам зокрема. Праця в журналі важка, копітка, чудово це знаю, бо сам веду два фізичних журнали. Але вона дає можливість осягати широку мистецьку картину, спілкуватись із різними людьми, різними регіонами, країнами, прогнозувати майбутнє… Це цілий світ.

— Наказ про створення факультету підписаний напередодні Міжнародного дня театру. Це випадковість чи збіг обставин?

— Це «нібито випадковість»... Я шукав якоїсь такої дати. А оскільки цього року День театру припадав на суботу, та й подарунки треба робити напередодні свята — так і виникла дата 26 березня. Взагалі, я схильний надавати певного значення таким «дрібницям». Пригадайте — наказ на призначення Богдана Миколайовича Козака на посаду завідувача кафедри театрознавства та акторської майстерності був підписаний 1999 року... у Страсну п’ятницю!

— І не було можливості змінити дату?

— Ні. Нехай несе свій «хрест»... Відтепер Богдан Козак очолює й новостворений факультет...

— Нині, коли факультет уже діє — яким ви бачите його?

— Зрозуміло, що свого виразного обличчя він ще не набув. Воно формуватиметься поступово. За два-три випуски молодих фахівців ми виразніше побачимо (якщо говорити про університетське розуміння освіти), що треба ще «втягнути» в університет, що узяти з досвіду країн Західної Європи. А можливо, виникнуть ще інші спеціальності.

— Які, наприклад?

— На тому обговоренні, про яке ми вже згадували, йшлося про можливість розвивати на такому факультеті спеціальності «режисура кіно», «режисура телебачення», «сценарне мистецтво» й, звичайно, «лялькарство». Кілька років тому я лише натякав в університеті про театр ляльок, дуже обережно, щоб не звинуватили в усіх смертних гріхах. Але ж треба розуміти, що це не забавка для дітей, як нас привчили його сприймати, а мистецтво, яке ніякими іншими засобами не заміниш. У нього своя філософія, своя мова… Коли я в дитинстві уперше побачив ляльковий театр — він справив на мене таке глибоке враження, що я ходив під його впливом багато тижнів. Пам’ятаю це, як бачите, й досі. Це дивовижний театр, в якому треба багато мислити, дофантазовувати. Якщо нам вдасться, будемо шукати людей, які зможуть розвивати такий важливий театральний напрям.

— Які, на вашу думку, першочергові завдання стоять перед тими, хто творитиме новий факультет?

— Сьогодні факультет має серйозну підтримку та розуміння з боку академічної спільноти університету. Деякі мої колеги з гордістю говорять про те, що у нас в університеті є факультет культури і мистецтв. Це справді гордість. Тут важливо з перших кроків максимально використати наші власні резерви. Чим швидше буде зроблено інвентаризацію львівських можливостей, тим швидше ми зрозуміємо, як використовувати і залучати «зовнішні» резерви: йдеться насамперед про забезпечення навчального процесу, про можливість максимально використовувати запрошення різних викладачів як із України, так і з Європи — на рік, семестр, місяць, тиждень. У нас є така можливість, і робитимемо все, щоб реалізовувати її. Треба, щоб студенти могли «доторкнутись» до різних людей, різних творчих та наукових напрямів. За самим духом університетської освіти ми повинні вводити ці різні напрями — тоді виникне співдружність, співпраця, конкуренція думок. Бо якщо є одна думка — це військовий статут, і тільки багатовекторність думок, ідей — ознака нормального існування. Маючи внутрішнє інтелектуальне задоволення від того, що ми створили такий факультет, дуже хочу, щоб у ньому жили засади толерантності, щоб не було поділу на «наших» і «не наших». Це неприпустимо. Це найгірше. І не лише з огляду моральних засад. Йдеться про сам результат, наприклад, через п’ятдесят років. Якщо зараз не почати розвиток якогось одного із напрямів, то в майбутньому це приведе до порожнечі, лакун, неподоланних прогалин.

— Очевидно, немає потреби говорити про коштовність виховання фахівців за такими напрямами, як мистецтво й культура? Тож, як ректор, ви свідомі того, що це буде, можливо, найдорожчий факультет?

— Найдорожча освіта — мабуть, медична…

— А оскільки в університеті не навчають медицини, то її місце посядуть культура й мистецтво?

— Я дуже добре знаю «ціни» факультетів. Тому скажу так: дорогий, але не найдорожчий. Для прикладу візьмімо найвищого європейського рівня фізичний факультет: вартість новітніх приладів, апаратури, потрібних для нього, не можна порівняти ні з чим, власне, сьогодні ми собі цього не можемо дозволити. В нашій ситуації зрозуміло, що новий факультет буде одним із найдорожчих в Університеті.

— Для нового факультету виділено окреме приміщення — на вулиці Валовій. Це історична, колишня монастирська споруда, яка потребує переобладнання та ремонту…

— Так, ремонт уже розпочато, надано кошти. Оскільки університет в цілому має проблеми з приміщеннями, то треба трішечки потерпіти. Не чекати, а потерпіти. Керівництво факультету повинно скласти план на три роки — це реальний термін якісного ремонту для цього корпусу, якщо в ньому одночасно проводити ще й навчання. Більшої тривалості ремонт робити важко, меншої — навряд чи реально. Зробити за рік добрий ремонт — неможливо.

— Чи можемо сподіватись і на добре обладнану театральну сцену, сучасну відео- та аудіотехніку, інші технічні засоби, на реальну можливість фінансування виїзних практик студентів-театрознавців, етномузикологів, культурологів?

— Очевидно. Якщо не так — то навіщо? Якщо погодитися на животіння — то не треба починати! Треба відповідати за те, що розпочав. І студентський театр дуже потрібний. Професійний студентський театр... Це окрема структура. Тут би мали працювати актори, режисери, театрознавці. Це був би експериментальний майданчик, де можна все. Або майже все.

— Продовжуючи тему «окремих структур»... Усі п’ять років свого існування кафедра театрознавства та акторської майстерності посилено працювала у видавничому напрямі, аби забезпечувати навчальний процес вкрай необхідною літературою з історії та теорії театру. Видано понад десять найменувань книжок і посібників. Враховуючи нагальну потребу в навчальній та науковій театрознавчій літературі на тлі безініціативності державних та приватних видавництв у цій галузі, чи може у структурі нового факультету з’явитись редакційний відділ? І наскільки, на вашу думку, є продуктивною і реальною ідея створення Інституту театру і драми як науково-дослідного підрозділу факультету?

— Ці інституції мали б народжуватись як природна потреба подальшого розвитку факультету.

— У розмові ми згадали про всі спеціальності та спеціалізації, окрім книгознавства та бібліотекознавства. Поміж тим кафедра бібліографії та бібліотекознавства також була першою такого напряму в університетській освіті та працює вже шостий рік.

— Так, ми не згадали, але чимало зі сказаного стосується й цього напряму. Нам слід ламати стереотип «сільського бібліотекаря», як часто сприймають цей фах бібліографа-бібліотекознавця. Сучасна бібліотека і її працівники — це зовсім інший стиль, це центр новітніх інформаційних технологій. Це окрема наука, і бути сучасним бібліотекознавцем непросто. Сьогодні ми в Науковій бібліотеці університету створили місця для всіх випускників кафедри. Можемо їх усіх взяти на роботу.

— Якби таке — театрознавцям! Цієї дивовижно цікавої й необхідної театрові професії, на жаль, на сучасному ринку праці, принаймні у Львові, ще не потребують. Більше того, у відомому стандарті — «класифікаторі професій» — вона взагалі відсутня… А тим часом про театр пишуть дилетанти, минають сезони, роки життя театрів, не зафіксовані, не досліджені фахово. За чим писатимемо історію нашої культури через кілька десятків років?

— Ми знаємо про ці ваші проблеми і дбатимемо насамперед, про соціальний захист випускників-театрознавців, оскільки це справді унікальний фах. Якщо університет не в змозі створити для них робочі місця, то ми можемо запропонувати їм другу освіту. Можливо, не всім, а за бажанням — тоді можна буде складати індивідуальний графік навчання й таке інше. Випускник із двома дипломами, очевидно, отримає в реальному житті більше шансів самореалізуватися й буде соціально більше захищений.

У післямові до підручника «Квантова механіка» (Львів, 1998) І. Вакарчук зазначає: «...автор далекий від тієї думки, ніби вичерпно пізнавати навколишній світ можна лише послідовним нарощуванням логічних зв’язків у вигляді тверджень та рівнянь. Є інші підходи, які не потребують мови рівнянь, а використовують, наприклад, засоби мистецтва. Ці різні шляхи взаємодоповнювальні. Саме тому ми намагались проводити порівняння різних явищ, що описуються квантово-механічними законами та законами класичної фізики, наводили аналогії з історії, музики, мистецтва... тут ми стикаємось із відомою проблемою двох культур, із взаємодією образного та логічного мислення.

...Можливо, Природа «підсовує» нам лише те, що ми хочемо побачити. Можливо, справжнє розуміння вона віддаляє на межу можливостей нашого розуму, де воно лише мерехтить. Але важливим є те, що просте слово «цікаво» керує нами в нестримному прагненні пізнати всю її Красу».