Просто Руся

Нинішньому поколінню навіть складно уявити, що в радянській Україні був переважно фольк і традиційна естрада. А танцювальної музики за правління генсеків Л. Брежнєва,  Ю. Андропова та К.Черненка взагалі не було! Тодішніми ідеологами насаджувався міф про те, що диско-музика не відповідає «принципам морального кодексу будівника комунізму», і ці ритми та  тексти не можуть бути україномовними…  Це музика «загниваючого Заходу».

У період «горбачовської відлиги» на дискотеках в Україні вперше зазвучали пісні білявки Русі (киянка Ірина Поривай була першою серед вітчизняних співаків, хто зумів відстояти своє коротке сценічне ім’я). Співаючи лише рідною мовою (тексти та музику, переважно, писав для неї її чоловік Костянтин Осауленко), вона перша збирала переповнені стадіони й аншлаги у концертних залах і палацах спорту.

Поява Русі 1989 року на українській сцені викликала ефект «бомби»: сучасні магнетичні ритми, оригінальний власний стиль і манери, щирість виконання, хapизмa, неповторний вокал. Її альбоми мали феноменальний успіх. То була , легенда і поп-діва кінця 1980-х, чий успіх ніхто з українських виконавців так і не зміг повторити…

— Твій шлях, Ірино, на велику естраду традиційний. Як і у всіх: середня школа, музична школа, музичне училище, а згодом — університет культури.

— Мені пощастило, адже і тато, і мама отримали професійну музичну освіту. Обоє за фахом — диригенти (працювали в хоровій капелі «Світоч»). Батьки познайомилися ще під час навчання у Київській консерваторії. Мама Людмила Іванівна — корінна киянка. Усе життя працювала на трьох роботах: керувала жіночим фольклорним ансамблем в універмазі «Україна», у Будинку вчителя — хором ветеранів педагогічної праці, потім — хоровою капелою «Світоч». Ще й була доцентом в Інституті культури. Звісно, що питання про мою майбутню спеціальність було вирішено ще задовго до мого народження. Перші вокальні кроки відбувалися з хоровою капелою «Світоч»…

Влiтку 1989 року виникла iдея створення самостійного сольного проекту «Руся». Мені пощастило записати перший альбом. «Ворожка» стала  першим україномовним альбомом вітчизняної поп-музики. Щобільше, сама того не сподіваючись, я зазвучала ледь не на усіх танцювальних майданчиках України. Успіх був шалений!

Багато хто й досі гадає, що я сама собі підгадала сценічне ім’я. А все було надзвичайно просто: так мене звала моя матуся — «Іра, Іруся, Руся...». Коли ж ми наблизилися до запису першого альбому, Костя сказав: «Руся — це те, що потрібно!». А найголовніше — Руся звучало дуже ніжно, лагідно, легесенько запам’ятовувалося.

— Те, що робилося на Першій «Червоній руті» 1989 року, не забудеться ніколи? Хоч Русі там не було...

—  Ніколи не забуду той дух, який панував у серцях мільйонів українців після шаленого та нечуваного успіху Першої «Червоної рути» у Чернівцях 1989 року. Фестиваль ми сприйняли нормально. Мій альбом «Ворожка» звучав на радiо й на телебаченні. Я мала шалену популярність. Тоді ж хлопці зі студії «Комора» порадили нам не брати участь у Першій Рутi. Так воно i сталося.

Варто тут пригадати, що разом з «Гадюкіними» ми були останніми, хто записувався на Всесоюзній фірмі грамзапису «Мелодія», адже  СРСР розпадався і «Мелодія» отримала зовсім інший статус. Моя вінілова платівка «Попелюшка» — за назвою пісні на вірш Костянтина Осауленка, а музика — Геннадія Татарченка.

Хоча знайома і спілкуюся з багатьма композиторами, все ж більшість пісень для мене написав мій чоловік Костянтин Осауленко. Лише найкращих слів заслуговують наші співавтори Геннадій Татарченко, Дмитро Акімов і Анатолій Матвійчук.

Тепер навіть складно сказати, яка пісня для мене найулюбленіша. Завжди вагаюся віддати пальму першості бодай якісь. Люблю усі — «Не стій під вікном» та «Зачароване коло» (з музикою Анатолія Матвійчука), «Даруй мені, мамо» і «Будь — що буде» (музика Дмитра Акімова), «Дівчинка русява» (музика Геннадія Татарченка).

— Твій перший концерт відбувся не у Києві...

— Це було у жовтні 1989-го у Львові. З містом Лева у мене пов’язано чимало приємних спогадів. Я й досі зачарована тим галицьким духом і тією багатовіковою історією, якою дихають кожен будиночок і кожна виплекана вуличка Львова.  Варто сказати, що на початку моєї концертної діяльності свого апогею набрав кооперативний рух, і після перших гастролей ми з

Костею купили свій перший автомобіль — «Жигулі»-«копійку» апельсинового кольору.

Разом з нами гастролювали Тарас Петриненко, «Брати Гадюкіни», «Сестричка Віка», Андрій Миколайчук...

— А потім доля тебе закинула за океан...

— За кордоном я бувала неодноразово, але завжди поверталася додому. Але сталося, як сталося... В Торонто ми бачились востаннє  з Назарiєм Яремчуком. Вiн мав низку концертiв в Америцi, Канадi. Це саме тодi, коли йому у Вінніпезі зробили операцію... Та вже було запізно... Але вiн тримався. Я таким його запам’ятала назавжди. Ми стояли: я, Костя і він, i я навiть не могла уявити, що бачимо його востаннє...

Також у Канаді ми зустрiли й нашого давнього приятеля Iгоря Бiлозiра, керівника фірми «Євшан» Богдана Тимця. Ігор радив нам зробити концерти з ним по Українi, з перспективою такого самого турне Америкою. Україною ми проїxaлись, а до Америки так i не дісталися. Але пригадую його квартиру у Львовi. Вiн тодi отримав подарунок з Америки —  клавішу-комп’ютер Ensoniq TS 10, з якої витягував дивовижні звуки й показував нам, як вiн гарно звучить. Важко повiрити, що Ігоря також немає… Йдуть найкращі...

ДОВІДКА «ДНЯ»

Осауленко-Поривай Ірина Володимирівна — (сценічне псевдо Руся) народилася  9 червня  1968 року у  Києві.  Закінчила  1987 року Київське музичне училище ім. Р. Глієра за класом хорового диригування. Співачка стала родоначальницею української дискотечної музики (кінець 1980-х років). Нині живе і працює у Маямі, Флорида, США.