Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Щедрий «Скупий»

У Національному театрі ім. І. Франка зі смаком грають Мольєра
17 травня, 2017 - 09:54
КСЕНІЯ БАША-ДОВЖЕНКО, ПЕТРО ПАНЧУК ТА ОЛЕКСАНДР ФОРМАНЧУК У ВИСТАВІ «СКУПИЙ, АБО ШКОЛА БРЕХНІ» / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Спостерігаючи за нашим театром, що грає у піжмурки із сьогоденням, тільки дивуєшся тому, як йому вдається уникати відповідальної розмови про те, що безпосередньо стосується сучасності. От і поява «Скупого, або Школи брехні» Мольєра на афіші Національного театру ім. І. Франка бентежила пересторогою чогось баченого-перебаченого, чутого-перечутого в кринолінах, перуках і буклях. Розповідь про скнару, який через жадібність позбавляє посагу доньку та віддає її заміж за старигана й, аби не витрачатися на утримання дружини, хоче побратися із молоденькою сиріткою, зовсім не узгоджується з нинішніми звичаєвими правилами.

Мольєр  писав про типового жадібного  міщанина  ХVІІ ст., який економить на всьому і над яким кепкують необмежені в грошах власники пожиттєвої ренти дворяни. Але де ж ви бачили таку скнарість сьогодні, коли одруження з молодою стає своєрідним вдалим капіталовкладенням, а про придане більшість українців в принципі забула.

Небезпека застрягнути в минулому була тим очевиднішою, що режисер-постановник «Скупого» Петро Ільченко, судячи з його «Мартина Борулі» і «Кайдашевої сім’ї», полюбляє занурюватися в авторські драматургічні ситуації. Хоча уже в його останній франківській постановці «Хазяїна» було помітно, що текст для нього — це  «святе письмо», яке режисер поважає над усе, уважно прочитує, а потім вдається до самостійних протестантських тлумачень.

КОМЕДІЯ ДЕЛЬ АРТЕ В ЧЕРВОНИХ ШТАНЯХ ТА КОВПАЧКУ

Із мольєрівським «Скупим» приблизно вийшло так само, з тією різницею, що потрактування класичної комедії Ільченком подекуди скидається на свавілля. Адже скнара в його представленні    — не той, хто нічого нікому не дає, а той, хто у всіх все відбирає. Така версія жадібності є дуже прикметною саме для нашого часу, коли цілком благополучна людина, у якої і так добра чимало, інфікована хижацтвом, методично оббирає всіх дочиста, перетворюючи інших на жебраків. Є ще одна прикметна риса діагнозу скупості від Петра Ільченка: інтереси хижаків лежать не лише в сфері матеріальних цінностей, а й моральних, бо скупі запросто відбирають у нас право на власну думку.

Між тим, не сподівайтеся побачити на сцені Театру ім. І. Франка під виглядом скнари сучасного українського олігарха, бо генеалогія мольєрівських персонажів для Петра Ільченка теж діло святе. Пан Гарпагон у виконанні Петра Панчука                — точнісінький Панталоне з комедії дель арте в червоних штанях та ковпачку. Цю маску Петро Панчук  — актор карнавального типу       — обігрує всіма можливими способами, цирковими в тому числі. Броня маски надійно захищає його від тонкощів психологічних переживань та справжніх почуттів: з близькими він поводиться цинічно й жорстоко, мов кіт із мишею. А його сцени із сином Клеантом (Олександр Печериця), де Гарпагон нарочито демонструє свою фінансово забезпечену зверхність, є найпоказовішими щодо привласнення ним чужого: батько користається синовим спадком.

СИРІТКА З ГЛАМУРНОЇ КАЗКИ

Однак всі інші дійові особи не є точними копіями відомих дель артівських масок, що тільки вирізняє Гарпагонову винятковість. Чарівна Маріанна у виконанні Олени Фесуненко — така собі фарфорова балеринка, яка стриманою елегантністю нагадує чи то Коломбіну, чи то Мальвіну. Але вона явно не з історії про жалюгідну сирітку, швидше з гламурної казки, куди, зрештою, цілком природно повертається, коли з’ясовується, що її батько Ансельм — неаполітанський багатій у розкішному білому костюмі (Володимир Нечепоренко). Власне, на цій сімейній трійці — Ансельм та його діти Маріанна й Валер — головним чином і зосередився режисер, придумуючи виставу, тоді як, зазвичай, найбільше зусиль докладається для відтворення перипетій сімейного тріо Гарпагона  та його дітей Клеанта й Елізи. 

Порівняно із родиною скупого, у Маріанни, Валера та Ансельма доволі обмаль сценічної дії та слів, бо жодних текстів Петро Ільченко не дописував і додаткових сцен, крім необов’язкових пластично-кабаретних екзерсисів, що  запалюють у  публіки відчуття шаленства від грошей, не придумував. Акценти постановник розставляв у суто театральний спосіб: вишукане вбрання, розкута світська манера поведінки та сценографія (художник-сценограф Олексій Вакарчук). Адже на сцені навіть немає Гарпагонової оселі, а є величезний фрагмент палуби після кораблетрощі, до якого з одного боку припасований фасад кам’яниці.

Ця громіздка дощана, піднята над основною сценою похила площина, яка до того ж обертається, є головним ігровим майданчиком вистави та її змістовним осердям, оскільки навіть через десятки роки після катастрофи корабель Ансельма здатен продовжувати розпочату колись мандрівку. У певні моменти він слугує схованкою чи платформою для сценічних трюків. З-під його палуби у самій лише білизні вилазять Еліза та Валер — управитель Гарпагона, промовляючи свій перший у виставі діалог, що нагадує з’ясування стосунків після ночі кохання, а не мольєрівське манірне кокетування дівчини з хлопцем.

ГОСПОДАРІ ЖИТТЯ

Не дивно, що першість у цій парі теж належить метикуватому, хитрому хлопцеві Валеру (Олександр Форманчук), для якого одруження з Елізою (Ксенія Баша-Довженко) — не стільки любовна романтична пригода, скільки точний фінансовий розрахунок. Валер у виконанні Форманчука — істота без кісток, чия схильність до компромісів є суттю його натури і демонструється актором численними гримасами, тілесними звиваннями та інтонаційними переливами. Валер Форманчука ще й безцеремонний крадій, на що весь час нарікає кухар і кучер Гарпагона в одній особі Жак (Василь Баша).

Власне, на такого спадкоємця і розраховував буржуй Ансельм, довгі роки шукаючи сина після кораблетрощі. Адже тільки такий лиходій зуміє вправно розпоряджатися багатством, а головне — оббирати інших, імітуючи доброчинність. Казкове на перший погляд мольєрівське фінальне об’єднання сім’ї в спектаклі франківців не виглядає банальним хепі-ендом, а стає логічною вказівкою на справжнього господаря життя: це не смішний дріб’язковий скнара,  а добродій  Ансельм, який на очах у здивованого натовпу щедро заплатить за все, а потім... відбере.

До слова, гра на публіку в усіх її сенсах: розважання глядачів танцювальним шоу «money, money», репліки на кшталт «ці руки ніколи не крали», галасливий жіночий натовп у спідньому, що хвилею розтікається палубою, з’єднуючи окремі сцени у суцільну дію, є однією з найприкметніших рис вистави. Вона ж дає проявитися ще одній якості «Скупого, або Школи брехні», практично відсутній у спектаклях франківців останніх років. У «театрі зірок» Петро Ільченко зумів зібрати справжній акторський ансамбль, надавши практично кожному виконавцю бенефісний епізод. Тут можна насолоджуватися еквілібристикою Назара Задніпровського в ролі Лафлеша, масованим наступом темпераментної Наталі Ярошенко (Фрозина), нестримною  гарячкуватістю пристрасної Ксенії Баші-Довженко (Елізи), лірико-драматичною чуттєвістю Олександра Печериці (Клеант).

Цей сценічний варіант «Скупого», направду, щедрий, бо тут усього вдосталь: розкішних костюмів (Наталя Рудюк), вмілої та переконливої акторської гри, динамічних танців укупі з обов’язковим  для Ільченка виходом оркестру на сцену. А головне — тут залишився неушкоджений вульгарністю та снобізмом текст Мольєра, котрий, можливо, дійсно писав про нас...

Анна ВЕСЕЛОВСЬКА, театрознавець
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments