Що їли, що пили в часи нашого дитинства

Якщо у театрального актора не склалася професійна доля, кажуть, що він не пішов далі ролей лакея, котрий виходить на сцену зі словами (у російськомовній традиції) «Кушать подано, господа!» Одначе в Театрі на ймення Життя пріоритети дещо інші — кулінарна сфера (і нинішні часи аж ніяк не є винятком) у великій пошані. Хіба що за СРСР пріоритети були дещо інші...

«КУШАТЬ ПОДАНО»

Скажімо, у будинку Роліт (Київ, вулиця Богдана Хмельницького, 68, я прожив у ньому чверть століття), збудованому у 1930-ті роки спеціально для письменників, квартири великі, просторі, особливо як на ті часи, а кухні непропорційно маленькі. Знаєте, чому? Бо на першому поверсі мала бути їдальня, куди завжди можна підійти (через непарадний, так званий чорний вхід) і задешево поїсти-попити. Себто власна кухня була радше символічною — так, чайок чи каву якусь приготував, і побіг. Приготування їжі — це зайва витрата часу, який належить витрачати на щось духовніше, те, що просуватиме твою особистість у світлу будущину...

Цікаво, що і в «буржуїнів» у чомусь подібне уявлення — тільки замість дешевих їдалень тут ресторани і кав’ярні (нині і ми наблизилися до західних стандартів і все частіше зустрічаємося з рідними і близькими не вдома, а саме там). Пригадую, як 1990 року в США приятелька розтлумачувала мені, що приготування їжі удома — це нонсенс, хіба що коли нашвидкуруч (і продемонструвала диво дивнеє для мене тодішнього — заморожену курку вкинула в мікрохвильову пічку, і... гур-гур, уже готово).

Ми росли-виростали у 1950 — 1960-ті, коли абсолютній більшості радянських людей доводилося розв’язувати продовольче питання заледве не самотужки. Особливо ж у таких-от містах, як моя рідна Олександрія, що на Кіровоградщині. З одного боку, ніби ж то місто, і немаленьке, тисяч 100 люду, доброго і добрісінького. А з другого — фактично село, із традиційним селянським устроєм життя, із присадибними городами і садочками, із налагодженою віками машиною забезпечення родини їстівними енергоресурсами. На державного дядька розраховувати не доводилося — дядько той більше драв і забирав, аніж щось забезпечував (як і нині, до речі; «декомунізують-декомунізують», а чиновництво порозсідалося на всіх щаблях у все тій же конфігурації і з тими самими функціями, тільки прізвища помінялися).

1950-ТІ. НА ФОТО ЗЛІВА НАПРАВО: ВОЛОДЯ ТРИМБАЧ, СЕРГІЙ ТРИМБАЧ І САШКО ПАСІЧНИЙ / ФОТО З АРХІВУ СЕРГІЯ ТРИМБАЧА

Є така російськомовна сентенція: «Человек есть то, что он ест». Ну, це в широкому розумінні — і духовний харч береться до уваги. Нині хоч який телеканал увімкни, а чи інтернет-мережу — чимало кулінарних програм, чимало порад і рецептів того, як приготувати їжу чи питво, як те сервірувати. Важко уявити театр людського життя без от цього «кушать подано».

«НЕТ ЛИ ЧЕГО-НИБУДЬ ПОКУШИНЬКАТЬ ИЛИ ХОТЯ БЫ ПОПЛЯМКОТЕТЬ?»

Упродовж кількох років, на рубежі 1990-х і «нульових», Богдан Ступка грав разом із Лією Ахеджаковою виставу «Старосвітські поміщики». Одна із достовірностей цієї вистави, хоча й театральна, звісно, — показ того, як заготовляли їжу. Заготовляли у кількостях просто фантастичних — і за часів Миколи Гоголя, і за часів нашого дитинства. Варення, до прикладу, варилося у великих металевих чанах, а потому його розливали по банках... Так було і в нашому дитинстві. Бабуся, Марія Семенівна, з ранку до вечора варила «верення» (так вона чомусь вимовляла), передусім вишневе. По вишні виїздили на село — у піщаний Брід (шість кілометрів від Олександрії), до діда Павла Макаровича і баби Марії Євдокимівни, усією сім’єю. Варення варилося довго, на керогазі. Що ми любили з братом у цій ворожбі — так це пінку, яку бабуся час від часу знімала з варенневої поверхні. У, смакота! Банки з тим варенням завантажувалися у величезну комору і, звичайно ж, поїдалися вони далеко не всі. Роками стояли ті банки, вміст яких перетворювався на щось надтверде і вже малоїстівне. Одначе ж заготовляли: хай собі буде, мало що там попереду?

ОДНА ІЗ ДОСТОВІРНОСТЕЙ (ЗВІСНО, ТЕАТРАЛЬНА) ВИСТАВИ «СТАРОСВІТСЬКІ ПОМІЩИКИ», ДЕ БОГДАН СТУПКА ГРАВ РАЗОМ ІЗ ЛІЄЮ АХЕДЖАКОВОЮ, — ПОКАЗ ТОГО, ЯК ЗАГОТОВЛЯЛИ ЇЖУ... / ФОТО З АРХІВУ «ДНЯ»

В одному з епізодів Ступчин Афанасій Іванович з’являвся уночі до Пульхерії Іванівни (Ахеджакова) з убивчо простим запитанням: «Нет ли чего-нибудь покушинькать, или хотя бы поплямкотеть?» Знав, знав, що обов’язково ж є, обов’язково щось знайдеться, навіть посеред ночі.

Ну що сказати? Кіровоградщина — це ж колишні Запорозькі степи, культура приготування їжі тут багато в чому лишається незмінною. Не тільки в домашніх умовах, а і у військово-польових — перечитаймо того ж таки Гоголя, скажімо, «Тараса Бульбу». Хоча нині західні стандарти і всілякі там піццо-бургери витісняють традиційні українські наїдки. Даремно! І неправильно. Бо ж одне діло плямкотіти варениками з вишнями, інше — гризти незрідка пересушену нібито італійську «пицю». Як казала наша тітка Галина Павлівна, сільська вчителька: «Це, дітки, воно, а ото — не воно...»

ПРОДОВОЛЬЧЕ ПИТАННЯ І УРБАНІЗАЦІЯ

Жили ми  в Олександрії  в одноповерховому двоквартирному комунальному будинку на вулиці Семашка (нині їй повернуто історичну назву — Ярмаркова). Будинок був звичайнісінький, без води, каналізації, газу і т.д. Була присадибна ділянка — соток, мабуть, вісім, два сараї, один погріб та колодязь. Будинок влада поділила на дві квартири, отож  подвір’я та погріб сім’ям доводилося ділити.

Комунальний статус  будинку  ускладнював наше життя. Спочатку влада забрала у нас  присадибну ділянку, її віддали під забудову великому транспортному начальнику на прізвище Закохайло (закохався у нашу земельку). Потім завалився колодязь. Проблему водопостачання вирішували за рахунок своїх рук і ніг — ходили до водорозбірних колонок центрального водогону на сусідні вулиці.

Після втрати саду і городу сім’я наша залишилася без фруктів та овочів. Рік чи два для забезпечення сім’ї городиною батько брав ділянку за містом. На підприємствах тоді надавали таку «послугу». На рік виділяли для підприємств якісь землі, і всі, хто бажав, могли там щось посадити і виростити. Одначе до половини врожаю прибирали «добрі люди», так що наш сімейний трудовий ентузіазм швидко зійшов на пси, від ділянки відмовилися.

Ще в середині 1950-х  тримали навіть корову. А ще свиню й курей. У пам’яті вереск свині, яку забивав професійний колій. Одначе ж стрімка урбанізація (нові забудови знищили випаси для корів) та втрата присадибної ділянки залишили нашу сім’ю і без продукції тваринництва. Своїх кормів для відгодівлі худоби і птаства не стало.  Деякий час залишалися ще кури, та згодом і вони перевелися.

Проте і в інших сусідів врешті-решт залишилися в основному птахи: кури, гуси, індики. А свиней уже не було. Затрати на утримання більші, та й зберігати продукцію було складніше. Курку зарізав, два кілограми з’їсти — не проблема. А сто кілограмів свинини? Або продавай надлишки, або соли. А технології консервування тоді ще тільки на підході були.

Та й село на той час стало постачати в місто більше м’ясної продукції, а в Олександрії збудували новий ринок, на якому були два критих павільйони: м’ясний і молочний.

Отож, велика і мала рогата худоба зникла з вулиць міста, разом із кіньми. Ми ще застали часи, коли вулицями міста їздили на кінній тязі (вершників, правда, вже не було). Нашим із братом обов’язком було чатувати за проїздом коней нашою вулицею, аби перехопити кінські кізяки — вони були безцінним «цементом» під час приготування глиняного розчину для підмазування стін будинку і сараю. Будинок наш обклали цеглою лише 1963 року, а до того бабусі доводилося щовесни латати глиняні стіни. На початку 1960-х, водночас із повною ліквідацією кінної тяги на вулицях міста, почалося і масове обкладання глиняних будинків цеглою. Це називалося «обкожушування». Значною мірою цьому сприяв і розвиток будівельної індустрії, до чого доклав руки і наш батько, який працював головним інженером цегельного заводу. 

Таким чином, по категорії «Харчування» наша сім’я урбанізувалася достроково. З якогось моменту всі продукти ми стали купувати, не виробляючи нічого власного. Якусь частку продуктів ми одержували від родичів із села, але то все-таки була лише частка.

Далі буде..