Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

«Щоб відчути російську душу, треба з неї вийти»

Письменник Віктор Єрофеєв про вміння поєднувати «так» і «ні», український гедонізм і молодіжний бунт
17 липня, 00:00

У відгуку на першу, видану в СРСР книгу Віктора Єрофеєва «Тіло Ганни, або Кінець російського авангарду» (1989), композитор Арнольд Шнітке писав: «Ви... відчуваєте той подвійний ефект зіткнення із здавна знайомим, але абсолютно небувалим, те потрясіння від зустрічі з пеклом і одночасно з раєм, яке відбувається всередині кожного із нас, ту абсолютну незбагненність чогось, здавалося б, абсолютно зрозумілого і банального. Не знаєш, від чого задихатися — від обурення блюзнірством сюжетів і характерів чи від розрядженої атмосфери мученицької святості, яка замовчується, але ясно відчувається».

У 1990 році Єрофеєв опублікував у «Літературній газеті» статтю «Поминки за радянською літературою», в якій писав про те, що «радянська література є породженням соцреалістичної концепції, помноженої на слабкість людської особистості письменника, що мріє про шматок хліба, славу і статус-кво з владою, помазаниками якщо не божества, то всесвітньої ідеї». Радянську літературу післясталінського періоду Єрофеєв розділив на офіціозну, сільську і ліберальну, причому «сільська і ліберальна література, кожна по-своєму, охоплена гіперморалізмом». На думку автора, на початку 90 хвиникає альтернативна література, яка відрізняється, «передусім готовністю до діалогу з будь-якою, нехай самою віддаленою у часі та просторі культурою для створення полісемантичної, полістилістичної структури з безумовною опорою на досвід російської філософії початку ХХ ст., на екзистенціальний досвід світового мистецтва, на філософсько-антропологічні відкриття ХХ століття, що залишилися за бортом радянської культури, на адаптацію до ситуації вільного самовираження і відмову від спекулятивної публіцистичності».

Невдоволення більшості критиків викликане тим, що Єрофеєву властива естетика заперечення. Письменник звертає увагу на ту сферу людського існування, яка традиційно сприймалася як «низ». Багато розповідей Єрофеєва присвячені еротичній темі, яку він розглядає в різних ракурсах — наприклад, у зв’язку зі схильністю людини до садизму («Попугайчик», 1988; «Життя з ідіотом», 1991). У найбільш відомому романі Єрофеєва «Російська красуня» (1990) розказано історію провінціалки Ірини Тараканової. У розповіді «Життя з ідіотом» персонаж-ідіот має зовнішній вигляд реальної історичної особи — Леніна. Розповідь покладено в основу лібрето однойменної опери, написаної Арнольдом Шнітке в 1986 році. Нещодавно Віктор Єрофеєв опублікував відкритий лист президенту Росії Володимиру Путіну, в якому просить забезпечити свободу слова в країні: «Цькування письменників — це скандал; дії тих, хто виступає проти свободи сучасної літератури і на цьому робить політичне ім’я, не викликає захоплення у багатьох компетентних людей. Проте ці дії продовжуються і, як я розумію, ніхто, крім вас, не може покласти такому знущанню край». Віктора Єрофеєва досі непокоїть той факт, що після цькування «метропОльців» ніхто не покаявся з боку гонителів, але тим, що ніхто не покаявся з боку гнаних, він задоволений.

Єрофеєв своїми книгами прагне створити образ часу, що відповідає персонажам. Про це свідчать його роздуми про роман «Страшний суд» (1994): «Це ніби роман-резюме нашого століття, що минає, але подано його не через якісь історичні реалії та персонажі, а через метафору, не приховаю — що досить шокує». У творах Єрофеєва відбиваються не завжди сприятливі естетичні та етичні зміни, що відбулися, на думку автора, у свідомості сучасної людини. Його твори широко публікуються за кордоном, перекладені на багато мов світу. Книга «В лабіринті проклятих питань» (1990) складається з есе про Достоєвського, Толстого, Чехова, Шестова, Сологуба, Сартра, Камю, Пруста та інших російських і французьких письменників. Згідно з авторською самохарактеристикою, в цій книзі Єрофеєв залишає «без особливого жалю межі манірного академізму». В книзі «Російські квіти зла» Віктор Єрофеєв пише, що «деградація світу вже не знає гуманістичних меж, світ по- ортегівськи дегуманізується». Парадоксальна, виразна і шокуюча есеїстика міститься в книгах «Чоловіки» (1997), «П’ять річок життя» (1998) і «Енциклопедія російської душі» (2000). Остання книга стала приводом і темою для даного інтерв’ю, яке Віктор Єрофеєв дав «Дню» в садку Будинку-музею Максиміліана Волошина під час зорганізованої Фондом «Віче України» інтелектуальної дискусії «Глобалізація: культурний аспект», гостем якої письменник був.

СПІВВІДНОШЕННЯ ДУШІ І ДУШУ

— Вікторе Володимировичу, що є тим «класом», «лабораторією», в яких ви вивчили російську душу настільки досконально, що змогли скласти її енциклопедію?

— Щоб відчути російську душу, потрібно з неї вийти, від цього відбувається якийсь екстаз. Він у мене траплявся в житті з різних причин, по-перше, тому, що я своє дитинство провів у Парижі, й тим самим, коли приїхав сюди назад у Радянський Союз і в Росію, був людиною двох культур, тієї культури, яку мені Європа дала, і рідної російської. З другого боку, я активно брав участь у дисидентському русі. І це мене також виштовхнуло зі стану пасивності російської душі. Але найголовніше — письменник, якщо він письменник, а не просто водить пером по паперу, мимоволi отримує інвативну можливість судити про свою власну мову, свій народ. Це три причини — дитяча, бунтарська, професійна письменницька — які наштовхнули мене на складання цієї енциклопедії…

— Російська душа — це окремий феномен психології, суспільства, це самостійна субстанція?

— До поєднання цих трьох визначень потрібно ставитися досить іронічно. Тому що російська душа — це ще і метафора. Один письменник сказав, що в російській душі я нічого не розумію, і цим ніби взагалі зняв проблему спроб аналізу і самоаналізу Росії. Насправді російська душа дійсно дуже складне поняття. І це не для того, щоб сказати: о, ви там всі прості — там американці, французи, англійці, а ми росіяни — складні, й тим самим створити грунт для національної пихатості. Річ у тому, що Росія дійсно розташовується серед двох культур дуже різної ціннісної спрямованості. Цінності Європи та цінності Сходу в Росії якимось дивним чином перемісилися, виявилися таким складним вузлом, який важко розрубати. З одного боку, Росія, безумовно, належить до західного світу, але з другого боку, вона також, безумовно, НЕ належить до нього. І ось це — парадокс, це уміння поєднати «так» і «ні». Напевно, російська свідомість, це єдина свідомість, при якій «так» і «ні» взагалі майже поєднувані. Заперечення індивідуального успіху, на чому взагалі будується західна цивілізація, активізму, якихось цінностей, пов’язаних із жінками, і все інше, те, що є знову-таки основою західної культури, переплітаються у росіян із підсвідомою практикою цих ідей. Коли я був в Індії з групою молодих людей, і ми їхали в автобусі серед цієї убогості, серед мух, прокльонів всього, кожна російська людина мріяла про душ, про приємний готель, і виражала абсолютно західні цінності. Ніхто не хотів бути індусом… І ось куди зараз ця душа націлена? Чому ця книга взагалі була написана — щоб зрозуміти, куди вона, ця душа, рухається. Які тенденції? З одного боку, в цій душі дуже багато контрпродуктивних цінностей. Якби кожен росіянин міг організувати таку конференцію як Діма Кисельов тут у Коктебелі про культурний аспект глобалізації і джаз, то у нас була б зовсім інша країна. Але в ній існують і зараз зростають продуктивні цінності: вони не тільки в Москві, вони по всій країні. Що переможе? Не зрозуміло. Напруженість цих сил дуже важлива для російської культури: і Толстой, і Достоєвський, і Чехов на цьому стоять, але для російської цивілізації поки що крім нещастя це нічого не приносить, на жаль…

«ВИЩА МЕТА — ОТРИМАТИ ЗАДОВОЛЕННЯ ВІД ГАЛУШКИ, ЩО ЛЕТИТЬ ДО РОТА...»

— Душу можна визначити і як приналежність до народу, і як приналежність до кожної людини, але чи є співвідношення душі з конкретним географічним місцем, вона має зв’язок із землею?

— Ну ось уявіть собі, що також не зрозуміло, яке це географічне поняття? Що таке Росія — це Владивосток чи Калінінград, це Петербург чи Катеринбург, може, село в Сибірі? Не зрозуміло… Географія російської душі не обмежується Росією — російська еміграція, російські старовіри, які поїхали на Аляску та в Канаду, російські дисиденти, російські підприємці, які поїхали свого часу з Росії, все російське офіцерство, яке було розстріляне після революції — це все продовження Росії. На мій погляд, російська душа — це явище не географічне, це поняття, пов’язане з переживанням російської мови і російської історії, російської підсвідомості…

— Чи взялися ви б скласти енциклопедію української душі? Ви відчуваєте в собі досить знань і досвіду для цього?

— Після того, як я склав «Енциклопедію російської душі» і опублікував цю книгу в кількох різних країнах, мені говорили, як ви могли? Так різко і дуже визначено говорити про російський народ — так мало хто зміг би. Я подумав, що міг би скласти і якісь інші енциклопедії, може не так глибоко, як російську, — можна і французьку і американську, — але ось українська мене давно приваблювала. Добре пам’ятаю роботу Герцена, де він порівнює російський і український характер, у Бердяєва є багато роздумів на цю тему. Мені думається, що як не дивно наші два народи дуже близькі й дуже різні одночасно. Мені здається, що душа українця — це душа такого лінивого гедоніста, який мріє про щастя, комфорт, про задоволення, але страшно лінується хоч щось для цього зробити! Це особливо чітко видно зараз, коли український народ має вже свою державу. Лінь — не просто ось така душевна лінь. Тому, що ще не знайдено способи і важелі для роботи. Все знаходиться на рівні благих побажань. Вища мета української душі — розслабитися, отримати задоволення від галушки, що летить до рота, як у Гоголя. Для українця — це і є щастя.

— Це давній стереотип. Ви думаєте, він відповідає реаліям і зараз?

— Абсолютно. Можу однією картиною визначити різницю між російською і українською душею. Пам’ятаю, ще за радянських часів у Москві продавали київські цукерки і там була обгортка з такою картинкою: якийсь парубок заснув, мабуть, на березі Дніпра. Він спить, а до нього крадуться дві русалки. І все це оповите неймовірною атмосферою похітливості, зрозуміло, — ось парубок, такий молодий, спить, а ось русалки... що вони зараз із ним зроблять, а що він може з ними зробити!.. Ось і виходить, що українці хочуть все отримати і при цьому не прокинутися навіть. Це загадка української душі, пов’язана з похітливістю, із задоволенням. Прикинув: чи можна побачити таку картинку на берегах Волги? Ні, подумав я, швидше, це будуть бурлаки. Українцям властиве таке лагідне ставлення до життя, що виразилося у ваших чудових піснях. Це ставлення любові та ритуалів народних, наприклад, весіль, які досі існують, iз рушниками, а російський фольклор увесь вигорів, він залишився тільки в історії. Ви зуміли зберегти ці традиції. Чому? Тому, що була мета, тому, що ці традиції вписувалися в філософський етикет вашого уявлення про життя. Український характер більш простий, але, пробачте на слові, може, французький ще більш простий. Мені здається, що проблеми українського характеру полягають у тому, що в Україні також є поділ цінностей, але не такий катастрофічний, як у нас. Якщо Росія існує між заходом і сходом у глобальному масштабі, в різних цивілізаціях, то ви існуєте між західною і східною Україною, що також розриває вас навпіл. Але всередині, якщо подивитися по цінностях, то загалом вони співпадають, що на заході, що на сході України. А взагалі, до речі кажучи, країна абсолютно класна, і якщо буде знайдено важелі проти цієї ліні, то мені здається, у цієї країни є великий потенціал…

«РОСІЙСЬКИЙ І УКРАЇНСЬКИЙ ХАРАКТЕРИ ОБ’ЄДНУЄ ПРАГНЕННЯ ЗНАЙТИ ВОРОГІВ, ЯКІ ЇМ ЗАВАЖАЮТЬ»

— Що є апофеозом російської душі, хоча б у мистецтві — Пушкін, Толстой? Як ви думаєте, чи є Шевченко апофеозом української душі?

— Якби Пушкін був апофеозом російської культури ми були б щасливими людьми! Пушкін — це людина, яка гармонізувала всі начала життя. Ми ж, в основному, живемо на якихось страшних протиріччях, в умовах полярності, непримиренності один до одного. Тому російська культура має багато апофеозів, і кожен російський письменник вважає, що тільки йому належить істина. Тому, на жаль, — не Пушкін…

Що стосується Шевченка, тобто різна глибина проникнення в нього. Його можна бачити як політика, як націоналіста, як художника, як поета. Мені ближчий останній. Є його вірші, які я дуже люблю читати українською, і мені здається, що Шевченко це і висловив, ось це томління за тим можливим щастям, яке може трапитися з Україною, але яке чомусь не відбувається. Хоч і російський, і український характер об’єднує одне питання: обидва хочуть завжди знайти ворогів, які йому заважають. Ніколи немає відчуття, що ми самі собі заважаємо.

— Людина як конкретна особистість усвідомлює свою душу як частину народного менталітету, скажімо, чи це підсвідомо?

— Є якась спільна грибниця, одне емоційне поле. Російська людина будь вона філософом, президентом, двірником все одно він знає значення понять пельмені, горілка, солоні огірки і так далі. Думаю, що і українська людина добре це розуміє. І в цьому наша архаїка. Не можна сказати, що англійський народ, це смішно, є тільки англійці, а є все-таки український народ, російський. Значить, ми цю грибницю не втратили. З одного боку це і добре, але з другого боку, тому ми такі архаїчні…

— Якщо по темі нинішньої дискусії: як людська душа вписується в процес глобалізації?

— Це тільки початок великої розмови. Глобалізація має набагато більше серйозних проблем, ніж було висловлено, хоча тут було багато цікавого. Але глобалізація — це фактична уніфікація, що б не казали. І ми цього не уникнемо…

— Але душа від цього страждає!

— Страждає, ну і що? Нехай страждає. Душа завжди вивернеться. Скільки разів оголошували про смерть культури, літератури в різних обставинах. Вивернеться! Тому вона і безсмертна…

«РОСІЮ ХОЧУТЬ ЗРОБИТИ КАЗЕННОЮ КРАЇНОЮ»

— Які, на ваш погляд, головні тенденції сучасного літературного процесу? Чи є сьогодні грунт для «МетрОполю»?

— На мій погляд, головний процес, який триває зараз, це бюрократизація і казенщина в Росії, не тільки в літературі та мистецтві, а взагалі в усій Росії. Росію знову хочуть зробити казенною країною, як царська Росія, навіть не радянська, а царська. Звичайно, виникне бунт. Недаремно Че Гевара — кумир московської молоді. І є вже такі паростки. Це не революційні потуги комуністичних лідерів, вони вже віджили своє. Це молодий бунт. І звичайно він прорветься. І приведе із собою свою літературу, свою музику, своє кіно і так далі. Література також завжди шукатиме можливостей сказати людині те, що від неї приховують, що навіть вона сама від себе приховує...

— Мені здається, що раніше, в класичній літературі літературний процес навіть випереджав життя, література передбачувала ту глибину, яку життя ще буде осягати, а сьогодні не так. Сьогодні літературний процес не відображає всієї глибини життя, відстає. Сьогодні, мені здається, життя глибше, а літературний процес — дрібніший? Чи є такий парадокс?

— Кожне покоління думає про те, що його покоління гірше за попереднє. Горький у момент срібного вiку написав, що Росія переживає «ганебне десятиріччя», Бєлінський — коли був Гоголь, і взагалі — Достоєвський, Тургенєв та інші, писав, що «в Росії нічого читати». Нормально. Ось що в Росії буде, так це буде література, будуть гарні жінки і, якщо не переб’ють севрюгу, то буде ікра…

— Про що потенційно міг би бути сучасний «МетрОполь»?

— Думаю, про те, що Росія стає країною-фікцією. І ось, якщо шукати ці фікції, то треба звернутися до літератури, яка завжди відчуває, де фікція, а де реальність…

— І традиційне запитання: над чим ви зараз працюєте, які у вас творчі плани?

— Я пишу зараз книгу, яка називається «Гарний Сталін». Це про моє дитинство. Мій батько був перекладачем Сталіна і помічником Молотова. Хочу описати відчуття бути в 50-ті роки всередині цієї еліти, розуміти це все і водночас — яким чином я став тим, ким я став. Це не автобіографія. Який постмодерніст писатиме автобіографію? Це роман, але на такому матеріалі, який мені близький.

— Там буде трагедія, яку Сталін приніс всім нашим народам?

— Ну, якщо «Гарний Сталін», то, звичайно, «гарний» може бути тільки в іронічному значенні…

— Дякую вам за розмову.

ДОВІДКА «Дня»

Віктор ЄРОФЄЄВ — російський письменник, літературознавець. Народився в 1947 році в Москві в сім’ї дипломата. У 1970 закінчив філологічний факультет МДУ, потім аспірантуру Інституту світової літератури АН СРСР. Кандидат філологічних наук. Друкуватися в періодиці почав у 1967 році. У 1979 роцi став одним із організаторів і учасників безцензурного літературного альманаха «МетрОполь», який, за його словами, «виявився рентгеном, який просвітив усе суспільство». Був виключений із Спілки письменників СРСР.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати