Слава – театру

Надрукувати цей текст  в газеті «День» я напросилася сама, адже це  єдине, що я можу наразі зробити в пам’ять про Ярослава Васильовича,  пана Ярослава, Славіка, Ярека, Славу…

Слава – Театру. Саме так: Федоришин зробив для історії українського театру настільки багато, наскільки він не дожив до глибокої старості. Він пішов несправедливо і незбагненно рано…

Ярослава Федоришина я знала майже 30 років, зі свого театрального студентства. Він був не просто одним з моїх найважливіших вчителів у професії, на Театрі. Майже зразу він перетворився на одного з вірних друзів і дуже рідну людину, з якою пов’язане пів життя. Я часто їздила до Львова, на їхні прем’єрні вистави, на фестиваль «Золотий Лев» і навіть на їхні гастролі. Ми старалися перетинатися всюди, де співпадали у часі: у Києві, в Івано-Франківську, в Кропивницькому, в Алушті, в Кракові…

Тому не дивно, що в якийсь момент перед черговою «круглою датою» його дітища – міжнародного театрального фестивалю «Золотий лев», Ярослав замовив мені текст про фест для майбутньої книжки. У 2019 році фестиваль відзначив свій 30-ти річний ювілей. Книгу, з  вічно зрозумілих у нас причин, так і не було надруковано. Під час останніх розмов, Ярослав говорив, що знайде гроші і книжка буде. Тож, цей текст він встиг прочитати. Не знаю, чи знайдуться колись на друк гроші, але думаю,  наразі він - найкращій некролог Федоришину.

ЛЬВІВ,  ТЕАТР «ВОСКРЕСІННЯ», «ЗОЛОТИЙ ЛЕВ»

     З ім’ям Федоришина пов’язані три важливі для історії сучасного театру поняття: Львів,  театр «Воскресіння», «Золотий Лев». Зі своїх подорожей по інших фестивалях, Федоришин привозив суб’єктивні, але конче потрібні театральній Україні враження і разом із ними – театри. У програмі «Золотого Лева» завжди було чимало вистав, які вперше гралися в Україні. Так, Федоришин перший привіз в Україну литовського режисера Рімаса Тумінаса. Завжди на «Золотому Леві» були представлені білоруські малі експериментальні театри, модернові поляки. Проте, незмінними учасниками поруч з ними були грузини, росіяни, бельгійці, німці, литовці, угорський театр з Берегово, потужний київський десант й обов’язково театр Романа Віктюка – із прем’єрною виставою сезону. Завдяки фестивалю ми побачили цікаві вистави з республіки Соха, Киргизстану Туркменістану, Молдови, Білорусії, Грузії, Румунії, Словаччини, Сербії, Болгарії, Бельгії, Франції, Голландії, Німеччини, Бразилії, Чехії, Англії, Естонії, Литви, Латвії, Польщі, США у виконанні понад 4 тис. акторів.

«Золотий Лев» залишається найунікальнішим фестивалем, який може відбуватися тільки у Львові. Місто-декорація, якнайкраще пристосоване до місця дії фестивалю. Адже саме у Львові така структура центру, що з одного місця події (театрального майданчика) можна дістатися  до іншого за п’ять хвилин. І ці п’ять хвилин пережити, як зміну мізансцени, усвідомлюючи себе кимось на зразок статиста чи суфлера. Більше того, всі події, які відбувалися у Львові, на фестивалі «Золотий Лев» завжди були яскравими, позбавленими побутового забарвлення й скоріше нагадували ту чи іншу виставу. Інколи це був театр абсурду, який, до речі, вперше й досить широко представленим я теж побачила на «Золотому Леві». Іншим разом – класична трагікомедія, комедія чи мелодрама, в яких ми – тоді студенти - собі дуже подобалися, хоча перегравали і загравалися, тобто експериментували як і належить фестивалю з гаслом «класика – очима експерименту». Частіше ж це був просто справжній ТЕАТР, із якого як із мушлі не хотілося виходити, в якому хотілося жити більше, ніж десять днів (хронометраж «Золотого Лева») і який здавався вічним. Тобто саме «Золотий Лев» у Львові навіював отой самий «золотий сон», після якого так не хотілося прокидатися. Власне «Золотий Лев» був тим, заради чого нас навчали  п’ять років у Театральному. Тут ми могли дивитися вистави, спілкуватися, випробовувати гостре перо, критикувати, аналізувати, дискутувати - жити повноцінним життям театрального критика. Тобто, виправдовувати себе в професії, яку обрали.

Пишу саме про ці емоційні моменти проживання разом із фестивалем, оскільки розумію, що ті, хто йдуть за нами цього вже позбавлені. У них інший ритм життя, інші умови, інші критерії професіоналізму, інші кумири, інший театр...

Вони вже ніколи не зазнають почуття неймовірної ейфорії від побаченої вистави Романа Віктюка. І Віктюк вже втомився, і його актори зовсім інші, і вистави  не такі приголомшливі, й, головне, час змінився... Сьогоднішнім студентам мабуть важко уявити всю палітру почуттів від захоплення, що твою першу рецензію, написану за ніч, наступного ж ранку зразу візьмуть до публікації у найпопулярнішу газету Львова, де тебе ніхто не знає і ніхто не лобіює твої інтереси. Вони не зрозуміють того почуття самозначущості, яке виросте до гігантських розмірів  лише з того, що тебе - студента, майже на рівних запросять на театральні посиденьки не тільки зі своїми педагогами, але й із видатними Донатасом Баніонісом, Рімасом Тумінасом, Даніелем Ольбрихським, Юрієм Зонем, Сергієм Маковецьким, Романом Віктюком, Анджеєм Журовським, Кшиштофом Зануссі, Костянтином Райкіним, Юхимом Шифріним, Валентиною Тализіною, Олексієм Петренко, Адою Роговцевою, Богданом Ступкою, Анджеєм Кисльовським, Рамазом Чхіквадзе, Валерієм Фокіним, Григорієм Гладієм, Джоном Елсомом... Хоча, можливо, їм сьогоднішнім не так вже й важливе та цінне те спілкування. Вони вже ніколи не будуть в захваті від того, що на якійсь дуже експериментальній виставі всім не вистачить місць й тодішній Міністр культури Іван Дзюба буде сидіти на підлозі разом із студентами й колегами по захопленню театром...

ВИШНЕВИЙ_САД. ВОСКРЕСІННЯ. ВУЛИЧНА ВИСТАВА

... Пригадуються перші фестивалі «Золотий Лев» – тоді ще «експериментального  молодіжного  театру»  (1992  і 1994 рік).  С. Беккет,  С. Мрожек,  Е. Йонеско, Ж. Кокто, П. Клодель, Ф.Кафка, Т. Вільямс, Н. Садур, М. Коляда, В. Шевчук, В. Гавел, А. Дяченко, Кобо Абе, Г. Сковорода, М. Метерлінк, М. Гоголь, В. Шекспір, М. Набоков, М. Хвильовий, О.Олесь, І. Карпенко-Карий, Ф. Достоєвський - представлена вся драматургічна палітра: класичний театр абсурду, українська й російська класика, інсценівки, сучасна українська-російська драматургія, західноєвропейська нова драма. На одному такому фестивалі можна було пройти річний навчальний курс на практиці.

На початку 90-х кожний фестиваль, що виникав, - одразу ж ставав часткою великого світового фестивального руху. До нас із задоволенням їхали видатні театральні колективи, режисери, актори, імпресаріо, журналісти, критики, науковці. Ми у захваті подорожували на їхні фестивалі. Вони відкривали нас, ми – відкривали їх. Зустрічалися однодумці, цеховики. Наші фестивалі здавалися абсолютно самостійними, ідеологічно та концептуально зрілими мистецькими інституціями. За кожним із них, як і за «Золотим Львом» стояв безперечний лідер зі своєю мистецькою програмою життя чи існування у всезагальному культурному просторі. В їхню модель побудови театрального всесвіту давно були вписані і світовий театральний підтекст і суто національні (регіональні) особливості.

У «Золотого Лева» – це був його художній керівник, режисер Ярослав Федоришин. 

Тоді всі скаржилися на економічні негаразди, ставили собі запитання: бути чи не бути українському театрові? Федоришин що два роки ставив, крім цього ще одне: бути чи не бути «Золотому Леву»? Але всі питання із початком фестивалю для його гостей і учасників якось самі собою розсіювалися й усі потрапляли у неймовірний фестивальний вир. У Федоришина завжди була невеличка, постійна команда, яка між фестивалями мужньо боролася зі своїми проблемами театру-студії, випускала до кожного фестивалю прем’єру, виборювала щось у місцевої влади, щось доводила, переконувала, долала. Так було завжди. Але ні Федоришин, ні його команда ніколи не відмовлялися від фестивалю. Ніколи не опускали рук. Тому, «Золотий Лев», який народився ще у 1989 році (майже інша епоха, інше століття!) кожні два роки, як швейцарський годинник – відбувався. Це єдиний, найстаріший міжнародний театральний фестиваль в Україні,  хронологія якого ніколи не переривалася!

Саме «Золотий Лев» відкрив глядачеві: Валерія Більченка, Володимира Кучинського, Андрія Жолдака, Дмитра Богомазова та багатьох інших українських режисерів, оскільки головною задачею львівського фестивалю завжди був пошук і відкриття нових імен, показ «незвичних», показових, елітарних вистав кожної країни, які мають високий рейтинг у себе вдома. У той же час «Золотий Лев» був місцем зустрічі старих друзів-театрів, друзів-акторів, друзів-режисерів, друзів-критиків, друзів-художників... Для цього тут не тільки показували й дивилися, але й влаштовували дискусійні клуби, видавали фестивальний бюлетень, активно співпрацювали з відомими європейськими фестивалями, виходили зі звичних «театрів-коробок» на вулицю (міжнародний фестиваль вуличних театрів «Золотий Лев на вулиці»), надавали молодим мікрофона на рівні з корифеями української історії й теорії театру. Тобто створювали живий фестивальний дух, що й досі приваблює на «Золотий Лев» не тільки пересічного глядача, але й професіоналів. Благо, «Золотий Лев» єдиний з театральних фестивалів України - член Європейського Театрального Форуму (IETM) та Асоціації Міжнародних фестивалів і подій у Європі (IFEA), що дало можливість провести спільно з Радою Європи (дуже престижно для країни-організатора) конференцію членів  Європейського Театрального Форуму у 1998 році.

«Золотий Лев» завжди був живим організмом зі своїм обличчям. І ця його свіжість, живучість, певний львівський шарм, помножений на атмосферу, надзвичайний оптимістичний дух, величезний діапазон країн, жанрів, напрямків, професійних рівнів - надають фестивалю незабутньої родзинки. Саме «Золотий Лев» у Львові і ще фестиваль-лабораторія «Мистецьке Березілля» у Києві – тривалий час найбільш повно й цікаво відображали стан сучасного українського театру і часто-густо міжнародний театральний процес. Тут легалізувалися найсміливіші театральні експерименти, створювався насичений контекст, налагоджувався процес взаємовпливів-осмислень, відбувався діалог культур. Нарешті, вони народжували театральних зірок, а вистави, показані на них, слугували певним орієнтиром для іншого театрального люду…

Тож, після себе пан Ярослав залишив, поряд із дружиною, донькою і двома онуками ще одну міцну сім’ю – театральну: театр «Воскресіння» і фестиваль «Золотий Лев». Тепер наша задача підтримати їх всіма силами та продовжити справу життя Людини Театру – Ярослава Федоришина.