Хто соромиться визнати недоліки свої, той з часом безсоромно виправдовуватиме своє невігластво, яке є найбільшою вадою.
Григорій Сковорода, видатний український філософ-містик, богослов, поет, педагог

Стаття, що виявилася пророчою

16 червня, 2006 - 00:00
ВІКТОР НЕКРАСОВ НА РАДІО «СВОБОДА»

Сьогодні автору повісті «В окопах Сталінграда» Віктору Некрасову виповнилося б 95 років. Істинний киянин, він, будучи вже в далекому паризькому вигнанні, до останніх своїх днів пам’ятав про Україну, про своє Місто. Шкода, що того самого не можна сказати про Київ: тут досі немає музею Некрасова, а меморіальна дошка на будинку в Пасажі на Хрещатику, де жив письменник, закрита рекламним щитом. Пропонуючи вам статтю Віктора Платоновича, що раніше не публікувалася в Україні, ми сподіваємося не лише порадувати читачів, а й хоч якось вплинути на, без перебільшення, обурливу ситуацію, що склалася навколо імені нашого великого земляка.

Стаття автора «Окопів» «Знищення і реабілітація Бориса Пастернака» — одна з останніх його статей — несподівано стала пророчою. Безсумнівно, коли Некрасов писав статтю про виключення Пастернака із Спілки письменників, він проектував її на свою «історію», на цькування, яке з невеликими інтервалами тривало понад 10 років, і на своє вигнання з країни. Ця стаття про Пастернака і… про себе.

Вона була надрукована 12 липня 1987 р. в нью-йоркській газеті «Новое русское слово». Працюючи над статтею, Некрасов, мабуть, уже знав про свою невиліковну хворобу, тому закінчив її відвертими й пронизливими словами: «Може ми доживемо до перших номерів «Нового мира» за 1988 рік, у яких, за словами Залигіна, буде опублікований «Лікар Живаго». Це буде, хоч і запізніле, але велике, справжнє свято». Шкода, що Некрасов не дожив до цього свята, він помер 3 вересня 1987 року.

Некролог Некрасову, написаний Василем Биковим, надрукувати в «Литературной газете» не вдалося. І лише в «Московских новостях» змогли зробити пролом — 13 вересня з’явився некролог, підписаний В. Лакшиним. Б. Окуджавою, Г. Баклановим і В. Кондратьєвим. Однак із ЦК КПРС пролунав грізний окрик члена Політбюро Є. Лігачова — через цей некролог ледве не закрили газету. Про це згадував О. Яковлєв у книжці мемуарів «Вир пам’яті». Самого Некрасова реабілітували лише через рік, і його книжки почали поступово повертатися на батьківщину. Як сказав Пушкін: «Они любить умеют только мертвых».

Найбільш точно сформулював «історію» стосунків Некрасова з радянською владою Андрій Синявський у «Прижиттєвому некролозі»: «І посеред феодальної соціалістичної літератури перша світська повість — «В окопах Сталінграда». Дивно, що серед наших письменників, від народження проклятих, пригнічених цією виворітною, огидною церковністю, проходжувалася тим часом світська людина. Солдат, мушкетер, гуляка Некрасов. Божа милість, пушкінський подих відчувалися в цьому вільному споглядачеві та веселому богохульнику. Член Спілки письменників, недавній член КПРС, виключений, викреслений з Великої енциклопедії, він носив у собі цей подих свободи. Людське в ньому дивно сполучалося з письменницьким, і він був людиною пар екселянс!.. Чи не краще було там, чи не простіше було б у Києві й закінчити дні, відзначені «Литературной газетой»?

Куди лізеш? Навіщо летиш?

Ковток повітря. Останній ковток свободи».

1981 р. в інтерв’ю, даному славісту Д. Гледу, Некрасов зізнавався: «Для мене складні Пастернак, Мандельштам. Я їх поважаю і обожнюю, але вони для мене складні».

Олександр Галич у знаменитій пісні «Пам’яті Б. Пастернака» не без іронії згадує київських «письменників», які «на поминки его поспели». Ніхто з них не висловив свого протесту проти виключення поета зі Спілки письменників, і тільки один з них, друг автора цієї пісні, Віктор Некрасов, зробив якісь спроби втрутитися в історію з виданням в Італії роману «Лікар Живаго». Про це він сам розповів у статті, що публікується нижче.

Цікаве свідчення про першу реакцію Некрасова на стенограму виключення Пастернака наводить актор Лев Круглий у спогадах «Він пішов непереможеним», надрукованих у «Русской мысли» 2 вересня 1988 р.: «Минулої весни, прийшовши до Некрасових, ми застали його якогось розтерзаного, не зовсім тверезого (хоча в останні роки Віктор Платонович не часто дозволяв собі випити). Він вийшов до нас босий, чого ніколи раніше не бувало, в руках тримав з десяток сторінок. «Ну, як він міг це зробити? — зі сльозами повторював Некрасов, навіть не відповівши на наше «здрастуйте». — Ну ці (він перерахував низку одіозних прізвищ відомих літераторів), — ці — зрозуміло, ці — хами, але Сергій Сергійович Смирнов! — як він міг топтати Пастернака та ще вести ці збори! Ні, ви послухайте!» — і Віктор Платонович почав читати нам стенограму засідання письменників, які вимагали вигнання Пастернака з країни».

Некрасов у 50 — 60-х роках був добре знайомий зі Смирновим, коли автор «Брестської фортеці» був головним редактором «Литературной газеты».

У нарисі про Андрія Сахарова, надрукованому 1981 року в ювілейній збірці, Некрасов писав: «Я належу до тієї рідкісної категорії людей, які не люблять, навіть побоюються знаменитостей… І кусаю тепер лікті, так і не познайомився, — хоча міг, міг — ні з Борисом Пастернаком, ні з Анною Ахматовою (вперше і востаннє зустрівся з нею в Нікольському соборі в Ленінграді, коли навіки заспокоїлася)». Дійсно, він мав таку можливість — він був добре знайомий із сином Пастернака — Євгеном Борисовичем, а Анні Ахматовій був навіть далеким родичем — його матінка Зінаїда Миколаївна була з роду дворян Мотовилових, але з тих чи інших причин не наважився на знайомство. Про це він розказав у нарисі «Пам’яті Анни Ахматової».

Крім того, його тітка С. Н. Мотовилова (1881—1966) 1918 р. працювала разом з Пастернаком емісаром Бібліотечного відділу Наркомпросу під керівництвом В. Брюсова і розказала про це в мемуарах «Минуле», надрукованих у «Новом мире» за 1963 р. (№12). Однак усі згадки про Пастернака були купирувані цензурою. У 1956—1957 рр. Мотовилова почала з Пастернаком листування в період розпалу його цькування через роман. В одному з листів до Мотовилової він повідомляв: «…Я написав Вам великого листа про цю сторону моєї долі, дуже докладного, напевно, з Вашої вини, тому що в такі подробиці завів мене порив моєї вдячності Вам».

Через багато років я опублікував ці листи Пастернака до Мотовилової в «Дзеркалі тижня» (20 січня 2000 р.). Робота Пастернака 1918 р. у Бібліотечному відділі була коротким епізодом у його житті, але вона несподіваним чином відбилася в творчості поета. Емісари Наркомпросу, серед яких були Пастернак і Мотовилова, видавали «охоронні грамоти» діячам науки, культури та мистецтва для звільнення від реквізиції державою їхніх бібліотек і колекцій, що мають історико- культурне значення. Канцелярсько-правовий термін перетворився у Пастернака на метафору й став назвою його автобіографічної книжки «Охоронна грамота» (1931). Раніше джерело цієї метафори не було відоме дослідникам. Цією назвою Пастернак затверджував право художника на свободу й незалежність творчості.

Саме навесні 1957 р., коли Пастернак листувався з Мотовиловою, Некрасов в Італії зустрівся з першим видавцем «Лікаря Живаго», який передав через нього лист, адресований О. Суркову. Некрасов двічі розмовляв із Сурковим і намагався якось вплинути на кампанію, розв’язану проти Пастернака. Про це розказав сам автор «Окопів» у статті, що публікується нижче, а також зі слів Некрасова поет Лев Озеров у спогадах про нього.

Останні тринадцять років життя Некрасов провів у вигнанні — у Франції. В одному з інтерв’ю, яке дав за два роки до смерті, він сказав: «Я тут написав більше, ніж за десять років у Союзі».

В еміграції він випустив шість книжок, активно займався журналістикою. І в цьому жанрі він знайшов якесь нове дихання. Друкував статті в російськомовних газетах «Русская мысль», «Новое русское слово», «Новый американец» та ін., регулярно виступав на радіо «Свобода». Некрасов уважно стежив за всім, що відбувалося на батьківщині й одразу реагував на це. Його публіцистичні статті про літературу, мистецтво, політику, спогади про друзів і дисидентів, надруковані в газетах (близько 200 статей), а також радіовиступи досі не зібрані.

Безпосередньою його реакцією на звістку про реабілітацію Пастернака 1987 р. і відновлення — посмертне! — у Спілці письменників була стаття, що публікується тут. У ній Некрасов наводить відомості із закордонної публікації стенограми, надрукованої 1966 р. у «Новом журнале», а у нас повний її текст був надрукований тільки через більш як двадцять років, 1988 р. у журналі «Горизонт» (№9) — за машинописом, що зберігається в РДАЛІ.

І ще про одну дивну паралель. У статті Некрасов писав: «Минуло без малого 30 років, а в пам’яті залишилося загальне почуття сорому, який нас тоді охопив». Минуло трохи більш як 30 років від дня вимушеного від’їзду Некрасова в еміграцію. У Києві остання його книжка вийшла ще за радянської влади. 1991 р. уряд України у зв’язку з ювілеєм Некрасова ухвалив рішення про видання тритомника його творів, але… А він же писав про Київ у багатьох своїх творах і навіть присвятив йому окрему книжку — «Нотатки зіваки». Іван Дзюба закінчив спогади про Некрасова, написані 1989 р., словами, що «він повертається не лише в російську літературу, а й в українську, другом якої він так чи інакше став». Однак досі в цьому напрямку майже нічого не зроблено. Дійсно, немає пророка у своїй вітчизні.

Олександр ПАРНІС, спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: