Борітеся – поборете, Вам бог помагає! За вас правда, за вас сила І воля святая!
Тарас Шевченко, український поет, письменник, художник, громадський та політичний діяч

Симон Петлюра: кара чесної пам’яті

На екрани вийшов фільм режисера Олеся Янчука про драматичні моменти біографії Головного отамана УНР
21 вересня, 2018 - 11:03
У ФІЛЬМІ «ТАЄМНИЙ ЩОДЕННИК СИМОНА ПЕТЛЮРИ» ГОЛОВНУ РОЛЬ ЗІГРАВ ОДЕСЬКИЙ АКТОР СЕРГІЙ ФРОЛОВ, ДРУЖИНУ ПЕТЛЮРИ — ЗІРКА МОЛОДОГО ТЕАТРУ ІРМА ВІТОВСЬКА, А ДОНЬКУ СИМОНА ВАСИЛЬОВИЧА —МОЛОДА АКТОРКА ВІКТОРІЯ ЯНЧУК / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Відомо (принаймні, більшість істориків так вважає), що Симон Петлюра не вів щоденника. В усякому разі, в буремні роки Української Революції у нього не було часу на це. Але якщо вчений-фахівець не має в цьому разі права на фантазії, домисли, сумнівні гіпотези, то митець, зокрема кіномитець, має цілковиту можливість вдаватися до художніх припущень, хай навіть і не підтверджених документально — якщо інтуїція веде його саме цим шляхом.

Ось чому назва нової стрічки Олеся Янчука «Таємний щоденник Симона Петлюри» є цілком виправданою і не має дивувати ні «пересічного» глядача, який і досі мало знає про реального, дуже й дуже суперечливого Головного отамана, ні обізнаних дослідників. Перед нами — правомірний художній прийом. Людина мистецтва не обов’язково мусить буквально дотримуватися точності у висвітленні фактів минулого (це хоч і бажано, але не завжди можливо), проте має прагнути відтворити правду людських характерів, зокрема, а, може, і в першу чергу, коли йдеться про відомих діячів національної історії.

І от, відзначивши «зірковий» склад акторів, задіяних у фільмі (Сергій Фролов, Ірма Вітовська — дружина головного героя, Євген Нищук — Винниченко, Богдан Бенюк...), і не вдаючись до професійного кінознавчого аналізу «плюсів» і «мінусів» стрічки (це, звісна річ, прерогатива фахівців), автор цих рядків хотів би розібратися в іншій проблемі (очима журналіста, який професійно пише про історію): наскільки Петлюра у фільмі відповідає (насамперед психологічно) Петлюрі, який відомий нам з історичних джерел, з пам’яті нації?

Цей фільм є, сказати б, розгорнутою ретроспекцією життєвого шляху очільника УНР, який, мимоволі, або й свідомо, підбиваючи підсумки перемог і поразок, зробленого чи не зробленого (перебуваючи вже третій рік у Парижі, напередодні загибелі від рук найманого вбивці Шварцбарда, відшуканого й завербованого «чекістами», що доволі яскраво показано у фільмі), судить самого себе нещадним судом пам’яті. Й запитує себе жорстко (жорстоко!), не згладжуючи «гострих кутів», не боячись роз’ятрити криваві рани історії (приклад нам усім): як уникнути тягара відповідальності за поразку? Чи можливо це взагалі? Навіщо ми (я сам, Винниченко, Грушевський) так завзято у 1917 — 1919 роках «копали» один під одного — адже виявилося, що копали під Україну! (Отут би дати, бодай дуже стисло, образ гетьмана Скоропадського — проте ні: автори стрічки чомусь вирішили, що можна без нього обійтися.)

Є епізоди, котрі справляють враження неабиякої сили (Богдан Бенюк, який лікує поранених бійців УНР, кидає в обличчя Головному отаманові: «Немає нічого — ні ліків, ані бинтів, геть нічого!»; Петро Болбочан відмовляється від «рятівної» пропозиції Петлюри стати військовим представником УНР в Італії, відказуючи: «Нікуди я не поїду; роби зі мною що хочеш!», а суддям заявляє, як обвинувач: «Ви знищуєте армію, державу, майбутнє України і самих себе»). До речі, саме «лінія Болбочана» у фільмі видається «змазаною», психологічно непереконливою і непевною: Петлюра, якому приносять на підпис смертельний вирок військового трибуналу, винесений Болбочану, з холодною люттю говорить ад’ютантові: «Можете йти» — і залишається на самоті... А що було далі? Що спонукало Головного отамана таки цей вирок затвердити? Слабкість (до цієї думки неявно підводять автори стрічки) чи заздрість до Болбочана (цей погляд відстоює певна частина істориків)? До речі, командир «розстрільного» загону військ УНР, який особисто вбиває Болбочана (солдати відмовились — як один!), наділений, як мені здалося, усіма типовими рисами НКВДиста 1937 року... Досить яскравими є картини звірячої розправи каральних військ Котовського над українськими бійцями під Базаром (листопад 1921 року).

Резюме. У стрічці Петлюра дуже багато (може, надмірно) рефлексує — а насправді це була здебільшого людина дії (часто спонтанної). Крім того, відчувається, що режисер і актори часом поспішають, квапляться (навіщо?), що знижує якість багатьох епізодів (приміром, примусове роззброєння УНРівців на кордоні з Польщею наприкінці 1919-го). Абсолютно «ніяким», «сірим» необґрунтовано вийшов Грушевський (а ось Винниченко, навпаки, страшний і переконливий). Але є у кінотворі Олеся Янчука і дуже суттєвий позитив: тут знаходимо пояснення, чому була втрачена державність 100 років тому («копали один під одного, а виявилося — копали під Україну!»). Сьогодні це надзвичайно важливо. І тут цілком доречним є епіграф до фільму — слова Фолкнера: «Минуле нікуди не зникає. Воно навіть не є минулим».

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments