Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

Той самий Тобілевич

16 вересня, 2005 - 00:00
ЛЕГЕНДАРНІ БРАТИ ТОБІЛЕВИЧІ. ЗЛІВА НАПРАВО: М. САДОВСЬКИЙ, І. КАРПЕНКО-КАРИЙ, П. САКСАГАНСЬКИЙ / ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ (ТОБІЛЕВИЧ)

17 вересня виповнюється 160 років із дня народження видатного драматурга, актора, режисера, театрального діяча, основоположника нового українського театру.

Нині розвелось чимало Тобілевичів. Ось уже Тобілевич-четвертий реформує нині український театр на світовий манер. Та мова про першого, старшого сина з багатодітної родини відносно заможного економа панських маєтків Карпа Адамовича Тобілевича, який вважав себе дворянином другого розряду, «уродзоним шляхтичем» (пам’ятаєте Мартина Борулю?). Це той самий Тобілевич, син Карпа Іван, що знаний у мистецтві як Карпенко, ще й Карий на честь Гната Карого, побратима Назара Стодолі з п’єси Шевченка. Саме на цій аматорській виставі молодий колезький реєстратор Іван Карпович освідчився в коханні словами ролі Назара юній панянці Надії Карлівні з шляхетного роду Тарковських, що грала Галю. Знайшлись у подружжя діточки, сини Назар та Юрій, дочки Галина та Орися.

І придбав Іван Тобілевич невеличкий хутірець неподалік Єлисаветграда, серед голого степу, назвав його ім’ям коханої дружини «Надія», поставив хату, посадив садок, власноруч викопав озерце — копанку, запустив рибу. Порушуючи службову таємницю, він, секретар поліцейського управління, захищав скільки міг від арешту брата дружини, юного народника. Від нього, Олександра, все ж засланого до Сибіру, пішла мистецька гілка Тарковських — знаний поет Арсеній (племінник Тобілевича) і його син, кінорежисер світової слави Андрій Тарковський.

Лише дванадцять років тривало подружнє щастя Івана, молодою померла від сухот Надія. В скрутну хвилину самотності, гласного нагляду поліції, вислання до Новочеркаська, де Івану Карповичу, вже знаному акторові української сцени та початкуючому драматургові, довелося заробляти на життя працею палітурника, піддаватися обшукам і приниженням, увійшла в його життя артистка Софія Віталіївна Дітковська, яка згодом написала прекрасні спогади про корифеїв українського театру, про всіх Тобілевичів, які пішли на сцену. А їх було аж четверо з однієї родини! Щоправда, брати Михайло та Петро театру доводились лише глядачами, а от інші…

Іван, по сцені та драматургії Карпенко-Карий, був не тільки автором найпопулярніших п’єс, але й актором, і режисером, і керівником (антрепренером) театральних труп. Вродливий, наче намальований, брат Микола взяв собі за сценічне ім’я дівоче прізвище матері, Євдокії Зіновіївни Садовської. Він був чарівним актором, хорошим режисером, мав прекрасний голос, у 1907 році очолив перший український стаціонарний театр (Київ), грав героїчні ролі, привів на сцену геніальну Марію Адасовську-Хлистову (на сцені Заньковецька), був їй за чоловіка. Панас Тобілевич на сцені звався Саксаганським, на честь світлої та чистої рідної річечки Саксагань, що, зливаючись із темним Інгулом на Криворіжжі, впадає в Дніпро. Саксаганський актор «характерний», гарний організатор театральної справи, за радянської вже влади започаткував Театр імені Марії Заньковецької (нині у Львові), написав книжки спогадів і мистецьких заповітів із власного досвіду для театральної молоді, бавився написанням п’єси «Шантрапа» про закулісний побут українських артистів, що вже багато років іде з успіхом у київському театрі «Колесо».

Сестра Марія Тобілевич мала унікальної краси співочий голос і сильний драматичний талант; за чоловіком, співаком італійського походження, від гидкої натури якого згодом втекла, одержала прізвище Барілотті, рано померла, залишивши братові Іванові двох своїх дітей. Не сім’я, а ціла театральна трупа! Додайте великого та вірного друга Івана Тобілевича Марка Лукича Кропивницького, засновника українського театру, названого згодом «театром корифеїв» (1882), і стане ясно, що Карпенку-Карому було для кого писати ролі, було з чого черпати наснагу, виводячи на кін реальне життя реальних людей заради реальних і вдячних глядачів…

Хрестоматійні догми подають нам Карпенка-Карого як огрядного, малоосвіченого, але талановитого селюка, що творив сюжети прості, характери — ще простіші, а на потребу так само простого глядача насичував свої п’єси народними піснями, обрядами і танцями, подробицями селянського побуту. Бідні в нього були хорошими, багаті поганими, а п’єса «Хазяїн» — мало не ілюстрація до праці В. І. Леніна «Розвиток капіталізму в Росії» та інші подібні нісенітниці. Але якщо уважно перечитати всі п’єси Карпенка-Карого, а 160-річний ювілей гарна для того нагода, постане зовсім інша картина.

Стане зрозумілим, що побут села як такий мало цікавить драматурга, значно менше, ніж росіянина Олександра Островського, з яким Тобілевича колись порівнювали. У Островського побут закручує сюжет, визначає драматичні колізії, а у Карпенка-Карого це лише конкретне підґрунтя характерів, матеріал для порушення важливих соціально-економічних проблем, які визначають психологічний стан його героїв. А через обряди та фольклор він стверджував самобутність, самодостатність української нації. Тобто це була доказова форма політичної боротьби з царатом.

Навіть у мові персонажів Карпенко-Карий часто відривається від побуту. В моменти сильних душевних хвилювань герої його п’єс часом переходять на верлібр, білий вірш, ритмізовану прозу. В першу чергу це стосується творів, пов’язаних із пісенною основою («Бондарівна»), але ось у Калитки («Сто тисяч») чуємо: «Ох, земелько, свята земелько — Божа ти дочечко! Легко по своїй власній землі ходить… Там череда пасеться, там орють на пар, а тут зеленіла вже пшениця і колосується жито…». Це слова не хапуги-власника, а поета. Саме поетом грав Калитку актор-франківець Богдан Бенюк, іще й на сопілці грав.

Або в «Суєті» один із братів Барильченків, якому Карпенко- Карий дав своє власне ім’я Іван, мріє стати артистом: «…сцена ж — мій кумир, театр — священний храм для мене!.. В театрі грати повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам’яні серця і, кору ледяну байдужості на них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди, жадання загального добра… Служить таким високим ідеалам любо! Щоб тільки певність мати, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний!» Тут явно дзвенить творчо-громадське кредо самого автора.

Узагалі тема служіння, навіть месіанства, часто зустрічається у творах Карпенка-Карого та тісно пов’язується з П’ятикнижжям. Брати Михайло і Данило («Розумний і дурень») явно нагадують Каїна та Авеля. Про Дагила так і кажуть, що він Євангеліє та Біблію всю прочитав. Так само знавець цих одвічних книг Опанас, герой уже першої п’єси Івана Карповича «Чабан» («Бурлака»). Як месія приходить він у рідне село з Кримських степів (з пустелі?) після довгої відсутності, щоб дати односельцям нову віру в їхні громадянські права, в їхню суспільну силу. Приходить із посохом- герлигою — знаряддям пастуха (пастиря), якою пас вівці (і людську отару готовий пасти, бо знає, куди її вести). Опанас вступає в боротьбу з фарисеями — сільською старшиною, яка тримається старих звичаїв оббирати й обманювати народ. Так само, як і Месія, Опанас лишається непізнаним масою, неприйнятим більшою частиною заляканих людей. Лише лічені апостоли нової віри на його боці — небіж Олексій (Олексій — людина Божа?) і його наречена Галя (Міріам?). Опанаса, як і Месію, люди, залякані владою, віддають на страту (голосують за виселення до Сибіру) — чи не славетне це «розіпни його»?

Своєрідних месій, людських поводирів, мотив служіння справі та людям, як Богу, зустрічаємо в багатьох п’єсах Карпенка- Карого. Чи не тому, що він сам почувався таким месією, хоча ніде не прохопився такою самооцінкою. Але ж не міг він не усвідомлювати, бодай у глибині душі, своєї ролі та місії в українській культурі. А Іван Франко вголос сказав, що Карпенко-Карий був «одним із батьків новочасного українського театру …, великим драматургом, якому рівного не має наша література».

Не чужий був Карпенко-Карий і світовій літературі та культурі. В умовах, коли царська влада взагалі не визнавала українців за націю, забороняла все українське й обмежувала драматургів рамками любовних колізій на селі, забороняла переклади з іноземних мов, навіть російської, драматургія І. Тобілевича відлунює в сюжетах, мотивах і характерах творам Шекспіра, Мольєра, Бомарше, Гоголя, Островського, сучасним французам. Ось хоча б «Паливода ХVШ століття» — рімейк прологу до «Приборкання норовливої» Шекспіра з п’яним лудильником Пройдом, якого, збудивши, жартома оголосили лордом. Те саме відбувається й із псарем Тобілевича, перетвореного на пана. Ця барокового стилю гра з життям і в життя є універсальною моделлю людської поведінки, а уява про життя, як про сон, і про сон, як життя, проростає від «Паливоди» вглиб, через епоху Відродження аж до середньовіччя, і вгору, до сторіччя ХХ, до нас. Недарма Ярослав Стельмах написав рімейк на рімейк — п’єсу «Любов у стилі бароко», цю сучасну версію «Паливоди» з величезним успіхом сьогодні ставлять у театрах України.

Що стоїть за цими «чужими» мотивами: учнівство, плагіат, наслідування? Вічні ситуації серед людей? Прямими запозиченнями, «мандрівними» сюжетами сповнена історія театру різних народів на стадії становлення професійної сцени та формування національних естетичних принципів. Справа не в тiм, що запозичене, а в тiм, як перероблено, в що вилилось. А у Карпенка-Карого виливалося в національну ментальність, у переконливі типові колізії та характери.

Якщо прискіпливо придивитись до драматургічної спадщини Карпенка-Карого, побачимо, що він дав нашому театру й нові форми (театр у театрі в «Паливоді»), й розмаїття жанрів. Тут і психологічна драма, і водевіль, і мелодрама, і драматична балада, і гротеск, і трагікомедія, лірична комедія і фарс. Драматург використовує принципи ілюзорного, життєподібного театру, що не заважає йому вдаватися і до найсучасніших методів моделювання ситуацій, піднімаючись від конкретики побуту до узагальнень символізму і філософії.

Карпенко-Карий однаково успішно створює характери цілісні, психологічні персони та характери суперечливі, складні. Він цінує людську особистість, одиницю народу. Так у нього персоніфіковані всі масові сцени — однією-двома репліками. До речі, Карпенко-Карий не любить найбідніших бідняків — люмпенів. Не любить за їхню темноту та відсутність гідності, за лінощі й жорстокість, непередбачливість і полохливість, жадібність і нечуйність. І з великим співчуттям малює образи тих бідняків, які зазнали неправедного визиску, плюндрування, але зберегли гідність, стійкість до біди і працьовитість. Таких у його творах безліч.

Але навіть таким, скривдженим і зганьбленим, драматург не прощає крові й насильства. От і гайдамаків у «Саві Чалому» Тобілевич розуміє в їхньому гніві проти гнобителів, але не сприймає марно пролитої ними крові — й не тільки окупантської, а їхньої власної, й крові побратимів, і порізаних коней. Як не прощає і Саві Чалому, народному ватажку масштабу Хмельницького, його трагічної помилки — той повірив запевненням і гарантіям ворога, його честі, як повірив Хмельницький царю Олексію, а Мазепа Петру I. Всі вони впіймали облизня, і було зламане царське слово, загарбана, залита кров’ю Україна, прокляті нащадками благородні лицарі, мудрі голови. Був убитий і лицар Сава Чалий руками відчайдушного побратима Гната Голого. Але і не з Гнатом Голим шукати щастя Україні. Про це передбачливо говорить Сава: «Жадоба помсти в них така велика, що здержати її, як здержать воду ту, що ринула крізь прорвану греблю, нема у чоловіка сили! (…) Все пропало! Немає згоди, немає одностайності між нами. Одна біда повинна б всіх єднати до купи, а ми йдемо урозтіч!.. Нічому лихо нас не навчило!.. Біда, що кожний хоче старшим бути і керувати, а через те один — будує, другий — руйнує!». Чи не про нинішні часи сказано це мудрим Іваном Карповичем?

І таких сучасних алюзій, такої актуальності в п’єсах Карпенка- Карого повно, на кожному кроці. Його «Чумаки» — це сучасні «челночники», ідея артільності в «Понад Дніпром» — про нинішнє фермерство, фінансовий крах Калитки в «Ста тисячах» — про обманні «ляльки» сучасних валютчиків, а «Хазяїн» — про теперішніх олігархів з розчепіреними пальцями. І так далі.

Драматургія Карпенка-Карого настільки універсальна й досконала, що її можна ставити в будь-якій театральній системі. Захочете — буде густо-побутова ілюзія реальності, або «картинки з виставки» української етнографії. Може бути театр абсурду, натуралізму, поезії, філософських думок, економічних проектів, лубка, мережаного психологізму… Бо Карпенко-Карий — цілий ТЕАТР. Український. Світовий. На всі часи.

Валентина ЗАБОЛОТНА, спеціально для «Дня», фото з книжки Н. Падалки «Вивчення творчості І. Карпенка-Карого (І. Тобілевича) в школі»
Газета: 
Рубрика: