«Увесь знімальний майданчик на тебе дивиться, всі чекають твоїх рішень, і це, звичайно, страшно»

Наталія ВОРОЖБИТ (1975, Київ) на сьогодні — з найвідоміших українських драматургинь і сценаристок. У 2000 закінчила Літературний інститут ім.Горького в Москві. Є авторкою 15 п’єс, спектаклі за якими ставилися як в Україні, так і за кордоном (зокрема, в лондонських театрах The Royal Court, The Tristan Bates,  Королівському шекспірівському). З 2000 бере участь у різних телевізійних проєктах, театральних та драматургічних фестивалях, у 2009 виступила сценаристкою серіалу «Школа» Валерії Гай-ГЕРМАНІКИ. В жовтні 2015 разом із німецьким режисером Ґеорґом ЖЕНО стала співзасновницею київського Театру переселенця. Фрагменти з вистави  театру «Моя Миколаївка» Жено пізніше використав у неігровому фільмі «Школа №3» (Україна — Німеччина, 2017), знятому ним спільно з українською кінематографісткою Єлизаветою СМІТ і нагородженому на 67 Берлінському кінофестивалі Гран-прі програми Generation 14+.

У вітчизняному кіні Наталія активно працює останні 4 роки; її сценарії — драми «Кіборги» про оборону Донецького аеропорту (2017) і «Дике поле» (2018, екранізація роману Сергія ЖАДАНА «Ворошиловград»), серіал «Спіймати Кайдаша» (2020) за мотивами повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» .

«Погані дороги», зняті за однойменною п’єсою, — режисерський дебют Ворожбит. Це кілька новел, об’єднаних темами війни й доріг, поганих не лише дорожнім покриттям, а й тим, на (довкола) них коїться. Проїжджа міська пані намагається компенсувати селянам вартість курки, яку вона збила машиною, але стає об’єктом жорстоких вимагань. Дихотомія «багата столиця — бідна провінція» повертається тут найнесподіванішим чином — простий народ виявляється не настільки вже й простим і точно не добрим. Троє старшокласниць, лузаючи насіння на автобусній зупинці в містечку в «сірій зоні», сперечаються про зв’язки з українськими військовими та наслідки цих зв’язків. Потім дві подруги йдуть до своїх дорослих кавалерів у формі, одна залишається, щоб на смерть посваритися з рідною, але проросійською бабусею, яка принесла їй поїсти; сімейну суперечку перериває обстріл. На блокпосту зупиняють нетверезого директора школи, який упевнений, що військові переховують у себе одну зі школярок, і хоче її забрати до сім’ї: епізод і смішний, і гіркий. По зимовому нічному шосе солдат і військова лікарка везуть у машині «двохсотого», який, як поступово з’ясовується, був для жінки, що божеволіє від горя,  більше ніж командиром. Озвірілий бойовик затягує в підвал українську журналістку з наміром зґвалтувати, але абсолютно збитий з пантелику її зізнаннями в коханні, дає слабину, веде покаянні речі — моторошні й розпачливі. Ворожбит відстежує і розбирає наші великі і малі травми — і робить це тонко, безжально і майстерно, що особливо вражає, враховуючи відсутність у неї режисерського досвіду. Як наслідок, історія розмикається в світ: «Погані дороги» — не лише про війну на Донбасі, але про війну як таку — найгіршу з доріг, яка калічить життя по обидва боки лінії фронту.

Журі Тижня критики Венеційського фестивалю, що завершився минулої суботи, оцінило вигострену режисерську манеру й універсальність висловлювання українського фільму, присудивши Ворожбит Premio Circolo del Cinema di Verona (букв. Премія кіноклубу Верони) — приз Тижня за найкращу новаторську картину.

«ЩЕ РІК ТОМУ Я НЕ МОГЛА ПРО ТАКЕ НАВІТЬ МРІЯТИ»

— Наталко, вітаю з нагородою! Як усе це відбувалося?

— Тиждень кінокритики — більш неформальна програма, це секція дебютів, вона закривалася на день раніше за головний конкурс. Наскільки я знаю, в Тиждень надіслали понад 400 фільмів із усього світу, а відібрано було лише сім. Напередодні нагородження нам уже натякнули, що підемо не з порожніми руками. Спочатку нагороджували короткі метри, потім основний конкурс Тижня. В цьому конкурсі два призи — головний, який вручили турецькому фільму, й той, що дістався нам — за новаторську картину. Після церемонії все було як заведено: коктейлі, привітання, святкова вечеря.

— Ти доволі стримано про все це говориш. У тебе чиста радість чи все ж змішані почуття?

— Я людина амбіційна, і, звісно, хотіла б головний приз. Однак я розумію, що могла би повернутися взагалі без нічого. До того ж потрапити в цю сімку зі своїм дебютом — це вже перемога, це вже круто. Тож так, змішані почуття, але, звичайно, більше радості. Адже, за великим рахунком, «Погані дороги» — картина нізвідки. Ми ж не мали жодного контакту з Венецією. Вони не знали, хто ми, що ми. Там дуже важливі зв’язки, туди важко потрапити з вулиці. Наприклад, деякі картини з конкурсу раніше мали підтримку фестивальних структур уже на рівні проєктів, усі були зняті в копродукції, це підвищує шанси. А ми — ніхто й ніщо. При тому фестивальні відбірники казали, що наш фільм у них улюблений. Багато людей за нас уболівали.

— Тобто нагорода не стала аж такою несподіванкою?

— Так, були очікування, що щось нам мають дати. Дуже багато натяків. Хтось написав, що ми — хедлайнери конкурсу, якось так. Але звісно, це перемога. Ще рік тому я не могла про таке навіть мріяти.

«У ТЕАТРІ ТИ БІЛЬШ ВІЛЬНИЙ»

— То як з’явилася п’єса «Погані дороги»?

— Мені її замовив лондонський театр The Royal Court в 2015, після того як там дізналися, що я їжджу в прифронтову зону збирати матеріал для «Кіборгів». Спочатку Моллі ФЛІНН — знайома американка, яка досліджує документальний театр на пострадянському просторі — замовила мені маленьку документальну п’єсу. Я згадала про це за три дні до здачі тексту, сіла й написала жіночий монолог, із якого починаються «Дороги», відправила Моллі. Вона влаштувала читку в галереї «Сохо», багатому буржуйському місці, яке фінансується російськими олігархами, так що це мало досить дивний вигляд. У читанні брала участь актриса з The Royal Court, так само прийшли мої друзі з театру, вони послухали монолог і сказали: «Круто! Хочемо велику п’єсу! Напиши, будь ласка». Так що я паралельно писала «Кіборгів», «Кайдашів» та «Погані дороги». Була насправді дуже рада, бо «Кіборги» — для широкої авдиторії, суто чоловіча історія про аеропорт, а мені хотілося інші переживання кудись виплеснути. «Дороги» дали прекрасний привід. Все-таки в театрі ти вільніший, можеш бути гостріше, жорсткіше, відвертіше, ніж коли робиш кіно для широкого глядача. Вони п’єсу поставили і так вона почала своє життя.

— Виходить, це не перший твій великий текст про війну.

— Звісно, ні. Крім «Кіборгів», уже були документальні вистави. З Ґеорґом Жено в Театрі переселенця ми багато працювали над цією темою.

— П’єса ґрунтується на реальних подіях чи в ній більше вигадки?

— Історії, звичайно, частково підслухані. Але серед них немає жодної, яку б мені хтось розповів тільки про себе. Зрозуміло, що вони додумувалися, є складеними, художньо переосмисленими. Історія з куркою придумана від початку до кінця. Сюжет на зупинці — я слухала історії багатьох дівчаток, і вони всі зібралися в одну. Але стовідсоткових паралелей немає. Справді був директор, який проїжджав блокпост п’яний, з «калашом» і без документів, і його таки пропустили. Але що там усередині розгортається — придумано. Хоча не просто так придумано. Я бачила, як закохані дівчата-підлітки бігають за українськими військовими, одна з них сирота, з бабусею живе. Все склалося в таку новелу.

«МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, В БАГАТЬОХ НА ДОНБАСІ ЗАРАЗ ВІДКРИЛИСЬ ОЧІ»

— Важке запитання: ти винесла з фронту свою власну травму?

— Звісно. Інакше я нічого б не написала. Я підключалася емоційно, багато людей стали близькими. Були втрати... Близькі стосунки складалися. Мені дуже допомогло, що я пропустила це через себе.

— Що тебе там найбільше вразило?

— Насамперед те, що люди до цього всього звикають. У Попасній ми жили в комендатурі, просто в центрі. Зима, мороз — і ось усю ніч ти не спиш, але не через холод, а тому що постійно: «Ба-бах! Ба-бах!» Здається, що йде повномасштабна війна. А нам уранці треба в школу. Думаю: «Напевно, школу закрили, ніхто туди не піде». Дивишся вранці у вікно: йде бабуся, внучку до школи веде. І сонце світить, і сніг блищить, і життя триває. Це мене, звичайно, дуже вразило.

У Миколаївці, тільки-но звільненій наприкінці 2014, Україну дуже не любили, тому що там є містоутворююче підприємство, де завжди керували регіонали. Місцеві на українських військових дивляться з ненавистю або ігнорують. Так само й військові на місцевих. Взаємна ворожнеча. Раптом бачу, як один хлопець із наших солдатів дивиться на мене в область декольте і обличчя в нього розгладжується, світлішає. Я не відразу зрозуміла, в чому річ, теж униз подивилася, а в мене тризуб на шиї висить. Тобто він розпізнав, що я своя, він мене з цієї маси виділив. Загалом, писати і писати... І настільки боляче й розпачливо було тоді за моїми відчуттями. Скільки там суму, приреченості. Це відчувається в усьому: в будинках, у деревах, у ході людей. Величезна суцільна посттравма. Зрозуміло, що зараз, коли приїжджаєш через 3 роки в ту саму Попасну, там набагато веселіше. Але все одно. Трохи глибше копнеш — все по-старому. Жінка, вчителька, з якою ми працювали, щодня проходить повз зупинку, де її чоловіку знесло голову. Чоловік стояв, збирався їхати на роботу, і йому знесло голову. Просто в неї на очах. І там таке на кожному кроці. Жесть. Не дай Бог пережити.

— Розкол нашого суспільства, про який багато говорять, дуже великий?

— Дуже серйозний і глибокий. Важко навіть пояснити, наскільки. Особливо кінець 2014-го і 2015 роки. Недовіра місцевих жителів до нас, волонтерів, була величезна. Тобто вони брали допомогу, тому що вона їм потрібна, але в більшості своїй ненавиділи нас. І, чесно кажучи, що більше я з ними спілкувалася, то менше на них ображалася за це.

— Чому?

— Річ у тім, що... Вони не винні в цьому, розумієш? На них роками, цілеспрямовано чинився пропагандистський вплив, якому ніхто не намагався грамотно протистояти. Ти не можеш змусити прийняти українську культуру, якщо людям вона чужа. Це має відбуватися поступово й мудро. Зрозуміло, що ніхто цією мудрістю не володіє. Ніхто не думав, що проблема наскільки масштабна. Справедливості заради, вона й не була такою масштабною, просто Росія в цьому сенсі все робила правильно, їй вдалося розпалити такий конфлікт, що його наслідки доведеться довго заліковувати. Інша річ, що з кожним днем ??війни дуже багато населення протвережується і починає все-таки переглядати деякі погляди. Мені здається, що в багатьох зараз відкрилися очі. Але далеко не в усіх. Не треба тішити себе ілюзіями.

— А в чому надія?

— У тому, що діти народжуються. В багатьох, дякувати Богу, немає можливості їхати в Росію вчитися, і вони залишаються в Україні, їдуть до Києва, Львова, чого раніше не було. Діти, з якими ми там працювали і спілкувалися, говорили голосами своїх батьків, носили російську символіку. Але сьогодні багато хто з них вчиться в Києві. Розмовляють українською, патріоти України. Вони дуже сильно змінилися. Думаю, тому надія є.

«У МЕНЕ ТРУСИЛИСЯ РУКИ НА ЗЙОМКАХ ПЕРШИХ НОВЕЛ»

— Зараз про те, що мене як кінокритика найбільш інтригує. До «Поганих доріг» у тебе немає ніякої фільмографії, жодної короткометражки, нічого. Як тобі вдалося зняти повний метр без режисерського досвіду?

— Гадки не маю. Так, у мене не було навіть короткометражок. Спасибі, звичайно, міцній команді, продюсеру, оператор прекрасний. Підтримували мене добре. Ще мені допомогло, напевно, те, що перед цим на «Кайдашах» попрацювала шоураннером (людина, яка відповідає за основний розвиток серіалу, зазвичай поєднує обов’язки сценариста, виконавчого продюсера й редактора сценаріїв. — Д.Д.), і сам процес освоїла хоча б — хто, кому, що. Хоча то зовсім інша історія. А взагалі в мене трусилися руки на зйомках перших новел.

— А коли ти відчула впевненість? Був переломний момент?

— Пам’ятаю. На зйомках третьої новели. Остання зміна вже годин 18 була, і основний оператор поїхав — його заміняв інший. Тобто все на твоїх плечах — увесь знімальний майданчик на тебе дивиться, всі чекають твоїх рішень, твоїх команд, і це, звичайно, страшно. Але впоралася.

— Найважливіша і найбільш норовлива частина знімальної групи — актори. В тебе є свій метод роботи з ними?

— Ми репетирували. Багато розмовляли. Не знаю, мені, напевно, пощастило. Я спочатку боялася акторів через усі ці історії про те, як вони зжирають дебютантів. У мене всі виявилися чарівними, всі старалися, були настільки відкритими й довірливими, що я навіть розгубилася. Думала, що буде опір, що доведеться щось доводити. Ні, все відбувалося в любові й розумінні.

Так що в мене певного методу немає. Я перечитала стільки книжок та інтерв’ю з режисерами, намагалася знайти якісь поради — а ніхто нічого не говорить, не пише, тому зрозуміла, що все робиться на інтуїтивному рівні. Людський контакт. Ти просто повинен донести, що хочеш сказати. Але максимально зрозуміло, не особливо мудруючи, враховуючи, що в мене були непрофесіоналки й деякі актори провінційних театрів, які в кіні не знімалися, для них це взагалі подія. Розмовляли. І все.

— Але, все ж таки: ти віддаєш перевагу імпровізації або чітко прописаним ролям без відхилень?

— Залежало від акторів. Не всі хороші в експромтах. У епізоді в машині Оксані ЧЕРКАШИНІЙ я дозволяла імпровізувати. Дівчат на зупинці теж просила імпровізувати. Але потім розмова онуки з бабусею йшла прямо по точках: там слід було зробити все чітко. Доводилося часто якусь театральність гасити — багато театральних акторів, і потрібно було за цим стежити. Коли, наприклад, людина вдягає форму солдата, то йому відразу хочеться бути героїчним, розправити плечі, віщати... Хоча, повторюю, мої артисти все розуміли й відчували. Головний урок, який я засвоїла — що на пробах уже все має бути ясно — твоя людина чи ні. Помилишся на пробах — і все. Якщо людина не твоя — вона навряд чи зробить. Ну або я не зможу примусити її зробити через брак досвіду. Тобто на пробах ти повинен знайти свого артиста. А далі можеш майже розслабитися. Він уже підготовлений, він приніс те, що зробить.

— Але сумніватися тобі доводилося?

— Ночі перед затвердженням! Найважче — це коли треба остаточно затвердити акторський склад. На кожній новелі були артисти, в яких я сумнівалася. Або було відразу кілька варіантів. Або не було нікого. Приголомшливо зробив Юра КУЛИНИЧ свого насильника в підвалі. Але я настільки сумнівалася, ти навіть не уявляєш. Я по-іншому бачила цього персонажа, дуже переживала. При тому, що він мені відразу сподобався, з перших же проб. Він прийшов і виявився єдиним виконавцем, з якого органічно, з глибини, йшло все те жахіття і все каяття — було страшно, коли він говорив ці речі. Невисокий, милий, усміхнений, з такою трохи східною зовнішністю, чого мені не хотілося, тому що зайві смисли могли виникнути. Я страшенно сумнівалася. Зараз думаю: яке щастя, що я його затвердила.

Потім з дівчатами було складно. Мені багато хто радив професійніших виконавиць. Але я після довгих і болісних коливань ризикнула й узяла двох дівчат зі спортінтернату. Коли дивилася на інших — бачила серіал. А ці типажно підходили, обидві зі сходу України, але на репетиціях справлялися погано. А потім раптом перед камерою сталося диво.

— Для них це був, упевнений, незабутній досвід, а для тебе? Ти відкрила в собі щось нове? Зрозуміла, що можеш бути тираном на майданчику?

— Жодних відкриттів: я і є тиран і диктатор. Я страждаю від цього, але мені треба все контролювати. До того ж я інтроверт: не люблю багато з людьми перебувати, мені реально важко, коли багато людей, багато спілкування... Але в мене така команда була, що особливої ??тиранії не потребувалося, всі працювали з самовіддачею. Подруга, яка зазирнула на майданчик, зауважила: «Найпохмуріші люди тут — ти й оператор». Зазвичай хтось добрий поліцейський, а хтось злий. А ми з Вовою ІВАНОВИМ обидва похмурі. Я від страху й невпевненості, а Вова просто так виглядає, хоча насправді найдобріша людина. Напевно, один наш вид стимулював добре працювати.

— Тоді про менш похмуре. Монтаж — це задоволення?

— Якби я була монтажером, думала б по-іншому: що це тяжка нудна праця. Але ось так точково приходити, обговорювати й прикидати — це навіть не задоволення, це магія. Так цікаво. Мій монтажер Саша ЧОРНИЙ — такий чутливий, включений. Готовий експериментувати нескінченно й пробувати різні версії, сперечатися з тобою — поводиться як співавтор, і це класно. До речі, в нього мірило якості — мурашки. «Ось дивись — у цей момент у мене мурашки побігли». І точно — мурашки є. В нас із ним навіть такий спільний мем з’явився: «Ну що, мурашки були?» Увесь квітень ми з ним пропрацювали по зуму (Zoom — програма, що дає можливість проводити відеоконференції, онлайн-зустрічі і спільну роботу в режимі реального часу. — Д.Д.) — годинами, днями. Це вже був карантин на знос. Як змінюються смисли... Відкрила просто новий пласт. Але я завжди підозрювала, що це так.

«Я ПРОХВИЛЮВАЛАСЯ ВЕСЬ ЦЕЙ ЧАС»

— Розкажи ще трохи про атмосферу у Венеції. Як відбулася прем’єра?

— Мені немає з чим порівнювати. Мій перший фестиваль, перша прем’єра. Сонце-море-доброзичлива публіка. Аплодували. Публіці через карантин забороняли ставити запитання, так що їх модератор поставив, я як могла відповіла. Підходили люди, вітали, говорили дуже хороші слова. Напевно, так на кожній прем’єрі. Дві жінки вийшли, але там дуже важкі сцени, я думала, що глядач узагалі тікатиме — тому що є нестерпні моменти, кіно довге, повільне, жорстоке...

Усі казали, що добре пройшло. Я ж прохвилювалася весь цей час. Зрозуміло, що при перекладі втрачається купа речей. Не реагують на ті жарти, на які реагували б у нас.

— Чи розуміють вони, що в нас відбувається?

— Усі наголошували, що їм сподобалося, що про війну взагалі. Начебто й наша війна, але в універсальному ключі. Тому що якби було більше політики, то фільм би не відібрали. А там більше про людину в певних екстремальних обставинах. Не має значення, за кого ти. Важливо — що відбувається з психікою, з чоловіками, з жінками. З цивільними, з військовими. Вони розуміють, що в нас війна, при цьому про те, що вона громадянська, ніхто не казав. Я дала кілька інтерв’ю й озвучила про російську агресію. Але, думаю, вони просто бояться навіть торкатися цієї теми. Це некомфортно, нащо? У них ринок з Росією, вона стратегічний партнер, вони в більшості проросійськи налаштовані. А втім, мій куратор в Тижні критики дуже чітко висловився, причому я його за язик не тягнула: «Я не розумію, що тут роблять друзі Путіна» — про деяких режисерів на фестивалі. Мене це дуже зігріло. Тобто обнадіює іноді.

«ВЕНЕЦІЯ — НАЙПОТУЖНІШИЙ АВАНС»

— Які плани в тебе зараз?

— Подали документи нового проєкту «Демони» на пітчинг Держкіна. Сподіваюся, грошей дадуть і зніматиму далі, тому що, звичайно, Венеція — найпотужніший аванс. Якщо я раніше коливалася — продовжувати чи ні — то зараз думаю, що треба спробувати як мінімум ще раз. Ну й важливо, мені здається, не робити велику павзу між першим і другим фільмами, оскільки другий робити страшніше. Треба кидатися в процес не приходячи до тями, щоб не загальмувати надовго.

— Це вже інакша історія?

— Так, звісно. На перший погляд — лавсторі, але теж досить гостросоціальна. І з елементами містики, певний колорит має бути. Загалом, інакша зовсім.

— До військової теми не думаєш повертатися?

— У цій історії — ні. Хоча послання, що «завтра буде війна», там закладено. Має сенс узагалі на деякий час тему війни лишити осторонь. Не тому, що вона вичерпала себе: просто треба накопичити новий досвід і нові рефлексії.