Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

Вічне й минуще

Згадуємо Михайла Бєлікова
1 березня, 2017 - 11:03
ФОТО З АРХІВУ "Дня"

28 лютого — день народження кінорежисера, кінооператора, сценариста, громадського діяча, багаторічного очільника Національної спілки кінематографістів України Михайла Бєлікова. З цієї нагоди працівники Національного музею «Чорнобиль» влаштували зустріч «Чорнобильська історія в художньому кіно: погляд крізь 30 років».

Народився Бєліков у Харкові. 1963-го 23-річним закінчив операторський факультет ВДІКу й одразу почав знімати. Одразу! Раніше так не було — належало пройти кілька сходинок до самостійної роботи. А тут — хлопчина, пацан, який, до всього, ще й виглядав молодше своїх років. А причина проста: Михайло, за свідченням колег, знімав дуже якісно, це по-перше. А по-друге, з фантастичною швидкістю. Тоді оператори зазвичай довго встановлювали світло, регулювали інші технологічні моменти — іноді доводячи знімальну групу до стану психічного розладу. Бєліков виглядав таким собі Моцартом — кінокамера в його руках працювала легко, артистично, грайливо. А власне, і перші його роботи ту грайливість тільки підігравали: кінокомедія «Стежки-доріжки» (цікаво, що співрежисером, разом з Артуром Войтецьким, був знаменитий актор Олег Борисов, який перед тим знявся у ролі Голохвастого у фільмі «За двома зайцями»), а далі — «Казка про Хлопчиша-Кибальчиша» Євгена Шерстобитова за романтичним твором Аркадія Гайдара.

Продовження було вже не таким грайливим: лірико-поетична кіноновела «Та, що входить у море» (1966) в дусі французької Нової хвилі, такий собі гімн природі, драматична фреска «Хто повернеться — долюбить» (1967) — обидва фільми  Леоніда Осики, і не менш драматичні «Білі хмари» (1968) Роллана Сергієнка — у двох останніх стрічка йшлося про події історії, тоді ще порівняно нещодавньої. Пластична ідея обох фільмів у чомусь подібна — досить тривалі плани, бездоганно продумані, графічно виразні (чорно-біла естетика) і поетично проникливі. Це підсилювалося й тим, що у фільмі Осики йдеться про фронтових поетів і звучать їхні вірші; які були релігією покоління шістдесятників, до якого належав і сам оператор.

Ну, а далі була вже режисура. Бєліков закінчив Вищі курси сценаристів і режисерів у Москві й одразу пішов у режисерську роботу.

Першим справжнім успіхом став фільм «Червоний півень плімутрок» (1974) — лірична історія з дитинства, патріархально зациклена на матерії вічній та вічно повторюваній. Потім кілька прохідних стрічок, і — вершина режисерської творчості Бєлікова — фільм «Ніч коротка» (1981). Про драму повоєнного сирітства, яке компенсується силою уяви, фантазії, духовного випруження героя стрічки, підлітка. Успіх продовжено фільмом «Які ж були ми молоді» (1986) — про романтику доби відлиги, про надії та їхню драматичну незреалізованість. Картина збіглась у часі з новим витком суспільних надій в роки перебудови...

Руйнація надій означилася трагедією Чорнобильської катастрофи. Бєлікова обирають лідером Спілки кінематографістів, він на гребені руху за зміни.  Відтак не дивно, що саме він знімає картину «Розпад» (1990) — про причини і наслідки довголітньої суспільної руйнації, які й визначили розпад СРСР — руйнації, що триває донині, оскільки досі живі моделі поведінки і світоглядні установки радянської доби. Фільм, як на мене, варто переглядати знову і знову, аби зрозуміти сутність процесів, нерідко просто згубних.

Наступні стрічки режисера — «Святе сімейство» (1997) і «Золота лихоманка» (2002) — не мали успіху, хоча й продовжили аналітичну роботу автора, його намагання осягнути еволюцію суспільних процесів. Одначе ж  ті процеси ставали дедалі більш замуленими й незрозумілими для романтично налаштованого шістдесятника...

Життя коротке, а творчість вічна. Михайло Бєліков залишається жити у своїх кращих кінематографічних витворах.

Сергій ТРИМБАЧ
Газета: 
Рубрика: