Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

Від жарту до революції

У понеділок, 13 квітня, відбувся Всесвітній день рок-н-ролу
15 квітня, 2020 - 10:21
ВИДАТНТИЙ УКРАЇНСЬКИЙ РОК-ПРОЕКТ У 1980-Х «КОЛЛЕЖСКИЙ АСЕССОР» / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA

Щодо походження свята є різні версії. З одного боку, 13 квітня 1954 на екрани США вийшов фільм за участю Білла ГЕЙЛІ з його знаменитою піснею «Рок цілодобово» («Rock Around the Clock»). Але головна подія все ж відбулася днем раніше — 12 квітня того ж року на студії Decca Records була записана однойменна пісня Гейлі «Rock Around the Clock», яка започаткувала популярність рок-н-ролу. Тож спочатку про Білла.

БІЛЛ

Його повне ім’я — Вільям Джон Кліфтон Гейлі. Народився в Мічигані, виріс у Пенсильванії. Інколи стверджують, що рік його народження — 1927-й, але цю дату могли сфальсифікувати, аби зменшити вік музиканта в кар’єрних цілях. Більшість джерел вказують 1925-й.

1929 року Гейлі переніс внутрішню вушну мастоїдитну операцію, яка ушкодила зоровий нерв, залишивши хлопця сліпим на ліве око. Саме тому й з’явився його фірмовий локон над правим оком, щоб відвернути увагу від лівого. Батько Білла грав на банджо й мандоліні, мати здобула класичний вишкіл з класу фортепіано. Перший публічний виступ Гейлі відбувся 1938 року перед бейсбольною командою. В 1940-х Білл вважався одним із найкращих виконавців ковбойських йодлів. Після «Rock Around the Clock» випустив такі хіти, як «See You Later», «Alligator», «Shake», «Rattle and Roll», «Skinny Minnie» і «Razzle Dazzle». Заробив на записах понад 60 мільйонів. Зловживав алкоголем, був тричі одружений і мав десятеро дітей.

ТЕРМІН

Дуже цікавою є історія появи самого слова. Вислів rocking and rolling («колихання й хитавиця») спочатку служив для опису руху корабля в океані, а на початку ХХ століття його вживали для позначення таких цілковито різних речей, як духовний шал афроамериканських церковних служб (відбувалися зі співами, музикою, підтанцьовуваннями) й водночас як сленговий евфемізм для злягання. Зазначений вислів rocking and rolling вживали також у 1940-х при рецензуванні записів блюзу, госпелу, свінгу та ритм-енд-блюзу.

1934-го пісенька тріо сестер БОСВЕЛЛ про плавання в океані зазвучала у фільмі «Трансатлантична карусель». До відповідної музики вона не мала жодного стосунку, але платівка з нею — це найдавніший запис із заголовком «Рок-н-рол». 1942 року критик журналу «Білборд» Морі ОРОДЕНКЕР почав вживати термін «рок-н-рол» для опису життєрадісних записів на кшталт «Rock Me» співачки ритмізованого госпелу Сестри Розетти ТАРП. 1943-го у штаті Нью-Джерсі з’явився музичний заклад Rock and Roll Inn.

Під час і невдовзі після Другої світової війни через економічні обмеження та брак музикантів багатолюдні джазові оркестри поступилися невеличким комбо, які використовували мінімум інструментів — гітари, бас-гітари і барабани. У той самий період, особливо на Західному узбережжі й на Середньому Заході, активно розвивався так званий джамп-блюз із його гітарними рифами, акцентованими ударними й викрикуваними текстами; процвітали також різноманітні кантрі, бугі-вугі та ритм-енд-блюз. Американський плавильний казан культур працював без упину, синтезуючи із цих компонентів щось цілковито нове. Претенденти на звання «першого рок-н-рольного запису» включають «Дивні речі, що відбуваються щодня» тої-таки Сестри Розетти (1944), «Товстуна» Фетса ДОМІНО (1949), Rock Awhile Горі КАРТЕРА (1949), Rock the Joint Джиммі ПРЕСТОНА (1949), Rocket’88 Джекі БРЕНСТОНА (1951). Тож коли 1951-го у Клівленді (штат Огайо) диск-жокей Алан ФРІД почав вживати саме термін «рок-н-рол», він мав чим проілюструвати його в ефірі.

Істотний момент: Сестра Розетта, Фетс Доміно, Горі Картер, Джиммі Престон, Джекі Бренстон були чорношкірими. Тобто для того, щоб сегрегована Америка нарешті визнала стиль, який існував уже добрий десяток років, знадобився бездоганно білий Білл. А втім, колізія походження із середовища пригніченої меншини з подальшим перехопленням привілейованою більшістю далася взнаки згодом.

ПРОТЕСТ

Рок-н-рол, вступивши у широкий світ, зустрів практично ідеальні на той час технології поширення — грамзапис у поєднанні з електронним мовленням. Тепер можна було не просто записати платівку мільйонним накладом, а й поставити пісню з неї в ефір радіостанції з не меншою авдиторією, а на додачу — ще й показати артиста по телевізору.

Тут маємо ще один цікавий парадокс. В Америці рок 1960-х розцвів у безлічі варіацій і став музикою протесту саме через масовість, доступність. Численні гурти співали проти війни у В’єтнамі, проти істеблішменту і традиційних порядків, за і про розширення свідомості за допомогою психоделічних та духовних практик — взагалі про свободу в усіх її аспектах — і, не обмежені цензурою, здобували авдиторію. Потенціал повстання, закладений афроамериканською громадою, раптом розкрився для мільйонів молодих людей, які почувалася обійденими в правах.

В СРСР рок став саундтреком опору, навпаки, через обмеження і заборони. Почути його не було де, діставати платівки доводилося часом навіть з ризиком потрапляння під «економічну» статтю — гостроти додавали абсурдні пропагандистські звинувачення улюблених гуртів в усіх смертних гріхах та цілковите нерозуміння з боку старшого покоління. Увесь цей андеграундний флер страшенно приваблював.


DAKH DAUGHTERS – ФРІК-КАБАРЕ – ТЕАТР У НЕ МЕНШОМУ СТУПЕНІ, АНІЖ МУЗИЧНА БАНДА / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Тому, коли радянський рок вийшов із підпілля, то він, по-перше, став ідеальним акомпанементом для наростаючого антиурядового руху, а по-друге, музика як така виявилися тут елементом практично другорядним. Головне, що всіх збуджувало, — текст зрозумілою мовою. Заклик до бунту. Тобто, по суті, це була така собі публіцистика з гітарами.

Але чи мав цей протест свою специфічно українську версію?

Те, що відбувалося у нас наприкінці 1980-х, було частиною загальнорадянської хвилі. Цікаві локальні гурти можна було перелічити на пальцях, і надмірною злободенністю вони не вирізнялися. Викриття, пафос, поза — одним словом, усе те, що засновник без перебільшень видатного українського рок-проекту 1980-х «Коллежский Асессор» Василь ГОЙДЕНКО називав «костюмчик», — залишалися прерогативою російськомовних колективів, які що в Москві, що в Ленінграді, що в Харкові, що в Києві були доволі подібні. А винятки рівня «Асессора» так і залишалися винятками.

Що ж до національного репертуару, то стараннями радянської естрадної машини українська хвиля була міцна прив’язана до фольклорно-пропагандистських ансамблів, які нічого, крім дикої нудьги, в молоді не викликали. Тому рокери застосовували мову радше «по приколу», просто як веселу припанковану альтернативу і офіціозу, і надміру серйозному перебудовному року. Український (україномовний) рок почався пізніше уже як складова ширшого становлення національної сцени — і це вже зовсім інша історія, на початку якої стоять такі герої, які зажили слави наприкінці 1980-х, як, скажімо, ВВ чи «Брати Гадюкіни».

КОНТРА

Чи мав (пост)радянський рок — глибоко патетичний у текстах, глибоко вторинний у музиці — якісь шанси вплинути на історію? Коли всесоюзно обожнюваний Гребенщиков вперше поїхав у Америку, нам здавалося, що весь світ завмре в захваті. Але дуже швидко з’ясувалося, що таких БГ, і Цоїв, і Лєтових, не кажучи вже про всяких Кінчєвих, там у кожному великому місті по кілька десятків.

Але — варто наголосити — це було не про музику, а про свободу. Зрештою, свободу ми здобули. Щойно впала в’язниця СРСР — з нею разом завалилася й уся та субкультура загалом, бо була невід’ємною складовою в’язниці й могла існувати лише разом з радянськими порядками — нехай навіть як альтернатива їм.

Зайвий доказ цьому — еволюція спільноти. Минуло 30 років, і рок-музиканти, рок-журналісти, рок-слухачі переважно виявилися тими самими радянського штибу обивателями, проти яких вони колись повставали. Як не ватник — то гомофоб, як не гомофоб — так обожнювач СРСР, як не совок — так расист, як не расист — так жінок за людей не вважає, як не мізогін — так молодь лізе повчати, коли не просять, забувши, що сам творив у свої 16-18-25. Річ, мабуть, і в тім, що в СРСР рок-бунт був майже без винятку віковим, а на Заході — ще й ціннісним. Результати відповідні.

ПРО СВОЄ

Я давно кинув писати про рок і доволі рідко слухаю його, мене в мистецтві цікавить інше. Але на поперечному зрізі мого життя є це кільце — і там концерти в прокурених будинках культури, там п’ять копій під машинку для самвидавчого рок-журналу, там перші ковтки свіжого повітря, там перше відчуття, що світ має більше кольорів, аніж сірий та кумачовий. Мене без цього не було би. Нікого з нас без цього не було б.

Хтось назвав рок-н-рол найбільшим жартом ХХ століття.

Для України цей жарт звучить по-своєму.


13 КВІТНЯ 1954 НА ЕКРАНИ США ВИЙШОВ ФІЛЬМ ЗА УЧАСТЮ БІЛЛА ГЕЙЛІ З ЙОГО ЗНАМЕНИТОЮ ПІСНЕЮ «РОК ЦІЛОДОБОВО» (ROCK AROUND THE CLOCK) / ФОТО З САЙТА IMDB.COM

РЕВОЛЮЦІЯ 2.0

Протестний потенціал давно не є неодмінною рисою жанру. Рок-н-рол став «просто музикою». Проте в Україні нарешті вперше в історії маємо свою розвинуту сцену з найширшими варіаціями імен і стилів. Український рок уже не змінює реальність. Але доволі ефективно допомагає створювати Україну — що справа теж достоту революційна.

***

МОЯ ЗОЛОТА ДЕСЯТКА

Ці роздуми були б, мабуть, незакінченими без мого особистого списку вподобань.

Отже, в абетковому порядку:

1. Dakh Daughters — це, як вони себе називають, фрік-кабаре — театр у не меншому ступені, аніж музична банда. Тут органічно можуть співіснувати музика, поетична декламація, танець, провокаційний перформанс — а також потворне та прекрасне, смішне і зворушливе, інтелектуальне і безумне. Саме участь Dakh Daughters зробила кіномюзикл «Гуцулка Ксеня» подією року в нашому кіні.

2. DakhaBraha не потребує зайвих компліментів. Нещодавні лавреат(к)и Шевченківської премії — живі легенди нашої сцени. Взявши за основу традиційний український фольклор, вони витворили на його основі цілковито унікальний стиль, якому немає аналогів навіть за межами України. Підтвердження цього — успішні виступи на таких авторитетних фестивалях, як «Гластонберрі» (Великобританія) та «Шігет» (Угорщина), а також використання музики DakhaBraha в саундтреках західних серіалів.

3. Jinjer — мабуть, найуспішніший український рок-гурт на Заході. Грають ритмічно ускладнену музику, віртуозно поєднуючи важкий прог-метал, джаз ба навіть реггі. Мають широкий загал шанувальників у США — що дорогого варте. Головні переваги — бездоганний інструментальний склад, вокалістка Тетяна ШМАЙЛЮК здатна варіювати спів від високих інтонацій до низького демонічного гарчання — «гроулінгу», якісні англомовні тексти.

4. ONUKA — це передусім Наталія ЖИЖЧЕНКО — вокалістка, авторка текстів, мультиінструменталістка. Навдивовижу видовищні виступи, яскраве і захопливе поєднання фольклору з електронними ритмами. Дебютний альбом посів перше місце в інтернет-магазині iTunes.

5-7. Музичні проєкти Сергія ЖАДАНА — «Жадан і Собаки», «Лінія Маннергейма», «Розділові». Тут важить те, що всі ці склади ніколи не були таким собі додатком до поета-зірки, а мають самостійну музичну цінність.

8. Валентина ЛЕВЧЕНКО стала авторкою музичної сенсації наприкінці минулого року, випустивши альбом «Береги» з гуртом Zitkani. Це музика незвична й вишукана. Акомпанемент складають контрабас, перкусія, бітбокс, мандоліна, акордеон; бразильські, українські й джазові елементи сплітаються в унікальне полотно, а протагоніст у цьому звуковому театрі — голос. Він у Валентини, здається, безмежний. Що у фольклорній, що у джазовій, що в будь-якій іншій техніці вона почувається вільно. «Береги» записані в Бразилії з місцевими музикантами.

9. «Хаммерман Знищує Віруси», або просто ХЗВ, заснований 1996 року в Сумах. З оригінального складу гурту залишилися двоє музикантів — Володимир ПАХОЛЮК (вокал, тексти) та Альберт (Олег) ЦУКРЕНКО (вокал, музика). На їхніх концертах весело. Їхній гумор шокує, часом навіть лякає, але він влучний. Вони — освічені дорослі люди. Вони ексцентричніші за малих дітей. Один із них глибоко віруючий. Вони створили брутальну рок-оперу про Каїна та Авеля. Їхні концерти перетворюються на дике абсурдне кабаре (до речі, вони цілком успішно виступали з Dakh Daughters), причому на кожен концерт ХЗВ виходять у нових костюмах, які самі ж і придумують; питання пристойності цих убрань полягає приблизно в тій самій площині, що й дискусії про пристойність їхніх текстів.

10. Анастасія ШЕВЧЕНКО, вона ж Стасік — ветеранка війни на сході, акторка, телеведуча, співачка. Кожне її відео чи виступ — це окремий драматичний перформанс у суворій чорно-білій естетиці. Її «Колискова для ворога» — мабуть, чи не найкраща пісня про відчуття війни в Україні.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 
Рубрика: