Як крапля довбе камінь не дворазовим, а багаторазовим падінням, так і людина стає мудрою не від дворазового, а від багаторазового читання.
Джордано Бруно, італійський філософ епохи Відродження, поет, представник пантеїзму

Віктор Гирич: «Театр повинен дарувати людям свободу, розширюючи простір...»

Київський ТЮГ готується до 90-річчя. «День» разом із керманичем колективу гортає сторінки історії й дивиться у майбутнє
21 лютого, 2014 - 12:36
ВІЧНА КЛАСИКА, ПРОЧИТАНА НАШИМИ СУЧАСНИКАМИ. НА ФОТО — ОЛЕКСАНДР ЯРЕМА (ГАЄВ) І АНЖЕЛІКА ГИРИЧ (РАНЕВСЬКА) У ВИСТАВІ «ВИШНЕВИЙ САД» / ФОТО НАДАНО ЛІТЧАСТИНОЮ ТЕАТРУ НА ЛИПКАХ
ВІКТОР ГИРИЧ

Нагадаємо, ідея створення театрального колективу, який присвятив би себе вихованню дітей та молоді, належить Олександрові Соломарському та Ірині Дєєвій. Незважаючи на те, що в них не було ані приміщення, ані коштів, 8 листопада 1924 року київська дітвора побачила першу прем’єру майбутнього київського ТЮГу — «Мауглі» за однойменним оповіданням Редьярда. Кіплінга. Віра, творча наснага керівників та акторів новоствореного колективу переборювали будь-які перешкоди!

Заснований як Державний театр для дітей, ТЮГ не раз змінював свою назву (мав імена Івана Франка, Максима Горького і Ленінського комсомолу), переїжджав у різні приміщення (першу виставу грали в Будинку вчителя). Та незмінними для різних поколінь, що працювали в ньому впродовж усіх  років, залишалися дух служіння мистецтву, бажання вводити в таємничий світ театру, закохувати в нього дітей, підлітків та їхніх батьків. Сьогодні Театр на Липках — особливий творчий колектив, бо працює для різних вікових категорій. Гостинно відчиняючи двері зранку перед малюками, а ввечері ТЮГ показує вистави для підлітків, молоді й дорослих.  Про сьогодення та майбутнє колективу розказує художній керівник київського ТЮГу Віктор Гирич.

«УСІ НАШІ КРИЗИ, ВКЛЮЧАЮЧИ Й ЕКОНОМІЧНІ, СОЦІАЛЬНІ, ПОЛІТИЧНІ, ПОЧИНАЮТЬСЯ САМЕ З КРИЗИ НАШОЇ МОРАЛЬНОСТІ»

— Прагнення досягти високого художнього результату, на жаль, в наших умовах зазвичай  входить у протиріччя з очікуваннями більшої частини публіки, яка хоче хліба і видовищ.  Як бути в цьому випадку?

— Великий класик, наш земляк Микола Гоголь, казав: «Розважаючи — повчай». Звісно, що у своїй переважній більшості глядач тяжіє до розважальності. Але це не означає, що й ми, ті хто творить театр, повинні забувати про повчальну, виховну функцію, про яку нині говорити не модно. Після горбачовської перебудови завдання формування світогляду, пошуку смислу в мистецтві відійшли  на другий план. Навіть на афіші провідних театрів, що завжди славилися високою культурою і серйозним репертуаром, почали з’являтися автори, імена яких пов’язані виключно з розвагою та  відпочинком. Я вважаю, що навіть розважаючи, ми повинні навчати й підтримувати у людині людське.  Врешті- решт, перед кожним із нас рано чи пізно постає питання: «А що далі? Що там, за межею життя?» Пошук відповіді на ці вічні питання існують у нас підсвідомо. Я не вірю, що навіть ті люди, в яких все є, живуть безтурботно, що їх не точить хробачок сумнівів і страхів перед вічністю. Інша справа, що ті, в кого життя вдалося, намагаються здаватися безтурботними, однак в глибині душі й вони не мають спокою. І наша одвічна потреба у відповідях дає можливість для існування серйозного театру,  який разом із глядачем шукає смисл.

— Не можу не згадати великого гуманіста Віктора Франкла, основна праця якого так і називається: «Людина у пошуках смислу». На вашу думку, театр дає цей смисл, міняє людей? Чи, можливо, виховання мистецтвом є просто хорошою, але не здійсненою ідеєю?

— Звісно, міняє. Якщо є вплив на свідомість, то вона, хочеш не хочеш, під тиском цього впливу буде змінюватися. На мене, наприклад, дуже впливає музика. Гадаю, у всі часи вона була найбільш дієвою з усіх мистецтв у формуванні нашої психіки, нашого настрою, і література їй у цьому, особливо сьогодні, дуже поступається. Молодь тепер, в основному, слухає, всі ходять із навушниками, а читають мало. Зважаючи на те, що музика справляє дуже сильне враження, варто було б приділити їй велику увагу в системі виховання, починаючи з дитячого садка, я вже не кажу по школу. Бо те, що ми слухаємо, може по-різному впливати на психіку, може підтримувати й розвивати в нас творчі тенденції, а може й руйнувати. Що стосується театру, який синтезує в собі різні види мистецтва, він, окрім того, що впливає через звук, через візуальне сприйняття, несе в собі ще й інтелектуальну складову. І дуже важливо, що  той зміст, ті ідеї, які ми закладаємо у виставу, підсилюються завдяки емоційному впливу на почуття глядача. А він здійснюється завдяки тій же музиці, сценографії, хореографії і, звісно, грі акторів, які є на сцені основними носіями емоцій. Так що,  думаю, театр є найбільш дієвим мистецтвом у своїй здатності впливати на глядача. Його можливості в цьому відношенні невичерпні, завдяки чому театр і існує тисячі років,  хоч йому в минулому столітті не раз пророкували смерть у зв’язку з виникненням спочатку кіно, а згодом — і телебачення.

— Вікторе Сергійовичу, а в який бік нині рухається глядач? Хто на кого більше впливає — театр на глядача чи він на театр?

— Це взаємопов’язані речі, бо, існуючи в певному просторі, ми відчуваємо його вплив на нас, а з другого боку, можемо впливати на якість, на стан простору.  На мою думку, одне із основних завдань театру полягає в тому, щоб зберегти й донести до нових поколінь те, що ми називаємо людськими цінностями, що вкладаємо в поняття моралі, духовності.  Бо всі наші кризи, включаючи й економічні, соціальні, політичні, починаються саме з кризи нашої моральності. Ми сьогодні все більше й більше говоримо  про кризу багатьох якостей, які дають нам право називатися людьми, передусім у нас проблеми з такою християнською чеснотою, як співчуття. Для становлення особистості дуже важливе поняття простору. Через загальну урбанізацію світу ми опинилися в дуже некомфортному просторі, який  позбавляє нас контакту з природою, а отже, сильно обмежує наше емоційне життя. Ми живемо у світі інформації, ідей, які позбавлені нормального емоційного забарвлення. Сучасні міські діти, які захоплені технологіями — комп’ютери, гаджети тощо, — позбавлені нормального спілкування. Вони затикають вуха навушниками і не чують того, що відбувається навколо них. Так формуються егоїсти. Тому нині завдання театру у формуванні особистості ускладнюється, бо людей, зациклених на собі, важко вивести в зовнішній простір і зробити їх співучасниками того, що відбувається навколо. Театр повинен дарувати людям свободу, розширюючи простір їхнього існування, роблячи їх розкутими, провокуючи їх на сильні емоційні переживання, примушуючи думати і робити вибір.

— Які періоди в існування Київського ТЮГу, на ваш погляд, є найбільш плідними?

— Передусім — це народження і перші роки театру, які пов’язані з іменами його засновників, — Олександра Соломарського та Ірини Дієвої, і тих видатних митців, яких надихнули на співпрацю з дитячим театром. А це Амворосій Бучма, який ставив у ТЮГу виставу і привів у театр Володимира Татліна, Микола Фореггер,  Вадим Меллер, Анатолій Петрицький...  Мистецтво 1920-х дуже цікаве, бо воно позначене активними творчими пошуками нових співвідношень між формою та змістом. А ось передвоєнні роки таких пошуків були вже позбавлені, це — період стагнації. Тоді в радянському мистецтві починає панувати академізм, експерименти припинилися, всі театри повинні були копіювати МХАТ, працювати за «Системою Станіславського», хоча при тому мало хто розумів її суть. Донедавна вважалося, що під час Другої світової війни київський ТЮГ не працював. Між тим ми отримали документальні свідчення про те, що колектив, нехай не в повному складі — бо хтось з акторів не поїхав у евакуацію, — працював у Новокузнецьку. Щодо повоєнного періоду, то тут, насамперед треба згадати ім’я Віктора Довбищенка, який увійшов в історію нашого театру як справжній майстер. Цікавими були роки, коли ТЮГ очолив Олександр Барсегян, який зумів зібрати цікаву команду:  Ігор Безгін — на посаді директора, Михайло Френкель -сценограф; прекрасні актори — Анатолій Васильєв, Анатолій Пазенко, Ольга Пуць, Майя Пазич, Ліна Буднік, Володимир Олексієнко, Микола Козленко, Володимир Коршун...  Це лише початок великого списку... Однак мушу згадати хоч би таких режисерів, як Валерій Поцунов і Микола Мерзлікін. Завдяки їм театр переживав великий творчий підйом. Пізніше Мерзлікін уже  як головний режисер поставив кілька знакових вистав, які характеризували свій час, зокрема «Любов, джаз і чорт» Грушаса. 

«ГЛЯДАЧІ, ЯКІ ВПЕРШЕ ПОТРАПИЛИ ДО НАС ЩЕ В ДИТИНСТВІ, ТЕПЕР ВІДВІДУЮТЬ НАШ ТЕАТР НЕ ЛИШЕ ЗІ СВОЇМИ МАЛЕНЬКИМИ ДІТЬМИ, А Й ХОДЯТЬ НА ВЕЧІРНІ ВИСТАВИ»

— Незважаючи на творчі успіхи київського ТЮГу, все ж існує певне упередження  щодо дитячого театру як такого.  Є велика категорія глядачів, які сприймають його на кшталт дитячої туфельки, з якої вони виросли. Вам тут не тісно, адже ви й досі ставите казки?

— Здавалося б, через тридцять років роботи в ТЮГу, а тим більш —  у статусі художнього керівника, міг би уже не ставити вистави як режисер... Ні, мені не тісно. До новорічних свят поставив «Ле тяб бет» Михайла Френкеля. Казка, хоча в ній може не бути витончених психологічних діалогів, несе в собі дуже глибокий, вічний зміст, який не піддається руйнації часу. Між тим у нас в репертуарі, який складається із сорока назв, зажди були вистави для дорослих. Досі йдуть «Вовки та...» за Островським, поставлені Максимом Михайличенком; Костянтин Дубінін, окрім інших авторів, ставить «Ібсена»; «Ляльковий дім» іде у нас уже понад десять років. Я нещодавно поставив «Вишневий сад», а перед тим — «Чайку» Чехова, «Шалений день» Бомарше. На нашій сцені  Валентин Козьменко-Делінде поставив «Місяць у селі» Тургенєва. І неупереджена публіка сприймає ці вистави дуже добре — є глядачі, які навіть не усвідомлюють, що потрапили в «дитячий театр», для них ми є одним із хороших київських театрів. До всього ж, є глядачі, які вперше потрапили до нас ще в дитинстві, а тепер відвідують наш театр не лише зі своїми маленькими дітьми, а й ходять на вечірні вистави.

— Розкрийте секрет, які постановки в найближчих планах ТЮГу?

— До ювілею Тараса Шевченка хочеться зробити справжню, хорошу, а не просто «датську» виставу, хоча це непросто, бо маємо справу з високою поезією.  У планах «Чарівні сабінянки» Леоніда Андреєва, постановка документальної драми на тему  Майдану. Щодо святкування  90-річчя театру, яка відбудеться  восени, то ми готуємося до ювілею, зробимо виставу, яка буде складатися з фрагментів різних наших вистав, і дасть уявлення про художні пошуки театру останніх років.

Вадим ДИШКАНТ
Газета: 
Рубрика: