…коли у теперішню глупу ніч українство не буде себе нічим заявляти ясним і голосним, то ніхто не піде за ним, коли настане ранок. А він таки настане неодмінно.
Михайло Драгоманов, український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, громадський діяч

Вікторія ТIГIПКО: Одеський фестиваль — перший щабель до відродження українського кіно

20 серпня, 2010 - 00:00
ГІСТЬ ОДЕСЬКОГО ФЕСТИВАЛЮ ВІДОМИЙ ГОЛЛАНДСЬКИЙ АКТОР РУТГЕР ХАУЕР І ВІКТОРІЯ ТІГІПКО / ФОТО НАДАНЕ ПРЕС-СЛУЖБОЮ ФЕСТИВАЛЮ

Після закінчення І Одеського міжнародного кінофестивалю минуло не так багато часу, а вже можна збирати... лаври. Зроблений у досить короткий строк, форум не став грудкою, попри те, що у процесі підготовки його іронічно, а часом просто недоброзичливо коментували: мовляв, кіно в Україні не існує, а фестивалі плодяться, немов гриби.

Цікаві, професійно якісні фільми, які змагалися на форумі, критику витримали, позаконкурсні програми проходили за аншлагу, родзинки Одеського кіноогляду — майстер-класи метрів світового кіно Рутгера Хауера, Йоса Стеллінга, Вадима Перельмана викликали такий ажіотаж, що деяким з іменитих гостей довелося проводити два заняття замість одного. Безпрецедентною подією для міста стала демонстрація шедевра світового кіномистецтва — фільму «Броненосець Потьомкін» у супроводі живого симфонічного оркестру — на місці реальних зйомок картини Сергія Ейзенштейна, знаменитих Потьомкінських сходах, на яких зібралося близько 10 тисяч чоловік. І іноземні гості, і старожили Одеси, і звичайні туристи були, без перебільшення, вражені величним дійством і обговорювали його до кінця кінофестивалю.

Про всі ці факти акредитована на фесті преса інформувала читачів, але багато що, звісно, залишилося за його лаштунками. Перша леді Одеського міжнародного кінофестивалю, його президент Вікторія Тігіпко в ексклюзивному інтерв’ю газеті «День» розшифрувала деякі ребуси, розповівши не лише про те, яким їй вбачається майбутнє форуму, а й про особисті смаки, виховання дітей, сімейні цінності.

ПРО ІДЕЮ, ЩО ЛЕЖИТЬ НА ПОВЕРХНІ

— Створення подібного кіноогляду, і саме в Одесі, вчинок логічний — і тактично, і стратегічно: це місто завжди вважалося Меккою кіно і гумору. Тим більше, що багато років тому тут успішно проводився Міжнародний кінофестиваль «Золотий Дюк», до організації якого мав безпосередній стосунок метр російського кіно Станіслав Говорухін... Кому з вашої команди від початку спала на думку ідея проведення ОМКФ?

— Подібні думки неодноразово відвідували й мене, і директора фестивалю Дениса Іванова. Ідея створити кінофорум народилася органічно — разом із Денисом ми втілили в життя близько 20 кінопроектів. Захотілося перевірити себе на масштабнішому заході. Коли ж ми визначилися з часом проведення кіноогляду — липнем, альтернативи Одесі, звісно, не було. Якби це був січень або лютий, тоді, очевидно, ще б міркували над місцем проведення фестивалю. Нашою метою було створити яскравий соціально-культурний захід — не лише для Одеси, а й для всієї країни.

— На кінофестивалі існує приз «Золотий Дюк». Організатори колишнього фесту з однойменною назвою спокійно поставилися до такого рішення?

— Чесно кажучи, не розумію, що тут поганого. Ми щиро хотіли зберегти спадковість фестивалів. Вирішили перейняти в популярного свого часу кіноогляду все краще, пестити його й плекати, але видозмінювати відповідно до нового часу. Понад те, думка заснувати приз виникла не у зв’язку з «Золотим Дюком», а з особистістю герцога Армана дю Плессі, відомого нам як Дюк де Рішельє, яка в усіх асоціюється з чудовою, унікальною Одесою. Ця людина була першим мером міста, керувала ним 11 років, хотіла зробити гарніше Парижа й Санкт-Петербурга («Північної Пальміри») і створила неповторну «Південну Пальміру» саме такою, якою ми її знаємо й любимо. Все разом — море, своєрідна архітектура, знамениті голлівудські прізвища, корінням пов’язані з Одесою (Сільвестр Сталлоне, Вупі Голдберг та інші), перші у світі кіносалони на Дерібасівській, що відкрилися за два роки до 1895 р., коли Люм’єри здивували світ рухомими картинками у Парижі — і визначило наше бажання зупинитися на Одесі як відродженому фестивальному центрі. Тому ми не ображаємося на деяке нерозуміння, що виникло спочатку з боку одеських кінематографістів, налаштовані позитивно. Дивимося на ситуацію, що склалася, як винахідники — будь-яке нововведення завжди нелегке, а, часом, болісно впроваджується в життя. Потім рана гоїться, і всі розуміють — так було необхідно, і тепер пацієнт здоровий. (Сміється). Сподіваємося, що аналогічний діагноз очікує й наш фестиваль. Якісь невеликі тертя були, але це навіть не хвороба — застуда: почихали й забули!

— Нерідко нові кінофестивалі створюються просто як огляди кіно останніх років, що, безсумнівно, має сенс, оскільки інформація про кращі фільми світового кіновиробництва різних жанрів досить обмежена — у прокат потрапляють лише бестселери, і часто сумнівної якості. Ваша команда будує політику Одеського фестивалю напрочуд грамотно — Літня кіношкола, наметове містечко для молоді, гнучка система продажу абонементів для глядачів, жодної заміни у програмі, майстер-класи метрів світового кінематографа: все це дозволяє припустити, що даний форум може стати ще й комерційним підприємством. Подібні цілі важливі для вас, або ж можливий неуспіх у фестивалі як бізнесі не мав вирішального значення при його створенні?

— Як кіноман зі стажем, можу констатувати, що фестивальний рух — не комерційне підприємство. Це велика соціально-культурна подія. На ньому не заробляють. Звісно ж, у нас є спонсори, і навіть з’явилися меценати. Їхню підтримку ми реально відчули тут, в Одесі. Допомогла й держава — Міністерство культури й туризму України й Одеська обладміністрація частину витрат, хай і не дуже велику, взяли на себе. Не приховую, приємно, що союзниками ОМКФ стали люди, небайдужі до мистецтва, адже ми хочемо цим фестивалем відродити інтерес до українського кіновиробництва. Україна — країна різноманітних ландшафтів, тут є все — моря, озера, гори, ріки: знімай — не хочу! Є й величезний професійний потенціал — талановита й активна молодь, яка хоче займатися кіновиробництвом. Варто лише перейняти досвід інших держав, де на фільми вітчизняного виробництва виділяються бюджетні гроші, грамотно будується прокатна політика, і починати знімати національне кіно, прищеплюючи глядачам смак до гарних фільмів. Вірніше, розвиваючи його, домагаючись, щоб у їхній душі після перегляду щось сколихнулося, можливо, вони б знайшли відповіді на сокровенні запитання... Нарешті, щоб, подивившись веселе, а можливо, і сумне кіно, виходили з кінотеатрів не з порожньою душею. Отже, наш фестиваль — перший щабель до відродження українського кіно.

— Як поставився до ідеї створення Одеського міжнародного кінофестивалю ваш чоловік, віце-прем’єр міністр України Сергій Леонідович Тігіпко? Підтримав? Не радив зв’язуватися з такою заморочливою справою? Чи ви — людина самодостатня, і поставили чоловіка перед фактом, прийнявши рішення особисто?

— Чоловік був двома руками «за» цю ідею. Підтримав мене цілком і повністю. Адже він сам — великий цінитель арт-хаусного, інтелектуального кіно, що змушує думати. Ми часто ходимо разом на покази авторського кіно в невеликі зали, де іноді можна побачити справжні шедеври.

ПРО ДІТЕЙ, ЩО НЕ ЛЮБЛЯТЬ ТОМА І ДЖЕРРІ

— У вас троє дітей, які ще явно малі для розуміння арт-хаусного кіно. Які фільми дивляться вони?

— І Тимофій, і Ася, і Леонтій дуже люблять чудові радянські мультики — «Пригоди капітана Врунгеля», «Острів скарбів» та інші. У нашій відеотеці велика колекція доброї старої анімації.

— Чи існує заборона на перегляд яких-небудь стрічок?

— Особливо нічого не забороняю. Але мені не дуже подобається, коли вони дивляться мультфільми, які я не можу пояснити. Наприклад, «Тома і Джеррі». Діти — особливо старший, Тимофій — задають питання, на які в мене немає відповіді. Чому, наприклад, Том і Джеррі не можуть вирішити конфлікт між собою протягом численних серій. Адже вони ще не в змозі зрозуміти, що кіно — не лише розвага, а й бізнес.

— Брали їх із собою в Одесу, на кінофестиваль?

— Та ні, вони для такого, хай навіть і веселого кіно, ще маленькі. От якби на фестивалі були фільми для дітей (що, думаю, ми згодом і здійснимо), тоді, безсумнівно, взяла б дітвору із собою. До речі, позаконкурсні програми ми збираємося в майбутньому робити ще різноманітніше: тут буде представлене й дебютне, і дитяче, і анімаційне кіно, і роботи, зняті на мобільний телефон і цифрову камеру. Бажання є, потрібен лише час для реалізації всіх планів.

— А на що взагалі орієнтуєтеся у вихованні дітей — на спорт, музику, танці?

— Намагаюся долучати до всього: дослідним шляхом виявляю, хто до чого тяжіє. З Тимофієм й Асею, наприклад, пробували займатися грою на фортепіано. Асі подобається, а Тимофій заявив: «Мама, краще я буду квіти поливати, підмітати перед будинком! Не хочу займатися музикою!» Ну, що вдієш, головне, чесно зізнався...

— Ризикну припустити, що ви також займалися музикою в дитинстві?

— Я закінчила з відзнакою музичну школу за класом класичної гітари. Граю на фортепіано, домрі. Працювала в чудовому квартеті, з яким ми давали концерти в Києві. Мене навіть без іспитів брали в училище ім. Гліера...Взагалі, гітару я обожнювала, але зараз не граю взагалі. А ось класичну музику дуже люблю дотепер. Із задоволенням ходжу на концерти, особливо, якщо збирається компанія друзів, яким теж по душі класика.

ПРО ОСОБИСТЕ

— Задовольніть жіночу цікавість: яке ім’я дизайнера вечірньої сукні, у якій ви були на відкритті Одеського фестивалю? Її уявна простота, на мій погляд, — шик вищої якості.

— Ральф Лорен. Обожнюю його стиль. І вважаю, до речі, що безглуздо витрачати багато грошей на одяг. Сьогодні на Заході є цікаві модельєри, які працюють анітрохи не гірше світових знаменитостей в галузі дизайну одягу. Тож на супербрендах я не зациклююсь.

— Але переваги в колірній гамі, мабуть, все ж таки існують?

— Зазвичай комбіную. І синій люблю, і сірий, а сьогодні, як бачите, навіть надягла червону сукню. За сезонними рекомендаціями не дуже стежу, фізично бракує часу ходити на покази мод. А ось заходи, присвячені сучасному мистецтву, намагаюся відвідувати: регулярно буваю на «Арт-Базелі» у Швейцарії, на арт-форумах у Парижі, Лондоні, Нью-Йорку. Звісно ж, у московському Центрі сучасної культури «Гараж», який відкрила Даша Жукова. З київськими художниками товаришую особисто, заглядаю в їхні майстерні, колекціоную роботи. У нашому домі «прописалися» твори найбільш цікавих і затребуваних, на мій погляд, українських художників — назвала б їх «Топ-10» сучасного мистецтва України: Арсена Савадова, Олександра Ройтбурта, Юрія Соломка, Іллі Чичкана, нещодавно померлого Олександра Гнилицького, Олега Тістола, Максима Мамсикова, Андрія Галашина, Олександри Жумайлової-Дмитровської, Ігоря Гусєва — одесита, до речі.

— Якби у вас була можливість за допомогою машини часу переміщуватися в минуле, яке століття вибрали б для подібного експерименту?

— Заглянути хотілося б у кожне, але я — людина нових технологій, і якби була така можливість, краще б погостювала в майбутньому.

— Ви в ідеальній фізичній формі. Це — генетика, або за всієї своєї зайнятості встигаєте знаходити час для спортзалу?

— Чудес не буває. Звісно ж, ходжу в тренувальний зал. Навіть в Одесі, де під час фестивалю доводилося спати по 3 години, не зраджувала цій звичці. Кажу не заради красного слівця — мій одеський тренер Ігор підтвердить, що я не лукавлю.

— Можна дізнатися про ваш зріст і вагу?

— 170 сантиметрів, 57 кілограмів. До речі, під час підготовки до кінофестивалю схудла в талії на 5 сантиметрів!

Матеріал підготовлений завдяки торговій марці «Шустов»

Ірина ГОРДІЙЧУК, спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: