Борітеся – поборете, Вам бог помагає! За вас правда, за вас сила І воля святая!
Тарас Шевченко, український поет, письменник, художник, громадський та політичний діяч

Він не ховався за спини

19 грудня виповнюється 90 років від дня народження Миколи Руденка — поета, письменника, філософа, правозахисника
17 грудня, 2010 - 00:00

Суспільство, переважна частина якого звикла будувати стосунки за принципом: «Тільки не чіпайте мій гаманець, а так — робіть, що вам заманеться» — просто приречене на несвободу. І, поклавши руку на серце, нічого іншого, крім оцієї «коритної» несвободи, не варте. Мав рацію видатний французький мислитель ХVІІІ століття Люк де Клап’є Вовенарг, який стверджував: «Замало раціонально обѓрунтувати цінність свободи — треба мати звитягу за неї боротися. І тут потрібний не так розум, як вчинок й сильна воля».

Живий приклад життя видатних українців — найкраще підтвердження слушності цієї думки. Шлях, що його пройшов Микола Данилович Руденко — від переконаного комуніста, секретаря правління Київської організації Спілки письменників України до мислителя, який насмілився публічно кинути виклик економічним постулатам вчення Карла Маркса, до самовідданого правозахисника, політв’язня, який в основу всіх цінностей свого життя поклав несхибну вірність Україні, — цей шлях не просто вражає будь-яку небайдужу людину. Вчинки Миколи Руденка — це неспростовний доказ того, на що спроможна внутрішньо вільна людина, така ж внутрішньо вільна, як генерал Петро Григоренко (до речі, близький друг Миколи Даниловича), Валерій Марченко, Василь Стус, Іван Світличний — ці люди є воістину найкращими синами нашого народу.

Народився Микола Данилович Руденко 19 грудня 1920 року в селі Юріївка на Луганщині в шахтарській родині. Батько загинув від вибуху газу, коли малому Миколі не було й семи років. Скрутне, злиденне дитинство — але водночас і природний талант, який рано почав проявляти себе: всі навколо знали про нестримний потяг хлопчика до римування. Цей підліток мав веселу, запальну вдачу — попри жахливий випадок: кинутий у вуличній бійці камінь потрапив у око і пошкодив зоровий нерв, після чого ліве око практично не могло вже бачити...

«Хрещеним батьком» юного Руденка в літературі (а хлопець вже у 16 років переміг у конкурсі Наркомату освіти України на кращий літературний твір) був відомий поет Леонід Первомайський, вдячність якому Микола Данилович зберіг на все життя. Саме він був редактором першої збірки віршів молодого поета «З походу», що побачила світ у 1946 році. Але перед цим була велика катастрофа, колосальне випробування в житті України і Руденка — війна.

Микола Руденко, принципом життя якого було: «Ніколи не ховатися за чужі спини!», пішов на фронт влітку 41-го добровільно, хоча мав за станом здоров’я звільнення від призову. Був замполітом роти Першої червоногвардійської дивізії, під час боїв на Ленінградському фронті був тяжко поранений розривною кулею, дивом залишився живий. Лікарі пророкували невиліковну інвалідність — але він встав на ноги. А коли закінчилась війна — здійснив давню мрію: присвятити себе літературі.

Байдужому спостерігачу здавалося, що письменницька кар’єра Руденка складалася легко й сприятливо: його перші збірники поезій (як і перший прозовий твір — роман «Вітер в обличчя», 1953) зустріли захоплені відгуки читачів; уже у 1949 році Микола Руденко — секретар парткому Київської організації Спілки письменників України. Але саме тоді в стосунках між Руденком й владою утворилась певна «тріщина», яка згодом перетворилась на широченну прірву: як секретар парткому Микола Данилович категорично відмовився санкціонувати виключення зі Спілки письменників- космополітів Григорія Полянкера та Матвія Талалаєвського (а що слідувало за виключенням, враховуючи тодішні репресії, було цілком зрозумілим; проте Сталін і Каганович вимагали, аби письменники «за власною ініціативою» виключали «ворогів» зі своїх лав). За таку непокору Руденко, за наказом Кагановича, тоді — першого секретаря ЦК КП(б)У, позбувся посади секретаря парткому.

Проте аж до ХХ з’їзду партії (1956 р.) Руденко, за власним відвертим зізнанням (він взагалі був чесним і нещадним у самооцінках), «довго залишався дуже партійним. Довго я залишався з глибокою вірою у велику справу Комуністичної партії, був вірним сталінцем, багато писав присвячених вождеві віршів, була навіть поема про Сталіна. Але я ніколи не робив того, у що не вірив. Так і тоді. Я вірив, що така повинна бути література, що вимоги партії до неї справедливі, вірив, що так належить писати». Як, власне, відбулося перетворення «вірного сталінця» на людину, яка піддала нищівній критиці самі підвалини марксистської доктрини (ідеться про речі світоглядні, зокрема про його роман «Формула Сонця» та про «Економічні монологи» — ці твори, вочевидь, потребують фахової оцінки експертів, зокрема, і на шпальтах «Дня»)? Цьому передували могутні зовнішні — а ще більше внутрішні, духовні — поштовхи.

«Двадцятий з’їзд, коли Хрущов показав, кого ми маємо в особі Сталіна — згадував поет — це для мене був страшний удар. Я сказав собі: тут щось неправильно, тут справа не в Сталіні. Як міг параноїк, садист опинитися на такій висоті, здобути таку владу і сформувати державу? На ці запитання у Хрущова відповіді я не знаходив. Для себе я відповів так: значить, вчення, яке лягло в основу цієї системи, хибне. Чим же воно хибне? І ось це питання повело мене через увесь «Капітал» Маркса». Так Руденко незворотньо вступив на ту волелюбну дорогу, котра згодом привела його до всесвітньої слави, а ще — до вироку (початок 1977 року; це після того, як Микола Руденко, Олесь Бердник та Оксана Мешко заснували Українську групу сприяння виконанню Хельсінкських угод, причому вирок було визначено наперед на засіданні Секретаріату ЦК КПРС): 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Перебував у неволі 10 років (спочатку був звільнений від важкої фізичної праці як інвалід Великої Вітчизняної війни, проте згодом, коли адміністрація табору дізналась, що Микола Данилович таємно передає «на волю» вірші — було дано наказ: жодних пільг!).

У 1987 році нова «перебудовна» влада дозволила Руденку виїхати на лікування у ФРН, потім — до США. Кілька років працював на «Радіо «Свобода» та оглядачем «Голосу Америки». Після краху СРСР повернувся в Україну. Микола Данилович Руденко, Герой України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, дійсний член Української вільної академії наук (Нью-Йорк), почесний член французької та японської секцій Пен-клубу, кавалер ордена Червоної Зірки та Вітчизняної війни І ступеня (бойові нагороди), помер 1 квітня 2004 року.

Вчитаймось у дивовижні слова цієї унікальної людини: «Хто мав зустріч з Богом, той справді не називає Його ім’я всує. Коли тебе палитиме космічним полум’ям впродовж трьох діб, на язиці не часто з’являтиметься ім’я Бога; зате весь ти будеш наскрізь перебудований і налаштований на живий Космос. Він стане для тебе тим, ким був для Ісуса Христа — батьком. Не раз він рятував мене від неминучої смерті, двічі рятував від клінічної непорушності — вперше після поранення, коли я, наперекір прогнозам лікарів, звівся з ліжка й почав ходити, вдруге — через 17 років, коли підказав мені, як належить рятуватись від остеомієліту, що через рік-два мав здійснити прогнози лікарів і відібрати в мене здатність рухатися».

І наостанок — один із віршів Миколи Руденка (не забуваймо, зрештою, що перед нами — Поет, може, навіть перш за все Поет).

Вночі падуча зірка пролетіла —
І, може, з неї десь мале зерно,
Як знак народження нового тіла,
Лягло в криницю аж на саме дно.
Дрімала іскорка на дні криниці.
А дівчина з полтавського села
Уранці зачерпнула там водиці —
І в череві Месію понесла.
Кружляли янголи навколо хати,
Горіла плашаниця золота.
Та звідки їм, захмарним духам, знати,
Що ця земля давним-давно не та? ...
Ніхто Ісуса й Матір не прославить —
На кукурудзу поженуть обох,
І, розіп’явши, не помітять навіть,
Що то на землю знов приходив Бог.

                                                    1973 р.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments