Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

...Вона була Актрисою

Учора в Міжнародний день театру в Києві на будинку по вулиці Архітектора Городецького, 17/1 відкрили меморіальну дошку Наталії Ужвій
28 березня, 2007 - 00:00
У НАТАЛІЇ УЖВІЙ І ЄВГЕНА ПОНОМАРЕНКА БУВ ГОСТИННИЙ І ТЕПЛИЙ ДІМ, І ЦІ Ж ТРАДИЦІЇ ВОНИ ПРИЩЕПИЛИ НАШОМУ СПІЛЬНОМУ ФРАНКІВСЬКОМУ ДОМУ, ЗГАДУЄ БОГДАН СТУПКА / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Учора у всьому світі відзначали Міжнародний день театру. Та й ми — як усі. Напередодні діячам столичної сцени роздали премії (подробиці на стор. 8), увечері в Театрі російської драми пройшов традиційний капусник. Привітав працівників театру з професійним святом Президент України, він, зокрема, сказав: «Сучасний український театр — це життєдайне джерело національного відродження, творчого пошуку і утвердження загальнолюдських ідеалів». Далі, пригадавши корифеїв, зазначив: «І сьогодні їхнє надбання надихає на пошуки гідного місця в європейському і світовому культурному просторі». Важко не погодитися. Однак, щоб визначитися з місцем, було б добре усвідомлювати і пам'ятати власний простір. Таким кроком щодо його розширення стала вчорашня негучна подія на вулиці Архітектора Городецького.

Що ми нині знаємо про примадонну української сцени? Щасливчиків, що бачили її тріумф на сцені, не так уже й багато. Плівка закарбувала лише крупинки з її 212 театральних ролей і 24 фільмів. Наталі Ужвій присвячували вірші, для неї драматурги спеціально писали п'єси, а художники малювали її портрети. Сьогодні, слухаючи записи, дивлячись фільми з її участю, здається, що актриса не просто говорила, а ніби наспівувала. Ужвіївську манеру гри у виставах «Маклена Граса», «Дон Карлос», «Безталанна», «Загибель ескадри», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Борис Годунов», «Украдене щастя», «Ревізор», «Без вини винуваті», «Поступися місцем», «Ретро», «Дядя Ваня», а також у легендарному фільмі «Райдуга» та інших тепер вивчають майбутні театрознавці й кінокритики. Завдяки своєму природному таланту і майстерності Ужвій могла блискуче зіграти різнопланові ролі — від трагедії до комедії. Серед її сценічних образів були благородні героїні та ниці інтриганки, подвижниці й нікчеми; жінки, окрилені мрією, і пустушки. Найбільш переконливою актриса була в ролі страждаючих жінок. Горе, відчай, біль матері вона передавала з дивовижною емоційною силою.

Гортаючи пожовклі сторінки її щоденника, ловиш себе на думці, що чуєш її дивний голос, характерні інтонації. Напружене життя за фасадом благополуччя і загального обожнювання, душевна мука, недомовленість. З роками ім'я Наталі Михайлівни поступово обростає легендами…

Її носили на руках, і це не перебільшення. До зустрічі з актором Євгеном Пономаренком у Наталі Ужвій були романи, два невдалі заміжжя. Від шлюбу з поетом-футуристом Михайлом Семенком народився син Михась. Його вона просто обожнювала. Михась подавав великі надії як літератор, навчався в Київському університеті на факультеті міжнародних відносин. Раптова смерть сина (у 21 рік) від туберкульозу буквально підкосила Наталю Михайлівну. Колеги-франківці згадували: цілий місяць Ужвій не приходила до театру, годинами стояла на кладовищі біля могили чи сиділа вдома біля портрета сина. Про сцену актриса не хотіла навіть чути. Із цього заціпеніння вона виходила досить болісно... У той період ішли репетиції спектаклю «На межі ночі і дня». Ужвій грала роль матері. Уся трупа тоді переживала, як вона справиться зі сценою монологу біля портрета сина. Ужвій похитнулася, але жодна сльозинка не скотилася з її очей, стала на коліна і поборола особистий біль... У аншлаговому спектаклі «Без вини винуваті» вона виконувала роль Кручиніної, а її сина — Євген Пономаренко. Грала актриса натхненно, без будь-якої сентиментальності — на такій високій трагедійній ноті, що публіка в залі аж ридала...

Наталі Михайлівні пощастило, що у важку хвилину поруч з нею був чоловік, партнер по сцені Є. Пономаренко. Вони були як єдине ціле, їх називали ідеальною сімейною парою (прожили разом душа в душу майже піввіку)… Близькі актрисі люди розказували, що в побуті у неї не було ніяких замашок примадонни. Завжди Наталя Михайлівна одягалася зі смаком.

Ужвій володіла даром парфумера (уміла так змішати різні парфуми, есенції, що вигадувала власні приголомшуючі аромати). Актриса любила спілкуватися з молодими колегами — в їхньому з Євгеном Пономаренком домі часто бували франківці. Діловий костюм і зірку Героя соцпраці Наталя Михайлівна одягала лише, коли ходила у високі кабінети клопотатися про допомогу кому-небудь із колег. За характером Ужвій була не владною, але з досить сильно розвиненим почуттям справедливості. Прикрим епізодом зараз видається той факт, що в 1963 році актрису звільнили з Театру ім. І. Франка. Вона мовчки пішла, нікого ні про що не попросивши, тільки домочадці знали, як важко переживала вона розлуку зі сценою... А незабаром чиновники самі прийшли, покаялися і актриса ще 23 роки служила в театрі. Працюючи над роллю, вона багато читала, вважаючи, що зобов'язана кожне слово пропускати через своє серце…

— Я мав щастя працювати з Наталією Михайлівною у виставі «Дядя Ваня», — розповів «Дню» художній керівник Театру ім. І. Франка Богдан Ступка. — Вона грала маму Івана Войницького (це остання робота актриси на франківській сцені. — Т. П. ). Я запам'ятав її внутрішню силу і доброту у ставленні до партнерів, надзвичайну професійну вимогливість. Граємо сцену — раптом Ужвій підходить до мене впритул, бере за підборіддя (в її руці відчувався свинець): «В очі треба дивитися, Богданчику»! Після такого зауваження чи треба було чи не треба — дивився на Наталю Михайлівну, не відриваючись. Під час останніх у її житті гастролей ми виступали в Москві. Перед виходом на сцену Ужвій раптом поскаржилася: «Що я тут граю? Фітюлечку» …Потім — після спектаклю, овацій глядачів — я нагадав нашу розмову, на що Ужвій парирувала: «Це за мої колишні заслуги...»

Наталя Михайлівна була надзвичайно вимоглива до себе, володіла справжнім акторським стержнем. Лише настільки могутня жінка могла прожити таке складне творче і людське життя. Ми сьогодні не замислюємося над тим, яким був страшний час, коли всі люди були коліщатками й гвинтиками. Одне необережне слово — і будь ти хоч заслужений, хоч народний — будь-хто міг опинитися в місцях надто віддалених. Не всім вдавалося пройти ту «м'ясорубку» і залишитися людиною.

Наталя Михайлівна померла від раку в 1986 році, а чоловік Євген Пономаренко пережив її на вісім років. Саме він навів лад в архіві Ужвій. У своєму заповіті Є. Пономаренко написав, що хоче бути похованим біля ніг дружини. Родичі виконали волю артиста. Кремували тіло, а урна з його прахом лежить під могильною плитою на Байковому кладовищі, де вони обоє покояться.

Тетяна ПОЛІЩУК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments