Для недержавного народу духова культура грає величезну ролю, бо власне нею він може перевищувати народ, що політично підбив його.
Іван Огієнко, український вчений, митрополит (від 1944), політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець

«Я – людина матеріалу»

Дніпровський художник Сергій Алієв — про книжки, графіку, оголену натуру і дитячі мрії
28 вересня, 2017 - 16:41

Сергій КОВИКА-АЛІЄВ (29.10.1956, с. Бабайківка Царичанського району Дніпропетровської області) — графік, живописець, скульптор. Працював у 1978 — 1980 рр. художником-оформлювачем на Дніпропетровському трубопрокатному заводі ім. Карла Лібкнехта. Закінчив Московський поліграфічний інститут (1988). Відзначений премією ім. В. Підмогильного (2006). Працює в кількох жанрах — дизайн книги, станкова графіка (гравюра на дереві), живопис, скульптура (в камені, залізі, дереві), фотографія. Учасник міських, обласних експозицій. Персональні виставки — у місті Загорськ (Моск. обл., 1986), Дніпрі (2001, 2006, 2008). Оформив книжки «Любій малечі про цікаві речі» (1999), «Листи на світанку: Епістолярна спадщина, документи, фотографії Івана Сокульського» (2001), «Слово про письменників та літературу Придніпров’я», «Наївне та народне малярство Придніпров’я» (обидві — 2005), «Шевченкіана Придніпров’я», «І поліг наш народ, наче скошене жито... Голодомор на Дніпропетровщині 1932 — 1933 рр.», «Народні казки Придніпров’я» (усі — 2008), «Сяєво Жар-птиці: Антологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров’я» (2009), «Трьомсин-Богатир: Українські народні казки Нижньої Наддніпрянщини» (2011; усі — Дніпро); а також книжки літературних серій: «Українська класика», «Світло Світогляду», «In Corpore», «До джерел» (Київ, 2007 — 2009). Розробив дизайн журналів «Пороги», «Січеслав» (обидва — Дніпро), «Хроніка-2000» (Київ). Окремі роботи зберігаються у Загорському музеї іграшки народів СРСР, Дніпровських художньому та історичному музеях. Графічні серії — «Українські народні балади» (1987), «Жебраки» (1989 — 1991), «Старе місто» (1991), «Брама» (1991 — 1992), «Мати з дитиною» (1993 — 1994), «На Дніпрі» (1995); «Птахи», «Комахи», «Бестіарій».

Наша розмова відбулася у Дніпрі, на четвертому поверсі Музею українського живопису, в майстерні друкованої графіки «Пороги», де Сергій працює на постійній основі: вирізає й друкує гравюри з образами тварин, птахів і комах, вчить цьому вражаючому ремеслу інших.


БАТЬКИ

— Батьки мої були звичайні люди. Батько — месхе — грузин із Боржомі. Вся його родина була виселена в 1944 році в Чимкент. Він сховався, жив безпритульним. Коли вже давали паспорти, узяв прізвище Алієв, щоб уберегтися від репресій. З мамою вони познайомились на Сахаліні, вона була під час війни гастарбайтеркою в Німеччині. Приїхала до Дніпра мене народжувати. Я деякий час жив у селі на Орелі, а потім у місті. Батько, хоч і був неграмотний, але книжки любив, сам навчився читати. Ми мали хорошу бібліотеку. Разом ходили на оті стихійні книжкові базари, що їх міліція регулярно ганяла. Трепетне ставлення до книги тоді сформувалося. Але з мамою в мене було більше порозуміння, вона мріяла, щоб я став художником. Мій дід по матері, до речі, з Гупалівки — це козацькі села, там багато Ковик. Я вважаю себе українцем, хотів би краще знати грузинську частину мого роду, але вже немає можливості.

НАВЧАННЯ

— В художню студію при Будинку піонерів я ходив ще з 4 класу. Про інше не думав, хоча й хуліганистий був, міг цілий місяць занять пропустити. Після 8 класу поступив у Монтажний технікум на архітектуру — там вчилося багато художників. Але не склалося, бо замало малювали. Вигнали мене з II курсу. Забрали до війська, служив у Мінську. Після демобілізації працював художником-оформлювачем на заводі Карла Лібкнехта, малював оті «Слава КПРС» тощо. Незабаром туди прийшов із Києва після Художнього інституту Григорій ЧЕРНЕТА (нар. 1948 р., митець, педагог. — Д.Д.). З бородою, виглядав, як академік, хоча за віком ще вельми молодий. Зорганізував студію при заводі. Ми здружилися, ось там я й почав готуватися поступати. Перейшов працювати вантажником на молокозавод у нічні зміни, аби прогодувати родину — вже дитина була. Тричі поступав у Московський поліграфічний інститут, на третій раз поступив, отримав освіту художника книги. Мій курс вів Май МІТУРИЧ — відомий радянський графік та книжковий ілюстратор, син видатного художника-футуриста Петра Мітурича. В нього я навчився культурі паперу, роботі з книгою, особливому ставленню до лінії.

ІДЕЯ

— В «Поліграфі», на IV курсі, я познайомився з Володимиром ЛОБОДОЮ (один із найпомітніших дніпровських, українських художників, дисидент, яскравий представник мистецького андеграунду, нар. 1943р. — Д.Д.). Лобода сам, одразу, обрав мене за учня, передавав не тільки мистецькі, а й світоглядні речі, спонукав мене замислитися про те, хто ми, відчути культуру землі. Його сила духу, енергія цьому дуже сприяли. Можна сказати, він навчив мене українській ідеї. Виходить, саме там, у Москві, я й став українським патріотом.

Коли я з інституту сюди повернувся, то був настільки антикомуністично налаштований, що ні в які офіційні редакції не потикався. Тоді мене познайомили з Іваном СОКУЛЬСЬКИМ (український поет, правозахисник, громадський діяч, політичний в’язень, один з авторів «Листа творчої молоді м. Дніпропетровська», 1940 — 1992), який щойно тоді вийшов з тюрми після 13-річного ув’язнення. Ми з ним започаткували самвидавчий часопис «Січеслав». Я там робив усю художню частину — гравюру, фото. Ми з ним лише три роки пропрацювали, він скоро помер, але його морально-духовне наставництво не переоцінити. Загалом, мені з учителями дуже пощастило.

СИЛА

— Пороги, степ — для мене це дуже важливо. Я виїздив за місто й тижнями блукав у диких урочищах, у заказниках. Древні величезні дуби ростуть у тих яругах. Я й сам народився в степу — в Бабайківці на Орелі. Ми з Лободою навіть групу «Степ» намагалися робити, бо ми всі степовики. Пороги, Дніпро, степ — це сила, якою ми живемо.

МАТЕРІАЛ

— Я людина матеріалу. Залізо, дерево роблю. Книга — той-таки матеріал. Люблю все руками робити. В дитинстві в селі міг узяти цеглинку і щось випилювати. Всі дядьки казали: «Мабуть, скульптором буде». Але мені однаково — живопис, скульптура, графіка. Для мене це радянське розділення по секціях — дурість, мовляв, якщо ти графік, то вже не можеш виставлятися з живописцями. Є матеріал, і я працюю з ним. Якщо це дерево — мислиш у цей бік, якщо книжка — то в цей. Я роблю всю книжку, не лише ілюстрації, — від першої до останньої літери. Професійні знання необхідні. Але це вузькопрофесійне, а так — не має значення. Всі вагомі для мене художники займалися всім. Важливий матеріал. І ти вирішуєш його проблему.

СТЕП, ДНІПРО, ЖІНКИ, КОМАХИ

— Теми, які я постійно малюю, — степ, Дніпро, Орель, де я народився. І ще жінки. Причому не обов’язково красуні. Це особлива краса. Ню — дуже цікавий жанр. Адже оголена натура — це виклик і певна драма. Драма — бо ти роздягаєшся. Ми ж завжди одягнені, закриті, звикли ховатися. Коли ти розкритий — це завжди трем такий. А коли жінка у віці — ще більше тих драматичних моментів. Але все одно сидить королевою.

Інша велика тема у графіці — тварини, комахи, птахи. Тваринний світ може бути духовно багатим для художника, хоч що б ти там малював, навіть портрет комахи. Все це відбилося в серії «Бестіарій», у дерев’яних скульптурах. І ще родина. У мене було дві родини. Там син і там син. Мати й дитина. Цей момент дуже відбився в моїй творчості.

ЗАВЕРШЕННЯ

— Відчуття завершеності приходить залежно від роботи. Живопис — це одне, графіка — інше. В живописі завершення немає. Головне, аби акумулювався образ, коли вже не знаєш, що і де мазнути. Тоді можна взяти інше полотно. Але через місяць на попередній картині я можу щось побачити й спокійно домалювати. Тобто — начебто закінчено, а насправді — ні. З гравюрою простіше. На дереві вирізав — і все. Графіка — жорстка річ.

НЕЗАДОВОЛЕНІСТЬ

— Досить часто буваю незадоволений собою. Постійні коливання. Іноді зовсім у розпачі. Задоволення насправді відчуваю дуже рідко. Але й не буває такого, що вже й робити нічого не хотілося б. Просто постійно щось шкребеться. 

МРІЇ

— Не можу сказати, що я досяг усього, чого хотів, чи взагалі — чогось досяг. Але, думаю, я прожив, наскільки хотів і наскільки здатен був прожити. Наскільки міг... Не максимально. Буває, захворієш, і 8 — 10-річний хлопчик, яким був я колись, уві сні підскакує й запитує: «Ну що, що? Дивись, який я був чистий, які мрії мав, який я був! І що, і що ти?» Ну так, стільки бруду було, а з другого боку — це життя, а як його проживеш? Хлопчиком не проживеш, а щоби щось спізнати, треба інколи й у грязюку лізти. Зробив я начебто багато і багато чим задоволений, а більшістю зробленого — може, й ні. Машини-хати не маю, матеріальних здобутків, виходить, немає. Ну, а сини є, ростуть. Багато чого роблю. Інколи люди кажуть: «О, здорово» — то й уже добре.

Розуміючи, хто я, хочу відповісти тому хлопчиськові, що ті дитячі мрії — не брехня. Може, їх не дуже видно, але вони є.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 
Рубрика: