Як намалювати птаха?

Паризький поет ХХ століття Жак Превер, крім сценаріїв до шедеврів французького кінематографа, написав свого часу знаменитий вірш «Як намалювати птаха» (його, до речі, любив читати Богдан Ступка). Начебто все просто: спочатку треба намалювати клітку, згодом дочекатись, аби птах туди влетів, потім пензлем замкнути дверцята і обережненько зтерти саму клітку. Головне ж, щоб птах при цьому заспівав, бо це і є ознакою, що картиною можна пишатися та поставити на ній власний підпис.

Здається, що всі ці прикмети достеменного мистецтва є в роботах того водночас поетичного, драматичного та анімаційного театру, який уже встигла побудувати в Харківському театрі ляльок Оксана Дмитрієва з художницею Наталкою Денисовою. Вони нібито «шаманять», не маючи усталених рецептів творчості. Але їхні підписи на афіші — передумова, що «птах» обов’язково заспіває, тобто має місце своєрідний мистецький знак якості. Остання за часом робота цього тандему та усього колективу театру — вистава за сценарієм Ж. Превера до культового фільму світового кіно «Діти райка», який поставив у роки ІІ Світової війни в Парижі Марсель Карне.

Це вистава про «дітей райка», — тобто мешканців гальорки, місця в театрі, яке з давніх часів уподобала демократична публіка. Вона ладна віддати кілька останніх су за невибагливе, але захоплююче видовище. Проте це водночас і модель їхнього мілководого життя й ілюмінований, недосяжний Палац мрій.

На «Бульварі злочинів», де розташований цей дивовижний театр, сміються над «бородатою» жінкою, рублять голови на іграшковому ешафоті, встромлюють під пахви картонні мечі, носять брегети розміром із величезний будильник, розчленовують манекени та примушують «плавати» над головами магічних риб з людськими фігурками, наче на серфінгу. Тут можна побачити обрізані гілки дерев на кшталт фантазій Сальватора Далі, проте тут можна відчути й достеменні пристрасті — чи то ревнощі, чи то відчайдушне кохання...

У нас на очах чотири чоловіки: два актори (насправді легенди французького театру) Фредерік Леметр, Батист Дебюро, а також широко відомий свого часу в Парижі «денді злочину» П’єр Ласенер, а разом з ними вигадана особа граф Едуард де Монтрей закохуються в одну жінку на ім’я Гаранс.

Дія у виставі відбувається нібито за далекоглядним планом головного злодія п’єси. Ласенер у досконалому виконанні Геннадія Гуріненка такий собі замріяний, меланхолійний злочинець «фатальної» вдачі, який оголосив війну всьому людству. З однаковою інтонацією він поринає в ліричні спогади та обіцяє вбити будь-кого навіть ціною власної страти. І таки знищує свого щасливого та самовпевненого суперника. Графа Едуарда де Монтрея В’ячеслав Гіндін грає зі своєю звичайною фатоватістю та переможницькою іронією. Хоча і це вбивство по-театральному святкове, з вибухом хлопавки та фонтаном конфеті в формі сердечок.

У виставі Оксани Дмитрієвої беруть участь три акторські покоління: нещодавні вихованці театрального відділення Університету мистецтв, визнані майстри сцени, вони ж ляльководи, а також трійця ветеранів (що будь-кому фору дадуть) Олексій Рубінський, Володимир Бардуков та Ольга Мохленко в пантомімних ролях старих: Арлекіна, П’єро та Коломбіни. Ще один кумедний мімічний «квартет» на чолі з невідворотним Ігорем Мирошніченком коментує дію та надає їй потрібної емоційної визначеності та повноти анімаційних перетворень. А «диригентом» пластичної виражальності у виставі виступає Інна Фалькова, фахівець з відмінною репутацією.

Місцеві майстри сцени, які оцінили всі переваги методу інтонаційної режисури Оксани Дмитрієвої, працюють у єдиному стилістичному ключі, притаманному стилю паризького «ретро» та законам мелодрами. Крім уже згаданих, це Володимир Шапошников та Олександр Маркін, який віртуозно перевтілюється в кожного зі своїх різноманітних персонажів (саме таке завдання отримали деякі актори від режисерки) за допомогою кумедних голосових трансформацій.

На цьому тлі роботи молодих акторів Влади Аракелян (Гаранс), Віталія Бурлєєва (Дебюро) та Олексія Петриченка (Леметр) виглядають дуже привабливими, хоча й не такими художньо цілісними. В кожній з цих дебютних робіт відчувається великий творчий потенціал. Серед молоді запам’яталася Катерина Любченко (закохана в Фредеріка Леметра Наталі), якій пощастило знайти свою неповторну розмовну тональність, неголосну, але напрочуд вражаючу та щемливу.     

Кажучи словами Бальзака, ця «людська комедія», а на сцені — «сумний балаган» триває близько трьох годин, майже стільки, скільки художній фільм «Діти райка». І впродовж усього часу ми спостерігаємо, як за порадою Жака Превера в сценічному просторі, як у клітці, виникають спочатку контури драматичного задуму, згодом сюди насправді залітає птах фантазії, спокушений талановитими митцями. І ось у фіналі, вже не помічаючи «клітки», ми радіємо його дзвінкоголосим руладам та щиро дякуємо усім, хто сприяв народженню театрального дива.