«Є археологи, і є грабіжники»

Наприкінці січня співробітники Управління СБУ в Рівненській області знешкодили міжнародну групу контрабандистів, які торгували предметами старовини. Фактично — вперше в історії країни.

Торік до України вдалося повернути меч Х століття, котрий намагалися вивезти до Євросоюзу, — злочин зупинили естонські прикордонники, що працюють на кордоні цієї балтійської країни та Росії. Спочатку пам’ятку хотіли віддати РФ, але завдяки розголосу, здійнятому українськими представниками, так званий «Меч вікінга» повернули туди, де його знайшли. Це теж унікальна ситуація. Сьогодні ринок незаконної торгівлі предметами старовини в Україні нагадує чорну діру: щось величезне, страшне й геть незрозуміле.

РІЗНІ ДОЛІ МЕЧІВ

Археолог Максим Левада (саме він привернув увагу загалу до ситуації з «Мечем вікінга») торік не один раз писав про незаконне заволодіння іншими пам’ятками, але ці матеріали не отримали розголосу. От щодо мечів. У матеріалі «Меч як символ» на порталі «Музейний простір» у травні 2016-го Максим пише про кілька давньоруських мечів, оголошення про які розміщували на інтернет-аукціонах. Зокрема — артефакти, знайдені у Вінницькій і Хмельницькій областях, — їхня доля наразі невідома.

Шлях однієї зі знахідок, про яку пише Левада у згаданому матеріалі, вдалося відстежити далі, хоча й це не привело до щасливого фіналу. У вересні 2013-го людина, яка назвала себе дайвером, опублікувала оголошення на ресурсі Violity (пізніше ми ще про нього згадаємо) про те, що знайшла стародавній меч. Артефакт довжиною 95,5 сантиметра, вагою один кілограм, з бронзовою рукояттю дістали з дна річки Стир у десяти кілометрах від Луцька.

У червні минулого року адміністрація Державного історико-культурного заповідника у Луцьку звернулася до міністра культури Євгена Нищука щодо цього меча. У заяві, яку «Дню» надав Максим Левада, щодо раритету зазначено: «Йшлося про унікальну археологічну знахідку музейного рівня, до того ж — чудового збереження. Меч, про який ідеться, дуже схожий на «меч Святослава», знайдений 2011 року на Хортиці... Таким чином, стало зрозуміло, що йдеться про знахідку, пов’язану з пам’яткою археології — літописним городищем Х — ХІІІ століть у селі Жидачин».

Заповідник згадав про меч за три роки після оголошення, бо артефакт несподівано побачили на виставці «Меч в історії України» в Національному військово-історичному музеї України. В експозиції були речі з приватної колекції Євгена Гредунова. Керівництво заповідника просило Мінкульт передати інформацію про меч слідчим органам із проханням вилучити раритет і розпочати провадження.

Міністерство культури наприкінці червня 2016-го звернулося з цього приводу до міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, якого просили перевірити надану заповідником інформацію.

26 вересня минулого року Головне управління Національної поліції в Київській області відповіло на запит луцького заповідника. У документі, наданому «Дню» Максимом Левадою, йдеться: «Письмово опитати Гредунова Є. В. виявилось неможливо, оскільки він повідомив, що має велику кількість мечів, і йому невідомо, про який саме меч ідеться. Детальні пояснення від дасть у відповіді на письмовий запит. Також встановити особливу історичну, наукову, художню, культурну цінність меча, про який ідеться у зверненні, виявилось неможливо».

Підстав для внесення даних про ситуацію до Єдиного реєстру досудових розслідувань не знайшли. Поліція надіслала запит до Управління охорони культурної спадщини. Після отримання відповіді та у разі встановлення ознак правопорушення, правоохоронці обіцяли відновити перевірку. «День» надіслав запит до Нацполіції, щоб дізнатися, як розвинулась справа.

На думку Максима Левади, щасливе повернення «Меча вікінга» відбулося насамперед завдяки естонським митникам. Надсила, що дозволила їм зробити це, — чесність. Хоча також у цій ситуації важливу роль мала реакція суспільства і підключення владних структур — так, народний депутат Дмитро Тимчук звернувся до віце-прем’єр-міністра України з вимогою втрутитися в ситуацію, а посол України в Естонській Республіці Віктор Крижанівський офіційно звернувся до представників естонської влади з претензією на конфіскований меч, спрацювали Міністерство культури і співробітники СБУ.

ЗАКОН АДЕКВАТНИЙ, АЛЕ...

«Практично вперше в Україні справу про нищення нашої культурної спадщини довели до кінця. Пам’ятаю тільки, скажімо, півтора подібних випадки. Колись у Німеччині, у Вестфалії, виявили боспорські монети, і поліцейські разом із німецькими урядовцями передали ці знахідки до нас. Ми передали їх музею в Керчі, зараз вони там, — згадував Гліб Івакін, заступник директора Інституту археології НАН України під час відзначення співробітників СБУ, які викрили групу контрабандистів. — Довести такі справи до кінця дуже важко, зокрема коли у них вступають адвокати. Наприклад, копають курган і кажуть: «Ми копаємо не курган, а просто собі колодязь». І таких людей відпускають. Ми не любимо вислів «чорні археологи». Є археологи, і є грабіжники. Ніякі вони не чорні, не сині, й треба за них взятися. Відчуваю, що взялися».

До речі, фахівці вважають українські закони, що регулюють обіг цінностей, доволі прийнятними. Проблема у тому, що вони не спрацьовують.

«Законодавство все регулює, з ним все більш-менш нормально. Потрібна активність правоохоронних органів. Щоб у них були гроші, спеціалісти, щоб вистачало штату займатися цими справами — і все буде гаразд, — переконаний Віктор Чабай, директор Інституту археології НАН України. — Приклад з «Мечем вікінга» єдиний у своєму роді і справді дуже добрий. Але в правоохоронців явно не вистачає спеціалістів, штату».

ДЕ «ЗЛИВАЮТЬ» ЦІННОСТІ

Обсяги розграбування цінностей важко уявити. Віктор Чабай каже просто: «Треба відкрити сайти грабіжників археологічних пам’яток і подивитися, скільки там артефактів. Ці люди проводять з’їзди, де вихвалюються знахідками, — там теж це можна побачити». Зазначимо, що в цьому контексті часто згадують сайт Violity. Між іншим, наприкінці минулого року в «Дні» виходив матеріал відомого історика Федора Андрощука щодо декоративного елемента ХІ століття, виявленого під час незаконних розкопок у Сквирському районі Київської області (матеріал «Куди віє вітер?», «День» №234 за 22 грудня 2016-го). Бронзову фігурку звіра продали на Violity, а потім — з британського аукціону.

Порахувати кількість артефактів спробував свого часу Максим Левада. Він використав статистику на Violity в період з червня 2013 року по листопад 2014-го (матеріал «Кому війна...» на «Музейному просторі»). Новішу інформацію отримати неможливо, бо сервер аукціону перенесли до Великобританії, а статистику з кінця 2014-го обнулили. По-перше, дані показують, що за півтора року обсяг продажів збільшився в дев’ять (!) разів. Загалом на Violity з’явилось 137428 лотів. Але предметів, що виставляли на аукціон, значно більше, бо один лот може складатися з кількох десятків речей. У своєму матеріалі Максим Левада констатує: «За ці півтора року тільки через один цей аукціон було продано набагато більше археологічних предметів, ніж їх є у фондах Національного музею історії України».

«ЗАСОБОМ БОРОТЬБИ НЕ МОЖЕ БУТИ СУЦІЛЬНА ЗАБОРОНА»

«Наше законодавство не є досконалим, але, як на мене, проблема не у законодавстві, — вважає Юрій Савчук, старший науковий співробітник Інституту історії НАН України. — Навіть ідеальні закони не працюють самі по собі. Треба змінювати ментальний підхід, традиції. Інструментів, які сьогодні надає чинне українське законодавство, більш ніж достатньо, але ми впираємося в певне толерування проблеми елітами — науковими, культурними, політичними. Ми знаємо про моду на колекціонерство вищих посадових осіб, аж до президентів України. Все це багатоаспектні проблеми».

Внутрішній і зовнішній ринки збуту раритетів, за словами Юрія Савчука, тісно пов’язані й перетікають одне в одного. Той, хто скоює такі злочини на внутрішньому ринку, зазвичай має канали й за кордоном.

«Інвентаризація колекцій, «чорна» археологія — всі ці питання пов’язані. Наприклад, закони про переміщення культурних цінностей, про музеї та музейну справу — це пальці однієї руки. Не можна вирішити одну проблему без системного підходу, — продовжує Юрій Савчук. — Засобом боротьби не може бути суцільна заборона. Це може бути легалізація колекцій, взяття їх на облік, реєстрація, удосконалення законодавства. Це й облік недержавної частини музейного фонду України, спонукання власників музейних цінностей до суспільних зобов’язань. Зовсім інакше виглядала б справа, якби у нас існував облікований недержавний музейний фонд, якби колекції були зареєстровані, якби було зрозуміло час і шляхи появи на цьому ринку додаткових предметів».

Люди, які мародерствують із артефактами, навряд чи розуміють їхню цінність. Як матеріальну (на закордонних аукціонах нерідко їх перепродають значно дорожче, ніж на українських), так і, тим більше, історичну. «Всі можновладці світу — Америки, Росії, України тощо — найбільше бояться публічності. У випадках з розкраданням пам’яток справу треба робити максимально публічною. І навіть якщо вона не матиме прямих наслідків, це все одно справить враження на інституції, пошириться серед фахівців і стане корисним», — впевнений Юрій Савчук.

Фіксація злочинів однозначно важлива. Але хочеться, щоб нащадки знали наші пам’ятки по музейних експозиціях, а не з літопису мародерств.